Патетичний блуд
Анатолій Дністровий








Останні роки української "доелектронної" епохи в невеличкому містечку Ніжині. Голодні і щасливі студенти, невгамовні заочниці, підступні ексгібіціоністи у кущах діля корпусів університету, провінційні кримінальні авторитети, а ще дилетантські балачки про поезію, музику і Тибет - далеко не весь кошмар, який пропонує роман Анатолія Дністрового "Патетичний блуд".





Де живуть інші,

Я не живу,

Куди йдуть інші,

Я не йду.

Це не означає заперечувати

Спілкування з іншими;

Я тільки прагну зробити

Чорне не схожим на біле.




Пай-юнь, дзенський майстер династії Сун

(напис на студентській парті 1995 року)









ЧАСТИНА І





Я повертаюся від Насті — від своєї маленької дівчинки, втомлений і щасливий. Холодний, колючий, безжальний вітер хльостає в обличчя, але на це не зважаю. Примружую очі, глибоко затягуюся, видихаю цигарковий дим, і він одразу губиться за мною, підхоплений лютневим недоладним вітром. Моє тіло тремтить від нещодавнього збудження. Сьогодні день св. Валентина, ми були самі в неї вдома; її батьки здиміли бухати до знайомих, нам пощастило провести вечір удвох. Вона мене любить, я це знаю. Облизую губи, на яких висох слиз її лона, заплющую очі, повертаючись у пам'яті до Насті, до розкішного оголеного тіла, від якого ще півгодини тому втрачав розум. Вдихаю морозяне повітря, й здається, що з ним у мене проникає запах моєї ніжної маленької дівчинки, її гарячих соків, які потрапили мені на губи, ніс, щоки, підборіддя, вії, що прозорою, непомітною плівкою вкрили обличчя. Вловлюю цей запах, ніби я зараз не на морозі, а поруч із Настею, в її кімнаті. Не хочу розлучатися з цими приємними спогадами, бо тільки вони гріють мене на цій дорозі. Що було потім? Ми мовчки лежали й дивилися в стелю, рудий кіт умостився в наших ногах, він завжди любить там лежати; знаю напевно, що кіт ревнує, якби він був людиною, то обов'язково хотів би мене відлупцювати. Розумний кіт, таких розумних серед людей важко віднайти. Курю цигарку й нюхаю пальці лівої руки. Я чую твій запах, маленька, я хочу, аби він мене не покидав.

До общаги йти ще хвилин двадцять: вийду на Московську, пройду метрів сто, потім зверну біля 14-ї школи на Широкомагерську, подолаю недовгий, а проте неприємний відрізок (наприкінці осені на мене там напала зграя бездомних собацюг, насилу від них відбився), потім зверну на Чернігівську, яка виведе до старого корпусу університету (мій рідний історико-філологічний факультет), звідти вже рукою подати до моєї білої цегляної дев'ятиповерхової общаги. Я повертаюся від Насті, трохи п'яний від її смачного домашнього вина та фаршированої риби, щасливий від нашого шаленого кохання й тієї віддачі, яка мені в ній найбільше подобається, від якої так млію. Повертаюся щасливий, а проте й сумний. Мене сповнює вона, підкорює мій спокій, наповнює тривогою, вириває з моєї тихої свідомості, в якій я так довго шукав злагоди і, здавалося, врешті наблизився до того, щоб не хвилюватися через несуттєві речі, а лише дивитися на них без найменшого співчуття й захоплення. Я так довго йшов до свого спокою... Тепер, мабуть, знову його втратив, і все треба буде почати заново. Не знаю, чи буду з Настею, яку у хвилини слабкості люблю, а у хвилини своєї внутрішньої тиші поважаю (поважаю, бо іншого слова знайти не можу: коли шаленію — люблю, коли розум бере гору — поважаю). Господи, я і справді не можу визначитися... тільки тепер про це думаю. Мою маленьку тривожить наше завтра, а насправді — це непокоїть її батьків, які завжди накручують доньку при першій-ліпшій нагоді. Настя після наших зустрічей засмучується, тривожиться за майбутнє, а воно для мене ніби міраж, у який навіть не знаю, чи варто вірити; чесно кажучи, мене й не обходить, чи він насправді існує. Ніколи цим не живу, не переймаюся, бо в мене так не виходить. Мабуть, тому, що не хочу змінюватися. Нічого не вдієш: мені подобаються мої єдині, подерті на батонах труси, дві-три пари шкарпеток, які деколи зашиваю на великих пальцях, моя металева миска, ложка, кружка й чавунна сковорідка, яку щодня позичають друзі з поверху, подобається нічний стукіт у двері нежданих гостей із вином, які підіймають мене сонного й змушують пити з ними, радіти з нагоди чи без, а потім до третьої-четвертої розмовляти про середньовічну музику, поезію експресіоністів, історію християнських орденів чи мріяти про майбутній літній відпочинок. Ах, як сказав би Сковорода, це мій рідний «мірок», який страшенно обожнюю і не хочу змінювати. Подобається музпед, з яким мене випадково поселили на одному поверсі. Музпед більш розкріпачений, аніж мій рідний історико-філологічний, який у звичайних бесідах надто серйозний, «феноменологічний», із обов'язковими цитатами і сварками (аж до хрипоти) про авторитети минулого; наявні канони й улюблені твори. Я люблю музпед: цих завжди веселих, щедрих студентів, в очах яких світиться радість від того, що доля випадково (хіба випадково?) зібрала їх разом у цьому місті, у цьому університеті, на цьому факультеті, в цій общазі.

Йду від моєї маленької, яка, певно, вже солодко спить, бо лягає одразу після десятої вечора, й думаю про те, що зараз робить музпед, що він робитиме до пізньої ночі; йду до них, де на мене чекає веселість, кухоль-другий портвейну чи десертного дешевого вина, а ще старе поламане, але чудом функціональне піаніно в рекреації, на якому, мабуть, грало п'ять-шість поколінь студентів, а ще скрипки, саксофон, акордеон, баян, флейта, дві гітари, ложки, металеві миски, сопілка, навіть синтезатор «Yamaha», що його зносить на мій поверх чорнявий другокурсник із дев'ятого. Йду туди, де звучить хор здебільшого дівочих голосів... вони, певно, вже співають, шкода, що не почув їх від самого початку; йду туди, де триватимуть аж до втоми й сонливості танці: повільні й швидкі, народні й відбиті, коли партнери губитимуться між іншими парами, що радісно розлучатимуться, аби зійтися з іншими, випадковими й водночас приємними... і все це мене підхопить, понесе, як у минулі два роки, в інший дивний час, де нема тривоги, обов'язків та сварок між людьми; лише там відчуєш щасливі удари власного серця, глибину своїх незнаних почуттів, які загострюватимуться від незвичного вечора, від чистої радості моїх друзів і знайомих, які бажатимуть одне одному тепла і любові... там цілуватимуть у темряві дівочі губи, я з радістю відповідатиму взаємністю, аж поки піду з однією лагідною або задерикуватою душею до себе, де звільню її з одягу, під яким більше нічого не буде, тільки гарячий і чесний трепет. Я забуду про Настю, про ті поцілунки, якими вона годину тому мене осипала, забуду про її сумні оченята та скупі натяки про наше майбутнє. Не знаю, чи завтра буду з нею. Не знаю. Я нічого не знаю і не хочу знати, що станеться з нами далі, бо через це притуплюється сприймання того, що відбувається зараз.

Снігові залишилося ще недовго рипіти. Дивлюся на рідну общагу. На верхніх поверхах, де поселено студентів, світиться майже у кожному вікні, на всіх інших, де живуть молоді викладачі, темно, за винятком кількох. Смикаю двері, зачинені зсередини. За склом з'являється заспане обличчя Петрівни, вона бурмоче під ніс, важко відтягує засув і каже: нарешті.

«Сьогодні такий день... не сваріть», — прошу її й сміюся. Від неї добряче тхне перегаром, певно, студенти пригощали, аби вона сьогодні серед ночі пускала всі самотні заблукалі душі, які прибиватимуться додому після любовних походеньок. Петрівна позіхає, скільки можна тинятися, от молодьож, і зачиняє за мною. Виходжу на сходи, до мене долітає далекий гамір, мабуть, із верхніх поверхів. Підіймаюся сходами вище, з кожним поверхом за гамором усе виразніше чути ритм музики й десяток щасливих голосів. Між сьомим і восьмим цілується пара, вони впізнають мене й вітаються, я також вітаюся, голоси знайомі, але не можу згадати, хто це. Виходжу на свій восьмий, у коридорі натикаюся на купу привітних облич, переважно сусідів по поверху, вони курять, обіймаються й сміються. Мене дружньо шарпають за руку, коли я намагаюся непомітно пройти повз них до своєї кімнати.

«Віталік, де ти був?» — запитує симпатична сусідка з дев'ятого поверху, імені якої не знаю, зате пам'ятаю, що вона непогано грає на скрипці.

«Блукав. Місто дуже гарне».

Вона бере мене за руку й вигукує:

«Господи, він весь промерз, ходімо до нас», — тягне за собою в рекреацію, де у повільному танці плавно дрейфують до тридцяти душ. Підводить до двох зіставлених у вигляді пеналу столів, на яких стоять відкриті пляшки спиртного і тарілки з нарізкою сиру, ковбаси, шинки, квашеними огірками, помідорами. «Їж, — каже вона. — Зі мною вип'єш?»

А хто на шару відмовиться? Угу, вип'ю. В мороці розглядаю пляшки, здається, є вино, але не видно, яке: темне — значить, червоне. Наливаю їй і собі, ми цокаємося, я кажу «за нас» і випиваю. Вона глушить вино повільно, оченята світяться й дивляться на мене, до столика підходять інші студенти, деякі вітаються, запитують, як справи, беруть склянки, наливають і п'ють. Розглядаю її: причепурена, у білій блузці, чорній вузькій спідниці, яка охайно лежить на стегнах і не доходить сантиметрів десять до колін, студентка виглядає елегантно й водночас спокусливо. Цю малу добре знаю. Ми вже кілька місяців приглядаємося одне до одного: коли зустрінемося випадково на сходах, легко взаємно усміхнемося й відвертаємо погляди, а одного разу навіть їхали в ліфті, коли той ще працював, давно це було — ще минулого року. Скрипалька тягне мене у вир мовчазних пар, які танцюють під магнітофонного Френка Заппу, ліворуч від нас шалено облизуються, я беру мою партнерку за руку, іншу кладу їй на талію, відчуваю тепле, пругке тіло під тканиною. Пальці моєї правиці повільно, ніби маленькі нишпорки, міліметр за міліметром вивчають її рівну спину, не поспішаючи, добираються до западини хребта, набирають темп, і я вже сміливо її погладжую. Мала не пручається, хоча й розуміє, що я з нею не тільки танцюю, на кілька секунд застигає відкритими чорними очима перед моїм поглядом, наче хоче запитати, чи правильно все це розуміє. Губами наближаюся до мочки її вуха, навмисне — на частку секунди — торкаюся до нього й шепочу, що давно хотів з тобою познайомитися, маленька, але ніяк не наважувався. Господи, навіщо я це плету? «Ти дуже гарно рухаєшся, відчуваєш мене». Блін, я навіть не помився після Насті.

«Правда?» — усміхається вона.

«Ти ніби дивишся крізь мене, — кажу їй, — ніби бачиш мене без одягу. Як тебе звати? Юля?» Боже, яке лагідне ім'я!

Сусідня пара ненароком нас штовхає, і я щільніше притискаюся до неї, мала тепер просто вішається мені на шию й кладе голову на плече. Я заводжуся ще більше й цілую Юлю в голову, перебираю пальцями її розкішне чорне волосся. Танець закінчується, вимушено відриваємося одне від одного. Повертаємося до столика, але по дорозі Юлю переймає студент із сьомого поверху, відводить її в куток. Я наливаю собі вина й спостерігаю за ними: розпашілий, у білосніжній сорочці, він однією рукою злегка обіймає, трохи нагинається до неї й щось говорить, Юля пирскає зо сміху, оголюючи рівні білі зуби, потім він покидає її, прямує до столу з апаратурою, де, як завжди, за ді-джея довгий Хо-хо (його так прозвали, бо він завжди голосно хохокає, коли на те є причина чи нема). Хо-хо скидає великі чорні навушники, нагинається до нього й уважно слухає, кивком голови погоджується, потім плескає по плечу й знову одягає навушники.

Хо-хо бере мікрофон:

«Щоб ви не позасинали, бо танцюєте, як варені раки, навмисне для цього пізнього часу трохи відтягніться! ЕЛ-ВІ-ІС ПРЕ-СЛІ!!! ВАВ!»

Присутні швидко розступаються, звільняють у центрі рекреації велике коло, куди виходять ті, хто бажає «гарячих» рухів. Я шукаю очима Юлю, але її ніде нема. Стає сумно. Аби про неї не думати, також виходжу в центр; коли є нагода, намагаюся ніколи не пропускати рок-н-рольчики. З перших акордів нас ніби підхоплює невідома сила, підкорює й несе в такт музики. По-змовницьки підморгує Дека, який живе в 912-й і гарно грає на гітарі, він танцює навпроти. Я також йому киваю, а сам думаю про Юлю: погано, що вона пішла, між нами міг би бути непоганий розряд. Згадую, як уперше побачив її на концерті у старому корпусі минулого року, вона грала у квартеті на скрипці, я спостерігав за плавною роботою її рук, за небесним, чистим виразом обличчя, заглибленим в музику; я тоді ще подумав, що дівчина зі скрипкою виглядає дуже сексуально, це мене тоді серйозно завело. Після рок-н-ролу в роті все пересихає, а ноги трішки підкошуються, я повертаюся до столика, шукаю склянку, але своєї не знаходжу, беру першу, що попадає під руку, виливаю з пляшки залишки вина.

«Віталік, я завтра тобі поверну Пруста», — каже Дека.

«Да, да, це не мій — із бібліотеки, принеси обов'язково». Я випиваю з Декою за св. Валентина, виходжу на балкон покурити. Кажу: як це добре, що в Україні День закоханих святкують саме на св. Валентина — як у католиків. У мене стріляє цигарку п'яний Хо-хо, він голосно розповідає, як дівчата смачно його нагодували сьогодні, він просто щасливий і взагалі всіх їх любить, із кожною готовий одружитися, тільки по черзі, бо на всіх не вистачить сили. Мені з Хо-хо легко розмовляти, бо він, як і я, із Західної України.

«ЛЮДИ, Я ВАС ЛЮБЛЮ!» - кричить Хо-хо до нічного міста з восьмого поверху общаги, яке миготить перед нами білими, жовтими, сріблястими, фіалковими вогнями.

«Тихо, — сичать на нього дівчата, які курять на балконі разом із нами, — на нижніх поверхах малі діти сплять, а ти тут розкричався».

«Sorry, більше не буду, ЛЮДИ, Я БІЛЬШЕ НЕ БУДУ!» — сміється Хо-хо. На нього знову сичать і виштовхують у рекреацію, щоб він пильнував апаратуру й не забував вчасно міняти музику. Я викидаю недопалок у темряву, він довго летить униз, падає у сніг і швидко гасне. Повертаюся до всіх. До мене підходить моя сусідка по блокові блондинка Інна, старша від мене на один курс.

«Віталя, можна твою кімнату, до мене друг прийшов, нема де з ним відсвяткувати. Хвилин на сорок? О'кей?» — лукаво дивиться.

«Мала, для тебе — з радістю», — кажу їй і простягаю ключі. Вона цьомкає мене в щоку й біжить, крутячи своїм симпатичним задом, у наш блок. Мені стає ще сумніше, тепер я змушений стовбичити серед цього галасу дуже довго, бо Інна — кобіта гаряча і свого друга за сорок хвилин навряд чи встигне загнати. Уявляю, як все невдовзі закінчиться, повільно всі розійдуться, заберуть брудний посуд, столи, апаратуру, двоє чи троє поведуть п'яного Хо-хо в його кімнату на дев'ятий поверх, можливо, в рекреації залишиться самотня пара, облизуватися або перепихнутися, я звичайно піду на балкон, аби їм не заважати, зіпруся на стіну, дістану цигарку, закурю, дивитимуся на лютневе нічне небо, поки не замерзну. Знову повільний танець, The Cranberries. Я помічаю незнайомку в розкішному вишневому платті й на високих підборах. Навіщо аж так виряджатися для общаги, ніби на прийом до королеви Англії? Тут же що завгодно може трапитися, ще, не доведи Господи, дитя нап'ється і себе обстругає. Вона, певно, нудьгує. Підходжу і запрошую. Мала дуже красива, але по виразові її обличчя бачу, що, мабуть, холодна, як колода під Мурманськом. Веду її до центру, пробираючись між іншими парами. З перших кроків танцю відчуваю, що дівчина напружена, руки мляво торкаються до мене, це, мабуть, через те, що їй важко на підборах, вона не може бути вільною, розкутою й легкою. Кортить про це сказати, але не знаю, як вона відреагує. Намагаюся говорити, але мала йде на це дуже неохоче, ніби я їй нецікавий, і взагалі — порожнє місце. Видно, що вона про себе дуже високої думки. На моє запитання, звідкіля родом, відповідає, що місцева. Все зрозуміло, більшість дівчат із міста приблизно так поводяться з нетутешніми. Я на це не ображаюся, лише усміхаюся, бо уявляю її через п'ять-шість років слухняною і звичайною домогосподинею, яка нічим не відрізнятиметься від таких же самих інших домогосподинь. Вона запитує, чого я такий веселий. «Ти мені нагадуєш синичку», — кажу першу-ліпшу дурницю, яка спадає на думку. З її обличчя зникає набундюченість і з'являється природна усмішка.

Несподівано при вході до рекреації я помічаю Юлю, її голова з'являється з-за плеча високого незнайомця, який спостерігає за парами, що танцюють, розмовляє з дівчиною у червоному платті. Погляд Юлі ніби стривожений, поволі обводить присутніх, чіпляється на кілька секунд за те чи інше обличчя, але байдуже повзе далі. Раптом я розумію, що прагну, аби вона мене побачила, аби її очі шукали тільки мене, щоб вони спалахнули світлим вогником від зустрічі зі мною, розширилися й завмерли. Юлі торкається висока коротко стрижена брюнетка, яку я часто бачу в нашій общазі, але сумніваюся, щоб вона тут жила; дівчата говорять, їхні губи красиво ворушаться, розтягуються в усмішці. До брюнетки підходить кремезний мужик, якого я не знаю, він трохи фамільярно обіймає малу за талію, занурюється губами в її шию, брюнетка знехотя пручається і йде з ним. Юля знову залишається сама й нарешті мене помічає, показую, що цілую її, вона злегка усміхається й на мить заплющує очі, ніби підтверджує, що отримала моє послання. Моя партнерка по танцю помічає, що я дивлюся лише на Юлю й мовчу, розпитує про мене, а я знехотя відповідаю. Танець закінчується, дякую моїй партнерці, а в цей час Хо-хо голосно вигукує в мікрофон, що на всіх нас чекає сюрприз. Біля столика з апаратурою нічого не відбувається, всі уважно дивляться туди й чекають на обіцянку, врешті до Хо-хо підходить Дека з розкішною концертною гітарою, два студенти ставлять біля нього крісло та мікрофон. Дека сідає, підсуває до себе мікрофон, регулює, аби він був біля рота. Хо-хо вигукує, що Дека зіграє нову композицію, і додає, як завжди, ва-в. Я дивлюся на зосереджене обличчя Деки, він виглядає замисленим, у погляді нічого конкретного, ніби перед його очима невиразна, розмита пелена, крізь яку годі щось роздивитися. Несподівано пальці оживають, торкаються струн, які вибухають енергійною, трохи подертою й водночас неприборканою, а проте органічною мелодією. Обличчя Деки кривиться, ніби він страждає, і набуває такого виразу, немов на нього, блін, зійшло просвітлення, пальці уповільнюють темп, струни на коротку мить завмирають, аби знову ожити в плавному ритмі; це одна з найпрекрасніших мелодій, яку він створив за останні два роки після затяжної, майже десятимісячної кризи; весь цей час він тинявся сам не свій, напивався у драбадан і лежав мертвим у рекреаціях, лише його розплющені очі байдуже дивилися на тих, хто до нього підходив і питав, що сталося, запитували — може, допомогти, а він лише зиркав на них скляними очима й стулював повіки; ця мелодія дуже довго народжувалася, поки постала перед нами вистражданою, святою, чистою, такою, яку переживають серцем, якою хворіють, аж поки з полегшенням і спустошенням від неї не звільняються. Дека грає, і я помічаю, як по його лицю течуть сльози. Розумію, що зараз він себе не контролює, що його насправді з нами нема, він там, у своїй чесній музиці — музиці без дешевих кліше та викрутасів, які полюбляють усілякі кон'юнктурні вискочки, що звикли жити на легку ногу й хвацько робити свої жалюгідні кар'єри. Ми неодноразово запитували в Деки, чому він нічого не добивається, не пробує вийти зі своїми композиціями й інтро на серйозний рівень. Дека в такі миті здебільшого мовчить, у його очах тліє невимовна туга й водночас дивний, щирий скепсис; я розумію, що він нам ніколи не пояснить, наскільки все це для нього неважливе, незрозуміле та зайве, що його бентежить лише музика, музика без причини та наслідків, музика без винагород і матеріальних зисків, музика без слави та всієї отієї богемної шушери, просто музика, як повітря, просто музика як спосіб існування; колись він сказав, що людина недосконала, бо не здатна тривати у своїй радості довго.

«Дека, мабуть, інопланетянин», — несподівано за моєю спиною шепоче Юля й так само стежить за грою Деки. Ага, мухоморів об'ївся. «Він рано чи пізно загине», — додає вона.

Я кажу їй, щоб про таке не думала, можна наврочити біду, нехай краще музика його не покидає, бо коли це трапиться, він знову лежатиме вечорами п'яний у рекреації, завалить сесію, посвариться з пихатим і самовпевненим викладачем; у його очах знову кисло посміхатиметься суїцид — наш вірний друг, який знецінює речі, що нас оточують, і змушує забувати про слова, блін, чотирнадцятого Далай-лами, написані в моїй кімнаті на шпалерах, одразу над моїм ліжком, і які найбільше шанує Дека: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причин, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Це не крейзі якийсь вошивий із бодуна сказав, а сам Далай-лама. Дека завершує, присутні вибухають гучними оплесками. Він встає зі стільця, зніяковіло й винувато всміхається, в нього такий вираз обличчя, ніби вся ця радість і захоплення його музикою відбувається не в реальності, а в іншому світі, про який знає тільки він; ніби всі ми, присутні в цьому залі, тішимося, але не знаємо, з чого насправді слід тішитися. Дека — ти великий мудак, нам треба ще багато чого в тебе вчитися.

Мої думки перериває радісний вигук Хо-хо у мікрофон, що на нас чекає ще кілька гарячих годин, дітки, не розповзайтеся по своїх ліжечках, краще налийте і випийте, цілуйтесь, православні, ви того варті, ва-в! До мене підходить утомлений Дека, легко, ледь помітно усміхається, каже, що сьогодні добрий день, треба, щоб він зберігся в дні завтрашньому. Ми підходимо з ним до столика, наливаємо, цокаємося «за нас» і перехиляємо. «Без мене?» — несподівано шепоче на вухо Юля, я обіймаю її, вона п'є вино з моєї склянки й лукаво дивиться на мене. Деку тягне за руку студентка з сусіднього блоку, вона поводиться, як розбещена неслухняна дівчинка, то вередує, то лащиться до нього, то знову вередує й корчить незадоволені міни. Дека на все це дивиться зі спокоєм східного монаха й лише доброзичливо посміхається, врешті йде з нею. Юля тягне мене на перекур, але на балконі купа народу, там навіть нема де одному стати, не те що двом. Ми йдемо на сходи, сідаємо на підвіконня маленького майданчика між поверхами. Вона відразу липне, горнеться, мені це страшенно подобається, я цілую її в темряві, губами шастаю по ніжному обличчю, вона запускає руку мені під светр і футболку, пестить живіт, груди.

«Як ти познайомився з Декою?»

«Не знаю. Це саме по собі сталося».

«Справді?»

«У нього погляд особливий, я відразу відчув — своя людина».

«У мене так само», — затягується Юля, вогник цигарки ледь освітлює її обличчя.

Ми ще довго говоримо про Деку, про те, що він страждає, найдивніше — це йому в тягу, й намагається подолати власні страждання, особливо тоді, коли надто довго не пише, напивається й тижнями ходить синій, нерухомо валяється в рекреації й ні на кого не звертає уваги.

«Думаєш, чого він вдарився в буддизм? — запитую в неї. — У ньому він знайшов спосіб жити в злагоді з іншими, але з собою... поки не виходить».

«Може, це через те, що його цікавить тільки музика? О, а чого ви постійно про буддизм триндите?» — запитує Юля.

«Буддизм — це також музика, вічна залізна флейта, в звучанні якої нема тональності, контрастів».

Юля перебиває й просить говорити простіше, скільки можна, ти ж знаєш, я цього гівна ще на лекціях наслухаюся. Пробач, деколи заносить. Так, задумано каже вона, все це круто, і взагалі, я рада, що Дека живе, хоч він і буддист хріновий, але хороший. Запитливо дивлюся на неї, мовчки усміхаюся.

«Sorry, — підходить до нас Хо-хо, — Віталя, в тебе не буде цигарки?»

Дістаю пачку, він просить одразу дві. Бери скільки треба. А він: ну тоді три. Хо-хо сміється, і ми сміємося разом із ним. Він розповідає всілякі дурниці, але, оговтавшись, каже, що більше не заважатиме, і йде туди, де звучить музика. Я цілую Юлю в шию, поволі підіймаюся до мочки вуха, легко воджу по ньому язиком, і думаю про свою маленьку, хорошу Настю, яку залишив нещодавно вдома й повернувся в рідну общагу. Вона з кожним днем непокоїться все більше, деколи через ревнощі стає просто нестерпною. Чому Настя не може зрозуміти, що мені не стати іншим, що це просто неможливо, що змінитися — означає відмовитися від власного світу, від того звичного способу життя, в якому все більш-менш налагодилося, в якому моє мислення майже позбавилося агресії, турбот і тривоги, що раніше докучали. Не можу пояснити їй, що борюся не з тим, що намагається мене подолати чи підкорити, не з обставинами, які, немов мошкара, злітаються на мій спокій, а борюся, перш за все, з самим собою, бо перемога над собою, над тією внутрішньою неприборканою істотою, яка постійно прагне вибратися з мене, — це краще, ніж перемога над іншими людьми, особливо тоді, коли вони слабші чи нещасливіші за тебе. Цього всього мене навчив Дека, і я йому вдячний, бо раніше, коли навіть не підозрював, що так можна думати й жити, коли гризся через найдрібніші проблеми, подумки, в час безсоння, вони торбили мене, й це позначалося на людях, з якими я спілкувався.

«Сьогодні буду з тобою. Не хочу залишатися одна», — дивиться на мене Юля.

«Ти не будеш одна».

Музика несподівано вщухає, з рекреації поволі розходиться народ, лише голос Хо-хо просить у кількох знайомих допомогти йому розгребтися з апаратурою, дротами, проводкою. По сходах на верхній поверх четверо студентів із музпеду несуть два столи, сміються, поблизу нас униз пропливає вгашена дівчина, в неї підвертається нога, вона мало не падає, встигає вхопитися за поручні. Допомагаю їй підвестися й зводжу на сьомий поверх, мала тягне мене з собою, «пішли» — шепоче перегаром в обличчя, але я всміхаюся й віджартовуюся, врешті дівчина зникає в цілковитій темряві за дверима одного з блоків. Повертаюся до Юлі, вона вішається мені на шию, й ми знову цілуємося. З коридора долітає розгніваний голос Хо-хо: відчиніть! не буду ж я спати в коридорі, гов! ви там повимирали? відчиніть, а то повбиваю! Врешті все замовкає, Хо-хо кілька разів щось вигукує, йому незадоволено відповідають, гримають двері, чути, як спрацьовує замок, ми з Юлею прислухаємося до несподіваної тиші. На дев'ятому поверсі вибухає дівочий регіт, замовкає, а за ним, ніби відлуння, крадеться приглушений невиразний сміх. І знову тиша.

Дивимося одне на одного. Розумію, про що вона запитує поглядом: що будемо робити? Беру її за руку, й ми підводимося, виходимо на мій поверх, ідемо до мого блоку, вступаємо в нічний морок, чути, як у блоці з крана крапає вода, пахне затхлою сирістю з душової. Ступаю обережно, за останні місяці я призвичаївся до цього «сліпого» маршруту до своїх дверей. Коли перегоріла остання лампочка (нові, які ми щоразу вкручуємо, невидимки вмудряються цупити того ж вечора), ми так і залишилися в постійній темряві. Знаю, в якому місці стоїть відро зі сміттям моїх сусідів із сумісної двомісної кімнати, якось я сп'яну його перевернув. Навпомацки Юля ненароком наступає на мене й одразу вибачається, однією рукою тримаю її за лікоть, а іншою мацаю стіну, за кілька метрів повинні вже бути мої двері, принаймні внизу між ними й підлогою видно горизонтальну смугу невиразного світла, ось вони, натискаю на клямку — в кімнаті на письмовому столі горить стаpa жовта лампа, на якій сохнуть випрані труси, завжди їх сушу на лампі, вони так швидше висихають.

«Проходь», — кажу Юлі.

Вона нишком, ніби на пальчиках, ступає до моєї оселі, зацікавлено розглядає обстановку, сідає на ліжко, в якого під матрацом розтягнута пружина.

«Ти тут живеш?» — каже таким голосом, ніби не запитує, а висловлює запитанням захоплення.

«Так, я тут, здається, живу».

Дивиться на лампу з трусами і сміється, непоганий перформенс. Слова умні знає. Потім переводить погляд на стіну над ліжком, а саме — на місце в голові, де намальована надгробна плита, яка стоїть над ліжком, ніби над могилою. Юля читає написане: тут спочиває брат Віталій ордену св. Бенедикта, який спочив у Бозі, відмовившись від денної суєти. Я кажу, що це намалював на першому курсі, всі ми тоді хворіли на середні віки, інквізицію, францисканство, містику, алкаша Фрідріха Барбароссу та інші симпатичні штуки, Юля, до речі, ти перша, хто не боїться сидіти на цьому ліжку о такій порі, не всім таке до душі. Подумки згадую, коли вперше привів у кімнату Настю, вона цілий вечір просиділа у кріслі біля письмового столу, обізвала мене ненормальним. Комендантша общаги пробувала зі мною воювати, змушувала переклеїти шпалери чи хоча б завішати цей «надгробок» велетенським плакатом, можна даже дєвушкой сімпатічной, сказала вона, але только нє ето, да, да, только нє ето, бо як буде провєрка, то нас точно всіх поховають, у ректораті з такими вєщами не шутять. Але минув рік, і це, здається, забулося, стерлося в її пам'яті, хоча одного разу вона спинила мене на вахті, коли я йшов зі своєю дівчиною, й дружелюбно, навіть із радістю запитала: а ти і дальше спиш на кладбіщі? не понімаю, це ви всі тут от книжок с ума посходілі? чи от того, шо з дому потікали? не понімаю...

«Може, музику?»

«Давай», — каже Юля.

На поганенький магнітофон ставлю «Аукціон». Вона дивиться на мене, бере за руку й тягне до себе на ліжко. Ми шалені, навіть трохи агресивні, накидаємося одне на одного, скидаємо одяг і залазимо під ковдру. Постіль ще тепла — від попередньої пари, яка брала в мене ключі для свого чистого й справжнього щастя. Ми закутуємося в їхнє тепло, в їхні запахи; попередня дівчина гарно пахне, уявляю, як вона кохалася, який у неї був вираз обличчя, як вона дихала, цілувала й говорила. В стінку несподівано грюкають, здається, каблуком зимового чобота, ого, значить, серйозно, чути голос моєї сусідки з чотиримісної кімнати: Віталя, скрути музику, ми спимо. Нема питань, збавляю звук, магнітофон ставлю на крісло біля ліжка, щоб музика нікому не заважала. Юля каже: в тебе злі сусідки. Сміюся й заперечливо киваю головою: вони добрі, просто втомлені, їм треба зранку вставати, знаєш, я деколи друкарською машинкою гуркочу далеко за північ, а вона в мене, як трактор, вони вже звикли, лише зранку перепитують, що я нового написав і чи зачитаю їм... ні, ні, цілую Юлю в очі, вони добрі, гарні люди, я щасливий, що вони живуть поруч.

«Ти говориш, як Дека», — горнеться до мене.

«Да? Так думати я навчився у нього».

«Боже, який ти худий! Скільки ти важиш?»

«Здається, сімдесят один».

Ми гаряче цілуємося, ніби такого більше ніколи не буде; пауза; а може, і справді — не буде, якщо цінуєш день сьогоднішній, ніколи не думатимеш про завтрашній, житимеш тим, що маєш зараз. Магнітофон замовкає. Втомлені, ми тихо жевріємо в обіймах, наше тепло зливається в ціле, наша солонувата шкіра липне одна до одної, в дрімоті я вдихаю запах Юлі, губами відчуваю її присмак, поки не засинаю.




Зранку прокидаюся від приємного дотику пари гарячого чаю до обличчя. Розплющую очі — на стільці біля ліжка стоїть велика чашка з двома бутербродами на тарілці. «Вставай», — усміхається Юля, одягнута в мою чорну футболку з вицвілою мордякою Моррісона, вона підходить до мене й цілує в губи. Під футболкою, натягуючи тканину, випинаються гарні груди, я оголюю їх, беру в долоні й кажу, що вони такі беззахисні, дивно, чому в чоловіків виникає бажання завжди їх пестити-обороняти? ти про це ніколи не думала? Юля здивовано дивиться й каже, що це, мабуть, пов'язано з материнством. Від неї пахне шампунем і милом. Іду в душ. Коли повертаюся, мій чай ледь теплий. Юля каже, що зробить гарячий. Відмовляюся. Ми забуваємо про чай, я тягну її на себе. Юля мені страшенно подобається, бо не боїться пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива, значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це просто здорово! Це мене заводить, бо кохатися з презервативом — це те ж саме, що говорити правду закритим ротом чи брехати з заплющеними очима. Незабаром має прийти Дека, усміхається Юля, я в нього зранку була, вчора він просив, щоб збудила його близько восьмої. Я завжди йому радий, кажу й обережно саджу Юлю на свої розтулені губи, вона вся мокра, розкрита, гаряча, напружена й тремтлива. Стукають у двері. Ми зриваємося. Я все розумію, але на хріна тягу наламувати? Гукаю: відчинено. Заходить Дека, виглядає бадьоро, підходить до нас, нагинається, взасос цілує Юлю, яка лежить поруч, вона витягує руки, з її грудей сповзає ковдра, обіймає Деку, шепоче, що їй було добре, він усміхається, зі стільця бере чашку чаю й тарілку з бутербродами, переставляє на стіл і сам сідає. Я кажу йому: ти вчора добре грав. Погляд Деки туманний, задуманий, ніби його тут нема, ніби перебуває в тій реальності, якою заполонена його свідомість, а ми лише бліді копії з того химерного світу його фантазувань. Дека не переймається, коли його вихваляють і кажуть: старий, ти граєш геніально, в тебе дуже серйозні речі, з ними можна пхатися в Київ, трахнути всіх тих самозакоханих мудаків. Він стає беззахисним, відчуженим, і я розумію, що це ставить його в незручне становище, порушує і ламає рівновагу, яку він боїться втратити. Хулі там казати: просвітлення — і в Африці просвітлення. В погляді Деки тоді з'являється туга, ніби його не розуміють, ніби його сприймають за когось іншого й відповідно роблять хибні висновки. «Я — не музикант, — деколи каже Дека, — я просто граю, і це найважливіше» або «моя гра не має значення, вона — просто шлях, де мені добре».

Юля каже, щоб я поснідав, бо чай вже певно вистиг. Да — чай не гарячий. Їм бутерброди, запиваю. Друзі дивляться на мене, як на власну дитину. Кажу їм про це. Вони сміються, підколюють, що обов'язково всиновлять мене і заборонять вештатися поночі, як я це роблю останнім часом, а змусять вчасно лягати спати, зранку вчасно вставати, снідати і відвідувати заняття, так, так, відвідувати пари.

«Чому ти зараз не на лекції, вже двадцять хвилин, як вона йде?»

«Чому, а?» — підтримує Юлю Дека. Я кривлюся, морщуся, ховаюся під ковдру. Потім ми трохи мовчимо. «Да, — каже Дека, — непогано провели день святого Валентина».

«Гарно», — пожвавлюється Юля й кидає на мене теплий погляд.

Вони згадують про нинішні лекції, серйознішають, говорять про якогось викладача-ідіота, що звіріє і принижує студентів, триндять про спільних знайомих, потім кажуть «до вечора» і йдуть. Мовчки лежу й дивлюся в стелю. Чому я не втішений новим днем? Ліниво підводжуся, вмикаю магнітофон, ставлю касету з поганеньким писаним-переписаним з інших магнітофонів записом Дебюссі, якого мені підкинули знайомі дівахи з музпеду; згадую їхні обличчя й усміхаюся: якби не ці геніальні дівахи, якби не їхня увага до мене... яким би я був темним! Мабуть, бігав би, як повний ідіот, із книжками під пахвою й корчив із себе начитаного кретина, що полюбляє цвіркати на людях модними іменами й цитатами.

Да, гарний був день святого Валентина. Я так нікому за нього і не подякував.




В університеті перед третьою парою, на яку я нарешті вирішив піти, зігнорувавши дві попередні, зустрічаю свого доброго приятеля з філфаку — А. Ми перекидаємося словами про свіжі новини, бо не бачилися три дні. А. належить до мовчунів, тому говорити доводиться мені, а він кліпає своїми синьо-сірими очима або ж мляво відповідає кивком голови чи скупими словами. Хоча коли якась тема його розворушить, А. пожвавлюється і — говорить — яка це прекрасна мить! А. говорить тихо, але чутно, губи ліниво ворушаться, випускають слова, а очі дивляться тобі у груди або на підборіддя, лише час від часу він підводить їх на твої, ніби хоче переконатися, чи не втратив співрозмовник уваги. У нас різні темпераменти. Раніше, коли ми багато сперечалися про літературу, А. опонував мені здебільшого густими плямами на білому обличчі й лише потім тихо починав говорити. В запалі дискусії я погано його слухав, а тому завжди просив повторити сказане, від чого він почувався, певно, незручно. А. живе дуже неквапно, ніби єдиною вадою людини вважає поспіх і дію. При першому знайомстві з А., коли у нього запитали, як його звати, він попередив, що ці звуки дуже довго вимовляються, оскільки ім'я і прізвище (Андрій Блінов) мають багато букв. Запропонував звати його просто «А» — це дасть можливість не напружувати артикуляційний апарат і економити кілька секунд власного мовлення. Присутні спершу витріщили очі, потім недовірливо заусміхалися. Я також тоді усміхнувся, але особливо — як людина, котрій люб'язно пропонують покуштувати зіпсуті продукти.

Розповідаю йому, як учора вночі Дека грав нову композицію, це просто здорово, в нього давно нічого такого не було. А. під впливом мого потоку слів помітно морщиться й робить відсутній вираз обличчя. Він приїхав сюди вчитися з далекої Півночі і, звичайно, ще важко переварює розмовну українську мову, особливо в такому темпераментному виконанні, як у мене. А. запитує, чи й далі парю себе Тибетом і всім тим, що з цим пов'язано. Розгублено відповідаю, що це нікому не заважає, а він уважно слухає й мовчить, ніби зважує мої слова, по кілька разів прокручує їх у голові, а його очі й далі свердлять на мені ґудзики. Це в нього така звичка—я раніше це зрозумів — недбало дивитися на людей, ніби їхній вигляд його втомлює і його цікавить тільки їхня діафрагма чи щось інше на цьому рівні. Може, це від того, що А. мало з ким спілкується, адже, як справжній філолог, він майже весь час проводить за книжками: його можна побачити самотнього в бібліотеці, у сквері на вечірній лавочці чи під час лекції, коли він мало звертає увагу на дзвінкоголосого лектора, що безперестанку читає зі своїх папірців і студенти не встигають за ним записувати. А. може довго дивитися на обличчя і поведінку викладача за кафедрою, він любить спостерігати за рухами лектора, за його жестами, він ніби тішиться з кумедних рук професора, що чухають голову або розтирають м'якуш вуха чи ніс, поправляють непрасованого й замащеного крейдою піджака або пірнають без потреби в кишені, механічно витягуючи звідти носовика і так само механічно запихаючи його назад. У такі хвилини А. позіхає й спостерігає за симпатичними дівчатами, які сумлінно конспектують почуте від лектора. Він любить (якось сп'яну зізнався) в уяві членувати кожну з них на частини, відзначаючи вдалі й невдалі фрагменти, створені природою. Про це ми не раз любили говорити, коли нам судилося сидіти разом за партою на лекціях для кількох груп різних спеціальностей. А. говорив, що якби в цього викладача була шевелюра і зад нашого ректора, то він став би схожим на пристаркуватого гоміка, а якби в нього були руки і плечі, як у нашого заступника декана з виховної роботи, міг би стати непоганим актором блокбастерів. Згадую слова А.: людина не скоро стане досконалою, бо не навчилася радикально, докорінно змінювати свій образ. Із зубами, губами, волоссям, грудьми чи носом косметична медицина, і хірургія зокрема, ще сяк-так дають собі раду, а як же бути з довжиною ніг, які роблять ходу жінки схожою на ходу кавалериста? А. не може знайти відповіді на це запитання, але особливо ним не переймається. Він добре знає, що проблема сприймання власного тіла — в естетичному аспекті — залежить не так від його вигляду, як від власного уявлення про нього. Тому, каже А., складні операції треба робити в свідомості сучасних людей, а не на їхніх тілах. Зі мною А. намагається говорити українською, не можу зрозуміти, чи з поваги, чи з іронії. Але на нього не ображаюсь.

«Віталік, до тебе сьогодні можна завітати? Я правильно сказав — „завітати"?»

«Можна завітати».

«Добре», — каже А. й мовчки дивиться на мої ґудзики.

Тільки-но хочу розтулити рота й порушити мовчанку, як він згадує про книжки, які брав у мене того тижня, каже, що вже прочитав. Що він брав? Здається, двотомник Незвала? Ні — Незвала він повернув, я мало об цей двотомник не покалічився. В А. є кумедна звичка залишати книжки, якщо мене раптом немає вдома, на порозі перед дверима моєї кімнати. Повертаючись у темряві додому (у блоці, як завжди, не працює лампочка), я одного разу наступив на книги й добряче скрутив ногу. Так було й з іншими книжками; в таких ситуаціях я мимоволі лаюся, хоча намагаюся з цим боротися (А. від цього ж не зміниться), просто лайка ніби сама виривається. Так що ж він брав? Ага — Превера й Буццаті.

А. каже: облом іти на пару; да — на пару йти непруха; ми виходимо з корпусу історико-філологічного факультету й сідаємо на засніжену лавку, перед тим згрібши з неї сніг. Закурюємо, говоримо про прочитані останнім часом книжки. А. хвалиться, що переглянув недавно Заболоцького, цитує кумедну строфу, ми сміємося. В мене з носа від холоду течуть шмарклі, я сякаюся на сніг, кажу йому, що боюся застудитися. А. запитує, чи мені не холодно в одній катоновій курточці.

«Нормальок, вона на підкладці, бачиш? Дєвки з музпеду минулого року підкладку придумали, — я розстібаюся і показую йому, — бачиш, хороша підкладка, на ґудзичках, можна відчепити — і буде літня курточка, а можна причепити — і буде осіння або зимова».

«Ну ти загнув про зимову. Все одно ж холодно».

Я співаю:

«Немного холодно в кедах, но это фигня...»

Він сміється.

«Будеш яблуко?» — запитує А.

«Давай». — Він простягає яблуко, я задоволено починаю його їсти.

Давно помітив за А. — у нього завжди є яблука, таке враження, ніби він більше нічого не їсть. Я ніколи в нього про це не запитував. Запитую. А. розгублено дивиться, ніби не може второпати, чи я з нього кепкую, чи навпаки — турбуюся. На вулиці стояти холодно, мороз. Повертаємося в читальний зал, де переважно відсиджуємося, коли ліньки йти на лекції. Він витягує з невеликої сумки товстий зошит, розкриває на середині й починає писати. Я підглядаю, що ж він пописує. А. продовжує писати те, що, мабуть, писав раніше — вчора або позавчора. У нього настільки дрібний, нерозбірливий почерк, що нічого не можна догнати. На моє запитання, що він пише, А. не відповідає і зупиняється, акуратно одягає ковпачок на чорнильну ручку, запихає її у внутрішню кишеню піджака. Я й далі запитливо дивлюся на нього, його почервоніле від нещодавнього морозу обличчя виглядає геть не зосередженим і втомленим. А. каже, що пише прустівську прозу.

Пауза.

«???» — кліпаю очима.

«Хулі тут незрозумілого — пишу прустівську прозу» — ледь помітно усміхається він. До А. підходить симпатична дівчина, здається, з молодшого на рік курсу, він покривається червоними плямами й кидає погляд на мене, а потім знову на неї. Я підводжуся й звалюю, щоб не заважати. Вони часто бувають разом, нічого не роблять, лише дивляться одне на одного. Може, вони хочуть знову посидіти й дивитися одне на одного? Хай їм буде добре, виходжу з читалки і йду тихим коридором навчального корпусу. Мене перестріває заступник декана з виховної роботи: це кремезний, маленький на зріст добродушний шістдесятилітній дядько, який фарбує сиве волосся на чорне й має величезні, ніби клешні, долоні (вони кумедно витягуються з вузьких рукавів маленького піджака і роблять його схожим на краба). Іван Максимович хапає мене за руку, запитує, чого не на лекціях, я сміюся, що погано почуваюся. Максимович каже, за прогули буду бити дупу, піду у Графський парк, нарву з берези різок, знаєш, Віталіку, таких гарних, метрових, і буду всім вам бити дупи, а то ви з кожним курсом все більше розбещуєтеся, нема дисципліни і навчання нема. Я добродушно усміхаюся, обіцяю виправитися, і Максимович мене відпускає. В розкладі занять дивлюся, де відбуваються завтрашні пари.

Лунає дзвінок на перерву, в коридорі стає гамірно, туди-сюди снують студенти, викладачі, мене спиняють кілька знайомих, які ходять на літературну студію, напрошуються в гості, знехотя відповідаю: коли матимете час — завалюйте. Минулого року я мало не здурів від цих неконтрольованих, спонтанних походеньок до мене в кімнату, яка за кілька місяців перетворилася на дискусійний клуб із невідомо чого. Вісім-десять, а деколи й більше чоловік збиралися, зносили каву, вино, і ми сиділи з літровими банками в руках, оскільки більше не було жодного посуду, й цмулили каву, алкоголь, багато курили, до хрипоти і втоми сперечалися; від цього часто боліла голова і мене переслідували безсонні ночі, в моїх півкулях усе прокручувалося, полемізувало, сперечалося, сварилося, наводило божевільні, доречні й недоречні, ідіотські й напівідіотські аргументи, які стосувалися і єгипетських пірамід, до яких мені нема жодного діла, і картин Далі, і походження українців, і латиноамериканської літератури, і модного серед нас Пруста (цей, узагалі, хитрий жук, так класно вловив жінку, особливо її запахи), і про те, що Сталін, скурвий син, хотів першим напасти на Гітлера, а той, бідолаха, мусив захищатися і з горя пішов на випередження. Здуріти можна! Словом, повний дурдом, як кажуть ніжинські бабусі. Одного вечора я зрозумів, що у патяканні нема нічого корисного й доброго, бо про цей «клуб» звідкись довідалися ніжинські робітники з заводів, учителі, навіть акушерка якось припхалася... всі вони почали ходити до мене зі своїми художніми творами, бо в моїй кімнаті розмови супроводжувалися читанням художніх творів аматорів різного штибу — студентів, викладачів і навіть одного петеушника, який намагався писати фантастичні новели. До мене почали сповзатися поважні, випадкові, молоді і старші люди різних професій, які писали вірші, оповідання, романи і ні з ким раніше не ділилися своїм хоббі. Я дивився на цих невизнаних геніїв, і мені ставало лячно, бо через нежданих гостей у мене більше не було вільного часу читати, готуватися до занять, спокійно випрати труси чи шкарпетки, готувати їсти чи мовчки лежати в кімнаті й дивитися в стелю. Кумедно те, що всі вони приходили з «гостинцем»: літня товста акушерка Тоня принесла смачні сирники з варенням, насмажила їх чоловік на двадцять; Коля-електрик, який працює на заводі «Сільмаш», приніс літру доброї самогонки (ну, звісно ж, він електрик), ми її вдушили на табун, потім Коля читав свої сонети, написані під впливом Прешерна, й страшенно лаяв (з матюками, погрозами і грюканням кулаком по столі) сучасну поезію, яка не знає, що таке справжня гармонія. Я дивився на його грубі, брудні, потріскані пальці й не вірив, що вони пишуть сонети. Щоб усіх їх позбутися, я почав пропадати вечорами. Мене врятувала любов до Насті, до моєї маленької ніжинської дівчинки, в неї вдома я проводив майже всі вечори, а тому пізно повертався — деколи за північ — в общагу. Невдовзі все припинилося, й мені дали спокій.

Знайомі з курсу кажуть, що прийдуть і принесуть нові тексти. Тільки не це, кривлюся про себе. Раптом розумію, що в мені знову пробуджується страждання, а я вже повірив, що майже його подолав. Невже цей жах знову повториться? Моє страждання бере гору над моїм спокоєм, я хочу поговорити з Декою, порадитися з ним, як бути далі. Не гніватися ж на людей за те, що вони хочуть мене провідати і що я для них щось означаю? Кажу: приходьте, посидимо за чаєм, а ще прийде А. й читатиме свою прустівську прозу, ви не знаєте, що таке прустівська проза? Вони з непорозумінням переглядаються. От мудаки. До чого тут Пруст, запитаєте? Пруст і справді ні до чого, тут головне А. і його писанина. Це проза, кажу їм, яка не має значення, це справжня проза, спонтанна, як життя; я плету їм ще багато чого про прозу А., хоча її не читав, але приблизно уявляю, якою вона може бути, зрештою, сам А. — це справжня проза, навіть те, як він їсть яблуко чи сидить біля дівчини — це вже проза. Двоє знайомих кажуть, що при нагоді зайдуть. Я знаходжу декількох своїх одногрупників, дізнаюся, чи все було нормально, чи не питали, чому я відсутній. Все було нормально. Колись, кажу їм, ніхто не буде вказувати студентові, чому той не ходить на пари, головним буде не його присутність, а його знання, ви хоча б розумієте, що це означає? Кліпають очима, але нічого не відповідають. Дивлюся на них і розумію, що вони стануть сільськими вчителями, а тому все інше для них мало важливе. Вирішую повертатися в общагу, вже пора би пообідати. Проходжу повз буфет на першому поверсі, як раптом до мене гукають. Підходить Настя, я обіймаю її, легко цілую в губи, вона сором'язливо дивиться по боках, їй, мабуть, здається, що всі на нас витріщилися. Зі смутком в очах запитує, чому не прийшов до неї сьогодні, після першої або другої пари, я виправдовуюся, що не міг, бо в цей час ще був у ліжку.

«Ти вчора нормально дійшов?»

«Да».

«Святкував?» — запитує з таким виразом на обличчі, ніби думає, що я зраджував.

«Було добре».

«Не сумніваюся», — каже порожнім голосом.

«Мені шкода, що тебе не було».

«Давай про це не будемо», — обриває мене Настя. Це в ній, мабуть, знову прокидається нелюбов до общаги, до того, що там відбувається, вона не раз говорила, наскільки їй усе це противно. Я мовчу, бо не хочу, щоб вона гнівалася, не хочу, щоб на її обличчі з'явився смуток, а в думках тривога.

Настя запитує, чи прийду сьогодні. Не прийду. Вона змінюється, стає збентеженою, в очах поблискують вогники досади. Пояснюю, чому не можу прийти, хочу, щоб вона заспокоїлася й нічого поганого не думала. Намагаюся їй це пояснити, це ж те саме, шо два пальці обісцяти: з потоків свідомості треба вичавити неприємну лабуду — і все буде добре. Настя мене уриває, каже, досить цих непотрібних мудрувань, ти просто живеш так, щоб нічим не перейматися. Мети не досягнеш тільки приємним.

«Віталік, я втомилася», — каже вона, важко зітхаючи.

Вірю у правдивість цих слів. Дивлюся на її смуток. Мабуть, не зможу пояснити, звідки її страждання, бо Настя не схоче цього збагнути. Раптом розумію, що не можемо бути разом, адже вона не переконає мене в правдивості власного шляху, а я, попри те, що й досі люблю, не зможу подарувати їй звільнення — простий і легкий спосіб покращити власне життя: зранку вставати й не псувати гнітючими думками собі настрій, а ввечері кепкувати з невдач, що трапилися протягом дня, і сприймати їх як кумедну випадковість. Чому Настя не може це вкурити? Надто багато думає й бідкається власним майбутнім, у центрі якого, немов черв у яблуку, ворушиться її неспокійне «я».

Настя просить провести її в центр на автобусну зупинку, якби поверталася пішки, вдома була б хвилин за двадцять, а так — доведеться йти на центральну площу, хвилин десять чекати автобус і їхати. Я розумію: Настя хоче поговорити і, певно, знову з'ясувати наші стосунки. Це триває вже майже чотири місяці, з того часу, коли вперше прийшов до неї й познайомився з батьками; мабуть, вони чекають, коли ми поберемося. Мала про це щодня думає. Коли ми кохаємося в моїй кімнаті після лекцій, вона дивиться на мене так, ніби я її обманюю, ніби зустрічаюся з нею лише для втіх і не хочу нічого «планувати серйозно». Як щось має відбутися, деколи кажу їй, то саме по собі, без надмірних зусиль із мого чи твого боку, бо це вже нав'язування власної волі ближньому, а значить — неповага до нього, до його свободи. «Ти забагато начитався, — інколи дратується Настя, — будь простішим». Куди ж простішим — суцільна простота.

Лютневий сніг рипить під ногами, мороз міцнішає, шкіра натягується від холоду, намагаюся менше відкривати рота, аби не застудитися, пропоную забігти до мене в общагу, зігрітися, випити чаю з малиною. Настя неохоче погоджується, але ненадовго, добре? Вдома маю багато справ. На вахті випадково зустрічаюся з комендантшею, вона розмовляє з молодою вахтеркою, що змінила Петрівну. Довгим, чіпким поглядом комендантша дивиться на нас із Настею, а потім у мене запитує:

«Тобі не соромно на кладбіщє вести таку красіву дєвушку?» Я сміюся, що вже завісив плакатом той клятий надгробок, намальований над ліжком. «Ну дивись мені, — каже жінка, — а то чортів випишу».

Піднімаємося до мене на восьмий, Настя, дивлячись на незастелене ліжко, кисло усміхається, ніби хоче сказати, що я, як завжди, у своєму репертуарі. Допомагаю їй скинути зимове коричневе пальто, Настя сідає на стілець біля столу. Пропоную увімкнути магнітофон, але вона каже, що їй зараз не до музики. Даремно, музику треба завжди слухати, деколи вона лікує. Розповідаю їй, як прекрасно вчора грав Дека.

«Чому в нас все так виходить?» — запитує тихим голосом, ніби це мимоволі прозвучали думки, якими вона не хотіла ділитися. Пауза. «Може, я чогось не розумію? Може, я щось не так роблю?» — вже сміливішає й твердішає її голос, ніби керується певною психологічною настановою «вести розмову».

З Настею неможливо говорити, бо це нагадуватиме наші безкінечні попередні балачки, в яких вона вкотре переконує мене в тому, що я неправильно живу, що я не поважаю її (?), оскільки не хочу нічого серйозного з нею мати, що деколи я дію як негідник (?), бо, знову ж таки, нічого конкретного не обіцяю (?). Дека каже, що шлях до просвітлення — це наполеглива і каторжна праця щодня, щогодини, а з тієї висоти, на яку ти вибираєшся, завжди дуже легко звалитися. Настя зітхає, засмучується, бо моя небалакучість, мабуть, її шокує. Раптом стукають у двері, я гукаю «заходьте», двері злегка відчиняються, з'являється патлата голова сусіда з іншого блоку, він просить позичити йому на годину сковорідку; нема питань, друже, бери.

«Але ж це... це зоопарк! так жити...» — зиркає на мене шокована Настя.

Усміхаюся й мовчу. Хіба зможу її заспокоїти своїми кволими словами? Я ще нічого не вмію й не знаю. Дека каже, що мені треба полюбити дзен, бо це абсолютне звільнення, тоді на речі й проблеми, які існують навколо, дивишся, мов інопланетянин, не береш їх близько до серця. Я не люблю дзен, бо мене не влаштовує притаманна йому байдужість до світу. Тоді, сміється Дека, тобі треба стати добродушним християнином. Настя уриває мої роздуми, запитуючи: ти де? Беру чайник, виходжу в темний блок, двері власної кімнати тримаю відчиненими, щоб бачити умивальники, відкручую кран, набираю воду й несу чайник на загальну кухню, але там, от падляна, вся комфорка зайнята чужими каструлями, з яких лине смачний запах борщу, фаршированого перцю, іншої хріновини. Відразу видно — хавчик готують одружені студенти, суки гестапівські, блін, знущаються над такими розгільдяями, як я. Голодним від цих запахів можна коні двинути.

Я стукаю до дівчат, що живуть за стіною, мені відчиняє одна з них, і я прошу дозволу закип'ятити на їхній електроплиті воду. Вона каже: «завалюй». Комендантша, разом із начальником профкому та ще кількома відмороженими активістами з комсомольськими виразами облич деколи робить рейд по студентських кімнатах, вони вишукують «несанкціоновані» приватні електроплити, через які нерідко, особливо взимку, горить проводка, а від перенапруги вирубує світло. Тому студенти постійно никають електроплити — де тільки можна. Одного разу рейди комендантші були з особливо прискіпливими і несподівано короткими інтервалами (ніби облаву задумали): тричі на місяць. Електроплити ховалися в шафах між лахами, в сумках, у мішку з картоплею, під душовими. Знаю одного придурка з фізмату, який щодня тягає електроплиту в університет разом із конспектами й книжками у велетенському пластмасовому дипломаті, він приходить на лекцію, як мені розповідав був один дотепник, відкриває дипломат, бере потрібні конспекти, а його одногрупники тим часом шоковано зиркають на підозрілий пристрій, що визирає з-під підручника «Математичний аналіз»; о! це взагалі особливий фрукт, він, як ще кажуть, ніколи не миється, спить завжди у светрі й спортивних штанах і нікому з сусідів по кімнаті не дозволяє користуватися своєю електроплитою, вони, нещасні, так і бігають на загальну кухню, де треба приблизно о 17:00 займати чергу, щоб приготувати вечерю на 21:00.

Я запарюю чай. Його так мало, що вийде лише одна кружка, звісно — для Насті, а я й так обійдуся, можу попити окропу з цукром, у мене має бути цукор, його тільки вперше неприємно пити, а потім, коли звикнеш, нормально.

«Доведеться тобі принести чаю», — кисло каже Настя. Дивно киває головою, ніби хоче сказати: Господи, і як таке життя може подобатися, вона дивиться на мене, як дивляться на щось безпомічне й жалюгідне, що не викликає навіть співчуття.

«Нічого, — кажу собі, — я до такого звик, не перший день на світі живу». Мабуть, тільки в такі моменти, а не за приємними й порожніми балачками про мистецтво й культуру, видно справжню ціну людських стосунків. Дивно, але щось змушує мене страждати: всередині за одну мить усе здригається, обвалюється, осипається, ніби картяний будиночок, який я любив складати маленьким. Страждання спершу проникає у кров, від чого вона енергійніше пульсує по тілу, кров доносить страждання в руки, які починають тремтіти, і врешті я наповнююся ним у думках; мені стає важко, до горла підкочується гіркий клубок, хочеться поплакати, але на самоті, хочеться поплакати, оскільки я не знаю, як іще цьому всьому зарадити. Я знову не зміг подолати слабкості, яка в мені дрімала й раптово прокинулася. Настя п'є чай, а я хлебчу свій окріп, до нього додаю ложечку грушевого варення, яке вишкрібаю зі стінок літрової банки. Вона дивиться на це співчутливо і водночас пригнічено. Настя знає спосіб, як звільнитися від усього цього, зрештою, як і будь-яка інша практична жінка. Каже, що мене неможливо змінити, але спробувати треба, Віталік, рано чи пізно ти сам цього захочеш, просто зараз тобі здається, що все має бути, як є. Вона підводиться, ходить по кімнаті, оглядає предмети, з полиці над письмовим столом бере книжки, гортає, дивиться на закладки і позначки олівцем, кладе на місце, оглядає настільну лампу з моїми подертими трусами, які на ній сохнуть, смикає за мотузку, лампочка загоряється, знову смикає — гасне. Потім її погляд блукає політичною картою світу, що висить замість штор, зупиняється на якійсь африканській країні. Настя сміється, в Африці люди, мабуть, живуть краще, ніж ти.

«Немає значення, де жити».

«А що має значення?»

«Тільки любов», — усміхаюся й намагаюся її обійняти. Вона відхиляється й жартує, що це завжди має значення — на словах.

Стукають у двері. Відчиняю, на порозі стоїть Таня. Заходь, Танюша, кажу їй. Вона заходить до кімнати, але при гострому поглядові Насті трохи запинається, вітається з нею, каже, що приїхала мати і запрошує нас із Декою на обід, щоб обов'язково прийшли, смакоти стільки — ум-м, тільки без запізнень, і Настю бери, добре? а Дека прийшов? ні? ну, словом, підтягуйтесь. Добре, — зачиняю за Танюшею двері. Обертаюся до Насті, з нею щось не те: обличчя посіріло, лоб помітно зморщився, губи насупилися, а погляд згаснув. Я підходжу, беру її голову в долоні й пошепки запитую: що сталося, маленька? Настя дивиться на мене мало не з відчаєм. «Що сталося?» — знову перепитую й погладжую пальцями її вушка — вона це найбільше любить, ніби одразу підкоряється й хоче пестощів. Але Настя не реагує, спирається на бильце крісла і віддаляється від мене. Я стаю на коліна перед нею, руками обхоплюю її сідниці й цілую в литки. «Що сталося?»

Пауза.

«В тебе є інша?» — в її погляді бачу сльози.

«Ти ревнуєш до Тані?»

«Віталік, я ж запитала», — дивиться спантеличено, ніби потрапила в безвихідну ситуацію.

«Рідна».

«Не грайся зі мною».

Бачу, як вона страждає і безпідставно мучиться, як сумніви наповнюють її, вибивають із рівноваги, через що погляд сповнюється смутком, а тіло на очах в'яне, ніби зрізана квітка. Не хочу, щоб це тривало далі, тому заспокоюю Настю, що твої тривоги безпідставні, що Таня (як і Дека) — це один із моїх найкращих друзів, що в нас зовсім інші стосунки, ніж ти подумала.

«Досить, — утомлено каже, — я давно все зрозуміла, ще тоді, коли почав раніше (як ніколи!) від мене повертатися, в тебе в общазі є якась лярва, я знаю це, Віталік, тільки не перебивай мене!» Пробую сказати бодай слово, не дає. «Я знаю це, бо ти на мене останнім часом дивишся зовсім по-іншому, навіть у коридорах університету ти поводишся не так, як раніше, став чужим і байдужим». Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Дивлюся на карту світу, яка замінює штори, яка рятує мене від денного світла, й бачу Тибет — далеку, втрачену країну, якої більше ніколи не буде, в якій нам ніколи не бути, я дивлюся на Тибет і хочу відчути його в собі. «Чому ти мовчиш? чому ти останнім часом постійно мовчиш? ти більше не маєш що сказати? не хочеш зі мною говорити? ти навіть не реагуєш на мої слова, ставишся до мене так, ніби я порожнє місце, як мені це розуміти? як? Віталік, я хочу бути з тобою, я боюся тебе втратити, але... я не можу тебе зрозуміти, що з тобою відбувається? ти мене більше не любиш?» Намагаюся сказати, що все це не так, я не можу тобі цього пояснити, Настя, але ти помиляєшся. Вона знову перериває мене, збуджено говорить, хапає пальто, швидко одягає його. Оторопіло підходжу до неї, вона агресивно відступає крок назад і випалює: «Не торкайся до мене, я не хочу, щоб ти до мене торкався, і не треба мене проводжати, я дорогу знаю».

Зникає несподівано, швидко, ніби ураган, який прийшов із океану на побережжя, поломив дерева, розвалив хати й знову зникнув у сірятині над водними широтами. Трусяться руки, я сідаю за стіл, беру цигарку, закурюю, зиркаю на стіну, бачу портрети Гонти, Черчіля, Коновальця, Наполеона, Роберта Планта, Івана Павла II та інших, які я намалював олівцем і які висять навколо письмового столу. Стає не по собі, дихання важчає, хочу плакати.

Вже в Таниній кімнаті за столом, під пильним і теплим поглядом її матері, я поволі заспокоююся й забуваю про конфлікт із Настею. З одного боку, я гризуся тим, що вона так переймається підозрами, які насправді не мають жодних підстав, а з другого — прекрасно усвідомлюю, що моєї вини в її душевних терзаннях нема, якби ж вона хотіла зрозуміти мене, бодай те, чим я живу, а не влаштовувала таких ідіотських скандалів... Таня запитує, чому я без Насті, навіть не знаю, що на це відповісти, кажу, що пішла додому. Таня зважено киває головою, ніби хоче показати, що не треба нічого пояснювати, все зрозуміло без слів; дякую тобі, рідна, я давно помітив, що ти все розумієш з одного погляду, ти справжній друг. Таня тепло дивиться на мене, і я заспокоююся. Деки так і нема, хоча в його дверях я залишив записку, щоб він обов'язково, на всіх парах, летів до нас. Я вже з'їв суп, а ще надзвичайно смачні голубці з грибами, дві відбивні, засмажені в яйці, салат із солодкавої квашеної капусти з перцем, а Танина мати знову припрошує й припрошує, наливає домашнє малинове вино. Це надзвичайно вродлива, добра старша жінка, яка дбає, аби в її близьких і рідних усе було добре, з достатком і радістю.

«Віталік, — звертається до мене, — ти вдома так і не був? І це вже третій рік? Так? Відколи вступив?»

«Так».

«Бідний... і що... ніяк не можна? А може, вже все нормально? А з матір'ю хоча б розмовляєш? Телефонуєш у Тернопіль?»

«Позавчора».

«І як вона?»

«Нормально».

«Нелегкі часи пішли... нелегкі. Нічого, все має якось владнатися, правда? Давай за це і вип'ємо».

Їм. Дуже смачно. Великі характери не створюються за кілька років — на думку спадають слова Лао-Цзи. До горла підкрадається важкий клубок, я мало не ридаю, насилу себе стримую. Згадую свого нещасного друга Сергія, який так і не вибрався з того ідіотизму. Це трапилося перед моїм вступом до університету. Він переховувався цілий рік в одному з райцентрів на Львівщині. Він також довго не був удома, не витримав — і приїхав до матері — приїхав на власний похорон — його вже чекали гаврики сорокарічного Патри, з якими розмовляти і щось їм доводити нема сенсу, бо вони швидше діють, аніж думають, швидше ламають, аніж говорять. Приходить Дека, виглядає збудженим і веселим, його запрошують за стіл, сідає поруч зі мною, каже мені, що Юля передавала вітання. Деці дають миску гарячого супу, він дивиться на запашну пару, яка здіймається перед його носом, радісно шкіриться, що це найбільший спокій, який собі можна уявити. Я усміхаюся, але мовчу, бо зараз знову піде повний дзен та інші прибамбаси. Стукають у двері, на порозі добродушна пика Хо-хо: Sorry, цибулини не буде? нема на чому супчик засмажити. Йому дають цибулину, він ще раз перепрошує за вторгнення, говорить цілу купу компліментів Тані, що в неї добре серце, що Господь усе це бачить і відзначає у своїх записниках, так-так, Танюша, він такий; ми сміємося, поки той не йде. Невдовзі мати Тані подає нам чай і нарізає пиріг із яблуками. Смачно. Тьотя Валя дякує й усміхається, каже, що й добавка буде. Говоримо про всілякі дурниці, я хвалю храми Прилук, звідкіля родом Таня і де я був на початку осені — приїздив до приятеля, який навчається на музпеді. Говоримо про те, що упродовж XX століття в східноукраїнських містах під тиском індустріалізації та совка дуже помітно й згубно затерлися риси феодальної культури козацької доби, а місцева влада доволі примітивно здійснює забудову поблизу пам'яток архітектури; я вставляю слівце: особливо, коли поблизу дозволяє відкривати пивниці з кумедними назвами «Альона», «Сабріна», «Наташа», в яких допізна товчуться зграї закінчених хануриків і потім відливають у навколишніх кущах свій «аміак»; запах упродовж років стає настільки стабільним, що здається, ніби це тхне від древностей; такі собі облюрені історичні надбання як новий варіант народної пам'яті. Дека кидає маяки, що ми за столом, не забувайся. Більше не буду. Таня, оскільки вже звикла до мене, лише усміхається й каже, що я, як завжди, у своєму стилі. «Чого він такий веселий? — запитує Дека про мене. — Як ніколи... щось сталося, чого я не знаю?» Таня каже, що це він із Настею посварився, того й такий веселий... Тьотя Валя запитує, чи щось серйозно.

«Серйозно? — усміхаюся. — Навіть не знаю. Мабуть — усе серйозно, або все несерйозно, залежно від того, що важливо. Бхікшу, який знаходить задоволення в серйозності, не здатний до падіння...»

«Ну ти і загнув! — перебиває Таня й сміється. — Ма, це вони з Декою на буддизмі з'їхали».

Таня настільки красива й чиста, що я не хочу нічого говорити, не хочу, щоб змінився її дивний лик, на який мені приємно дивитися. Її мама каже, що нам вже пора женитися. «Мне, кроме просветления, не нужно ничего», — сміється Дека. Тьотя Валя каже, що на все дається свій час, дивіться, щоб його не пропустили, з кожним роком вибрати гарну дружину буде все важче, бо найкращі виходитимуть заміж, а лишаться ті, яких мало хто захоче взяти, розумієте мене? тільки потаскані залишаться, подумайте над цим.

«Нам ще рано про таке думати», — втручаюся я.

«Ну, — розводить вона руками, — ніхто не каже пороти гарячку, можна просто придивлятися («принюхуватися», — вставляє Дека), зустрічатися, це ж ні до чого не зобов'язує».

Потім ми багато говоримо, з чаєм і після чаю, врешті дякуємо за гостинність, покидаємо жінок і виходимо в рекреацію курити. Назустріч нам іде мій приятель, викладач польської мови Ігор Ковінько, який живе на четвертому поверсі викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки). Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про польську літературу; студентом він стажувався у Варшавському університеті і знає багато цікавого. Завдяки йому я навчився більш-менш читати польською і познайомився з творчістю Лесьмяна, Тувіма, Бронєвського, Мілоша, Ружевича, Твардовського, Конвіцького. Ігор — начитана людина, але страшенний і лінивий балабол, за це я його і люблю. Він вітається з нами, відводить мене на кілька слів, каже, що якраз сунув до тебе, маю прохання. Я усміхаюся, бо знаю, яке це прохання: знову якусь дурочку-снігурочку хоче натягнути. Він каже: Віталя, виручай, на днях дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш, треба кімнату. Нема питань, завжди радий допомогти. Він, утішений, плескає мене по плечі й біжить, каже, що має гостей. Ковінько часто водить до мене студенток, які від нього дуріють. Малого зросту, з помітними залисинами, з чортячим виразом обличчя, з постійними цитатами з польської літератури мовою оригіналу... про таких кажуть — «жук». Дека мовчазний, певно, кілішкує про своє, дивиться на засніжене місто з восьмого поверху, над яким зависає сіро-біла мла, непомітно покриває дахи будинків, голе чорне гілля дерев і випадкові автомобілі, що ліниво ідуть із центру в напрямку військового містечка — аж на вулицю Космонавтів. Запитую в нього: про що думаєш? Дека глибоко затягується, видихає дим і каже, що вирішив більше не писати музику, бо вона руйнує і суперечить тому, як намагаєшся жити. Я заспокоюю його:

«Може, ти йдеш до власної музики через почуття? Пам'ятаєш, як писав у своєму романі Рільке про поезію, що поезія — це не почуття, а досвід. Задля одного вірша потрібно багато чого побачити, перепустити крізь себе, ввібрати світ так, як вбирає губка пролиту на столі воду, розумієш? Може, твоя музика ще спить, може, вона ще не народилася, може, ти робиш марні зусилля, коли намагаєшся добувати її із себе?»

«Да ну це все...» — перебиває мене. Пауза. Дека важко мовчить — мовчить непорушно, втупившись в одну точку на склі вікна, а насправді його погляд нічого не бачить, наче заморожений цією сіро-білою млою. «Я більше не можу», — несподівано видушує із себе, від цієї фрази він звільняється, ніби від важкого тягаря. «Я більше так не можу», — повторює спокійніше. Дека виглядає розгубленим, утомленим, ніби цілу ніч боровся з безсонням, розмовляв із ним, поки те не пожаліло і лише під ранок відпустило. Він каже, що хоче побути сам, Віталік, тільки не ображайся, добре? Плескаю його по плечі й залишаю самого.




Вечір. Приходить А. Він стоїть на порозі в темному блоці, в якому не горить лампочка, наче не наважується зайти без дозволу, помічаю його розпашіле від морозу обличчя. Запрошую до кімнати. Він заходить у короткому зимовому пальті зі снігом на плечах і на чорній плетеній спортивній шапці, від нього віє важким і серйозним холодом. Надворі, певно, справжній дубак. Він каже, що приніс трохи чаю та яблук. Я щиро дякую. Зі свого наплічника, з яким А. ніколи не розлучається й тягає в ньому все, що має, — списані «прустівською прозою» та безкінечними постмодерними верлібрами й п'єсами зошити, підручник зі структуралізму, кілька книжок, чорнильні ручки, бо має звичку писати лише ними, — він дістає невеликий дбайливо замотаний і перев'язаний маленькою ґумкою целофановий пакетик із чорним чаєм і два розкішних жовто-рожевих яблука, довго тре їх об грубий синій светр, одне з яблук простягає мені. Смачне яблуко, відкушую добрячий шмат, А. і собі відкушує, дивимося один на одного й кусаємо яблука. Він першим не заговорить, бо не має такої звички, ми й далі сидимо мовчки, я зосереджений на тому, що їм яблуко, він, мабуть, також. А. зиркає на мене, в нього витягується обличчя, погляд гострішає, у ньому проглядає холод та осуд. Мабуть, він зараз про мене погано думає. Я також дивлюся на А. так, ніби він поцупив у мене останні гроші. Ми доїдаємо яблука, качани кладемо на стіл і далі стежимо один за одним. Раптом А. знічується, спирається на стіну, ніби капітулює й відступає перед моїм наступом, його очі м'якшають, стають добрими й жалібними, в них з'являється пелена туману й відсутності, ніби його зараз нічого не обходить. Я розумію, що вчинив погано: не треба було допускати агресії, бо це позначилося на А., я знову виявив слабкість, яка взяла наді мною гору й пробудила в мені негативні риси. Я, мабуть, дешевий гівнюк, який ставить експерименти над собою й ближніми. «Чайку можна?» — несподівано озивається А., якого, певно, вже задовбала наша бараняча вперта мовчанка. Виходжу в блок, навпомацки відкручую кран і набираю в чайник воду, стукаю до сусідок, прошу скористатися електроплитою, вони мені не відмовляють, бо давно до таких вторгнень звикли і сприймають їх як належне. Общага є общага, солідарність тут на кожному кроці, нікуди від цього не дінешся, треба когось любити, комусь набридати. Не встигаю зайти до себе, як за дверима сусідньої з моєю кімнати чути дівочий вереск і крики, звідти вискакують сусідки й галасують, що в кімнаті миша, підскакують до мене, смикають за руку, аби вигнав її, чуєш, прожени або злови мишу... А. запитує, що там таке, й також виходить у блок. Дівчата заштовхують нас обох до своєї кімнати, аби ми ловили мишу, яка причаїлася за ліжком біля вікна. А. відмовляється ловити мишу, оскільки їй тоді не буде де жити, хай живе з вами, тихо каже він таким голосом, ніби його зараз поб'ють або закидають яйцями, дівчата дивляться на нього, як на ідіота.

«Вона нічого поганого не робить, — знову каже він після паузи, — лише трохи їстиме крупу і все».

«Віталік, що в тебе за друг? Дивний якийсь...» — оторопіло дивляться на мене сусідки і знову благають прогнати мишу.

Я підходжу до ліжка, нагинаюся й бачу мишу: вона забилася в кутку, мабуть, її добряче колошматили віником, якщо вона не має куди подітися й залишається на місці. Прошу віник. Між стіною і тумбочкою, яка стоїть біля ліжка, є невелика прогалина, плінтус не дозволяє підсунути тумбочку впритул до стіни. Закладаю прогалину ганчіркою, щоб миша туди не шмигнула, коли її ловитиму. Миша відчуває небезпеку, зривається, але я швидко притискаю її віником до стіни. А. гукає мені: «Садист, не муч мишку, за це на тебе мало в суд подати, хай живуть миші! миші наші друзі! свободу миші! свободу!» Миша намагається вирватися через міцно зв'язані соломинки віника, шарпається. Сильніше притискаю віник і намацую тепле тільце.

«Дівчата, з вас чай», — піднімаюся з колін, тримаючи за хвіст мишу.

«Ой!»

«Зловив!»

Не звертаю уваги на їхні вигуки, дівчата трусяться від страху й благають, аби ненароком не пустив її. А. знову вигукує, вже російською: живодьор, отпусті мишку! Я тицяю нею кожному з присутніх під носа, сусідки пищать і називають мене ненормальним, потім виношу мишу в загальний коридор і випускаю, але їй, здається, погано, бідолашна нікуди не хоче бігти, лише прибилася до плінтуса на підлозі і не ворушиться. А. запитує: може, в неї крововилив? Ага — інфаркт міокарда. «Мишка, ей, мишка, — підштовхую її пальцем, — ану біжи...» Мишка відбігає сантиметрів на двадцять. «Залиш її, — каже А., — вона образилася на тебе, ти поводився, як свиня». Катя, найменша з моїх сусідок, що живуть у кімнаті, де я зловив мишу, кличе до столу. Повз нас проходить Хо-хо, я зупиняю його: обережно, не наступи на мишку. Здивований Хо-хо дивиться на підлогу, бере мишку за хвоста і з радістю на обличчі біжить у сусідній блок, певно, лякати дівчат. І справді — через десяток секунд звідти чути пронизливий писк кількох голосів, після чого Хо-хо вилітає з блоку, ніби ошпарений, а за ним виринає могутня фігура Галі — найгабаритнішої студентки на нашому поверсі. Вона тримає в м'язистих руках рушника й спопеляє Хо-хо злобним поглядом. Той злякано задкує й щораз повторює «більше не буду», а Галя пре на нього, мов танк, поки не відганяє на десяток метрів від власного блоку. Хо-хо проходить повз нас із мишею, яку тримає за хвоста, каже, що піде на дев'ятий поверх, ги-ги, там першокурсниці. Ми йдемо до моїх сусідок і сідаємо за стіл. Нам наливають чай і дають по шматку печеного пирога, здається, з вишнями. Ложечкою відламую пиріг, їм і запиваю чаєм. Дівчата насідають на А., мабуть, він своєю мовчазністю та дивним поглядом справляє на них враження. Потім вони говорять про власні проблеми, всілякі пари, до яких треба готуватися, про теорію музики, про інші предмети, про якусь ідіотку з першого курсу, яку кинув хлопець, як вона з горя розбила термометр і наковталася ртуті, зараз, нещасна, лежить у лікарні, важкий стан. «Да, — після короткої паузи каже Катя, — мужикам не можна вірити». «Канєшно, не можна», — підхоплює інша. «Так, так, не можна», — долучаються інші сусідки. А. мовчки їх слухає і ледь помітно усміхається кутиками рота. Вони це помічають і накидаються на нього, від сорому й несподіванки бліде обличчя А. покривається червоними плямами, він винувато кліпає очима й виправдовується, що нічого особливого не мав на увазі. Інна — ще одна моя сусідка — підозріло кидає, що всі ви не маєте нічого особливого, а насправді... Вмикають тихо музику. Звучить «Good Feeling» Гендрікса, і в мене починається приємний депресняк, я завжди під нього чомусь хочу плакати, і водночас він мені подобається.

У двері стукають. Чути незнайомий чоловічий голос. До кімнати заходить Вічний Студент, імені й прізвища якого ніхто не знає, бо він вчиться з перервами, за різними даними, чи то дев'ять, чи десять років; і навіть пам'ятає, як тут колись (за Союзу) вчилися казахи, як вони в гуртожитках смажили оселедці й влаштовували тим самим справжнісіньке пекло для інших мешканців, які не зносили запаху смаженого оселедця; а ще в тих блоках, де жили казахи, чомусь завжди забивалися унітази, і з багатьох вікон часто вилітали консервні банки з лайном або тонким струменем била сеча. Вічний Студент має під два метри зросту, худющий, у довгому чорному пальті з піднятим коміром він більше схожий на чорносотенця, який виліз із ніжинських підвалів, де переховувався з часів імператора Миколи II. Він пильно обводить присутніх поглядом, зупиняється на мені. Його запрошують за стіл (так заведено — запрошувати Вічного Студента за стіл, коли той випадково забреде до кімнати), він люб'язно погоджується, роздягається, розтирає змерзлі руки й сідає між моїми сусідками. Про Вічного Студента ходять різні чутки: одні кажуть, що він дешевий злодій, який тирить по кімнатах всякі дрібниці, на місцевому базарі працює валютником і знається з усією шантрапою; інші ж, навпаки, його хвалять, кажуть, що він здатний допомогти, ніколи не відмовить, одній студентці, яка лежала в реанімації, першим пішов здавати кров. Вічний Студент дістає пляшку червоного вина, відкорковує її й каже, щоб ми доливали вино до чаю, гарна штука вийде — попівський чай, кістки зігріває. Ми так і робимо. Мені подобається, хоча я не відчуваю, щоб мої кістки зігрілися. Може, це тому, що вони не змерзли? А. зиркає на мене й тихо каже: «Мишку шкода, гарна була мишка». Так, гарна була мишка, пропала ні за цапову душу. Хо-хо, мабуть, і досі бігає з її трупиком по кімнатах і лякає дівчат. Хо-хо завжди любить вигадувати всілякі дурниці, ніби не може без цього жити, ніби вони — єдиний сенс, у який він вірить. Вічний Студент розповідає трохи цинічні анекдоти, дівчата ніби вимушено посміхаються й насторожено переглядаються. Вічний Студент дивиться на мене й запитує:

«Ти з Тернополя?»

«А? Ні. Я з Івано-Франківська». Чого його це хвилює?

«А мені казали, що ти мій зємєля — з Тернополя».

«Да? Ні, поплутали. Я — з Франківська».

«Ясно», — каже він і п'є чай. Потім він розпитує в мене, який курс долара на Західній Україні, ще всіляку малоцікаву туфту, чи чув я про серйозну війну в Тернополі, яку цього року вели дві конкурентні групи, з численними вбивствами та пишними похоронами, на які приїхали бандюки з Росії, Білорусії, Польщі та з різних регіонів України. Ні, не чув. «Так ти точно не з Тернополя?» — зиркає на мене Вічний Студент.

«Ні, не з Тернополя». Бляха, задрав.

Якраз починає грати «Hey Joe», і в мене депресняк зростає ще більше.

А. запитливо втуплюється в мене, мабуть, не розуміє, чого я брешу. Сусідки також замовкають і зацікавлено дивляться. Я неодноразово говорив, що народився і виріс у Тернополі. Вони цього не могли забути чи пропустити повз вуха, бо, скажімо, Катя часто розпитує в мене про матір, про Тернопіль, на що я з важким серцем глухо відповідав, що все нормально, хоча, якщо чесно, нічого нормального нема, більше того — все дуже ненормально, якщо я вже третій рік боюся туди сунутися. В такі хвилини я нічого не бачу, лише втомлене обличчя Сергія, який мені посміхається з того світу й каже, що хотілося, аби все було на краще. Хотілося. Багато чого нам хотілося, ми ще тоді ні про що конкретно не думали. Хоча... Тоді ми думали тільки про бабки, про багато бабла, да-да, ми тільки про це і думали. Сергій мутив, як тільки міг. Завдяки своїм широким знайомствам серед пацанів із різних районів Тернополя він багато знав і вмів користуватися інформацією. Один бригадний штемп, який працював на тернопільського дядю Патру, по п'яній сказав Бритому, що біля ресторану «Пролісок» у Березовиці під Тернополем стоять дві фури з італійським взуттям, яке «влупили» на одному зі складів у Польщі і через надійний канал на митниці перевезли в Україну. Сергій «злив» новину конкурентам серйозного дяді, і ці фури невдовзі ніби під землю провалилися. Наступного дня у «Галактиці» він отримав свій конверт і ми пристойно нажралися. На вихідні я поговорив по телефону зі своєю далекою родичкою-блядюжкою, яка треться біля Патри, і вона сказала, що дядя дуже злий, що кидалово вивело його із себе, що Патра вже шукає, коли знайде — буде катувати, ах, да, ідіотові, який навів на фури, вже поламали пальці, і він вас назвав, так шо, пацани, драпайте, лижи не пізно, ви штук на двадцять влетіли. «Ти хотів кудись вступати? — увечері по телефону запитав у мене Сергій. — Вважай, що ти вже почав учитися, збирай манатки, документи, іншу біду, звалюємо». До прийому документів в університетах ще місяць. Сергій сказав, що всю цю катавасію пересидимо в Рівненській області, там у мене далека родина, рибку половимо, тета Рада працює вчителькою української мови, підтягне тебе до вступних, бабок на перші місяці вистачить. Тета Рада порадила мені поступати в Ніжин, там у неї подруга в університеті працює, може, допоможе. Через місяць я зателефонував матері і сказав, що поїхав поступати в Київ, а сам подався до Ніжина. На прощання Сергій мені сказав, що назад дороги нема, в Тернопіль повертатися не можна. «Не повернуся», — пообіцяв йому.

Невдовзі ми дякуємо дівчатам за гостинність і покидаємо їх, я забираю чайник і разом з А. йду до моєї кімнати. Вічний Студент також підводиться, плескає мене по плечі, каже, ще побачимося, зємєля. Прощається з усіма та йде. В моїй кімнаті А. сідає біля столу, а я на ліжко. Він запитує: навіщо збрехав, що не з Тернополя? Відповідаю, що на це є свої причини. А. каже, що постійно боятися — це не вихід із ситуації. Я насторожуюся: до чого це він сказав? що він має на увазі? Потім він говорить про Пруста, що той сприймав світ як сукупність рухомих частинок, які наповнюють реальність, і від цього його проза стає ще більш чутливою, ніби наповненою звуками, запахами, кольорами. А. дивиться на політичну карту світу, що висить на вікні замість штори, розглядає азіатські країни, каже, що сьогодні пригодницько-географічні романи чомусь непопулярні, а все тому, що немає письменників, які могли би постійно подорожувати, знаєш, подорожі розширюють світогляд, дають нові враження, новий досвід, а значить, нові вираження, нові відтінки для кольорів, а коли цього немає, тоді все перетворюється на сіру, нерухому масу, через це сучасні художні твори такі мляві й незграбні, статичні, нудні муляжі; пауза; А. каже, що автор, який постійно вариться в одному й тому ж тісті, не може дистанціюватися від того психологічного стану, який його переслідує, тими будинками, людьми, деревами, тими вулицями, небом, ну не знаю, чим ще... словом, усім тим, що він щодня бачить, що на нього постійно, безперестанку впливає, а значить, сковує його уяву. А. сьогодні говорить, як ніколи. Я кажу: «Це не обов'язково мусить бути географія, це можуть бути інші ресурси». «Які?» — дивиться на мене. Не знаю навіть, скажімо, якщо говорити про XX століття, особливо ж про першу половину, то таким потужним струменем, який надихав творчість, був комунізм.

«Комунізм? Ха, ха...»

«Чого смієшся? — дивуюся йому. — Ти сприймаєш це як політику, а тоді це сприймалося як своєрідна футурологія, нова віра. Знаєш, коли читаю Назима Хікмета, Лайоща Кошшака, Лацо Новомеського, Маяковського чи навіть нашого Семенка, в мене складається враження, що без цього ідеологічного наркотика їхні твори не мали б жодного сенсу».

А. кривиться й каже, що вони надто ліві, а всі ліві письменники неуважні до деталей, неуважні до людини, їм, козлам, на це насрати, вони завжди дбають лише про схеми, модель і дурнувату глобалістику, розумієш, через цю хрінатєнь — авангард завжди приречений, бо наприкінці своєї мети скочується до порожніх абстракцій, у гіршому ж разі — до дурненьких агіток. Я кажу: «Все одно — це класно».

«Машина комунізму, — сміється А., — знищила твій Тибет». Не розумію, що він хотів цим сказати, цілком можливо, що це проявився лише його скепсис до мого захоплення буддизмом.

«Ти краще й далі читай Далай-ламу, дрочи і ставай просвітленим», — кепкує А. Не ображаюся на такі слова, бо люблю його, як брата.

За стіною чути звуки скрипки.

«Це Катя», — кажу А.

Ми сидимо мовчки, слухаємо музику; дівчата часто грають, готуються до екзаменів. Катя кілька разів збивається й повторює знову, я відчуваю, з якими зусиллями вона підкорює інструмент, шукає потрібну тональність, потрібну інтонацію й ноту. До мене стукають, мабуть, знову проситимуть сковорідку, гукаю: заходьте. З'являється Юля. Вона стоїть на порозі, несміливо нагинається корпусом уперед, але не переступає за поріг, запитує, чи можна увійти. Дивна якась, звичайно, що можна. Я знайомлю її з А., він дивиться на її домашній халат, який ледве прикриває груди, і ніяковіє. Юля моститься мені на коліна, цілує мої пальці, запитує, чим це вони смердять.

«Смердять? Мабуть, мишею».

«Ти ловив мишей?»

«Так, ловив».

Вона заходиться сміхом, каже, що Хо-хо зараз бігає на дев'ятому поверсі й усім показує здохлу мишу. Померла, бідолашна. А. ще більше ніяковіє, очима шукає свою сумку й одяг, каже, що йому пора. Може, він на мене образився? Він добре знає Настю, з якою я зустрічаюся вже більше ніж півроку, і, певно, незадоволений моїм ставленням до неї. Хоча ми про жінок ніколи не говоримо, але ж він не сліпий, бачить усе, що між нами відбувається. Прошу його залишитися бодай на півгодини. А. бурмоче, що на нього чекають, мусить віддати знайомій книжку. Я проводжаю його до сходів, А. зупиняється, дивиться на мене й каже, що написав п'ять нових сторінок «прустівської прози». Усміхаюся, прошу його при нагоді почитати, але він зітхає, що там нема нічого особливого, бо це ж лише «прустівська проза». Я тисну йому на прощання руку й кажу: до завтра. Повертаюся в кімнату. Юля сидить і слухає магнітофон, поставила касету «Мертвого півня». Агов, мої маленькі чортенята...

«Дивний цей твій друг, — каже вона. — Він трохи кумедно поводиться...»

«А. завжди так поводиться, і в цьому він мені найбільше подобається, бо нічого не планує, не вигадує, а просто живе, приходить у гості, просто говорить, говорить без причини на різні теми або взагалі говорить не на теми, таких людей я більше не знаю». Юля каже, що з Декою знову біда, набрався в срачку, повний труп, наші підібрали його під гуртожитком у снігу; пауза; якби не пацани, міг би замерзнути, Віталік, мені за нього страшно, він з кожним днем усе більше котиться вниз. «Я спробую з ним поговорити, — заспокою її, — але думаю, що це нічого не дасть, ти ж знаєш, який він упертий, як баран».

«Так, Дека упертий, — сумно посміхається Юля, — він — фаталіст із романтичним серцем, одна наша викладачка, яка поважає Деку, сказала, що це в нього минеться, йому треба одружитися — і все минеться, багато хто так мучився, поки не відмовився від музики, уявляєш, вона так сказала!» Нічого не говорю, бо знаю: він не відмовиться, бо це означатиме — піти на зраду, а Дека не такий. «Я сьогодні буду з тобою, бо в моїй кімнаті холодно», — каже Юля після кількох хвилин мовчання. Цілую її в губи і кажу: залишайся, в мене тепло, ввімкнено обігрівач, залишайся.




Ще з десятої ранку, коли внизу на вахті мені вручили повідомлення про гонорар, я відчуваю щасливе збудження й радість. Як-не-як — перший гонорар — прийшов грошовий переказ на двадцять гривень. Це малі гроші, але коли в кишені — голий вася, то й такі бабки в радість. В обласній газеті надрукували мою невелику статтю про гоголівську конференцію, що відбулася в університеті. Коли мій приятель Валік, який рік тому закінчив наш вуз, а зараз працює в тій газеті заввідділом культури й науки, запропонував мені писати, я не надав цьому жодного значення, не зробив цього й тоді, коли місяць тому настукав на друкарській машинці матеріал і відіслав йому в Чернігів. А тепер маю двадцять гривень! Пів моєї стипендії! Через економічну кризу нам стипендій не виплачують по кілька місяців, а тут — двадцять гривень! Я зможу купити картоплі, моркви, цибулі й олії, я зможу дотягнути до середини весни! Бо мені вже соромно ходити поверхами по кімнатах і клянчити в одних — картоплину, в інших — склянку гречки та інші складники для звичайної юшки. Я тепер сам зможу пригощати й давати, коли до мене приходитимуть. А коли в мене ще залишиться трохи грошей, зможу купити нові шкарпетки, бо старі вже геть нещасні, штопані-перештопані. Бляха, я називаю брахманом того, хто тут, у цьому світі, не бере те, що непотрібне. Біжу на пошту біля музичного факультету, стаю в чергу за кількома бабусями, які розмовляють про базарні ціни на продукти харчування. Дивне це поштове відділення — сюди приходять переважно самі пенсіонери, й інколи студенти, але ті бувають рідко. Слухаю бабусь і думаю, що мені також треба буде зганяти на ринок і купити все необхідне. Гарний сьогодні день: підвалили бабки, несподівано прийшла сонячна погода (як у Еліота — весна серед зими), тане сніг, пригріває, швидко кінець лютого, завершиться цей нестерпний холод, від якого в мене постійно холодні плечі й груди, не кажучи вже про руки й ноги. Дякувати Богу, цієї зими мене оминула застуда, бо не знати, чи викараскався б із неї, а минулої, якраз на зимові канікули, коли сам сидів у порожньому гуртожитку, маючи жахливу застуду, боявся, що не витримаю. Добре, що провідувала Настя, яка мене лікувала й виходила, тоді в тілі була така слабкість, що не міг підвестися з ліжка, лише лежав і марив, заплющував очі й шепотів у сні, розплющував, кволо дивився на темінь за вікном і не знав, скільки діб усе це триває і котра зараз година, вечір чи світанок. Настя приносила з дому в півлітрових баночках гарячі бульйони, котлети й годувала мене, купувала ліки і змушувала пити всілякі таблетки, антибіотики від кашлю й застуди, а ще натирала спиртом, тепло одягала; від такої ласки я плакав і за неї молився. Хочу, щоб їй поталанило, бо в неї добре серце, нехай знайде заспокоєння, якщо цього запрагне. Бляха, який же я мудак! До неї зовсім неуважний!

Нарешті мені дають гроші, хоча перед тим я мусив заповнювати квитанцію, вписувати свої паспортні дані і таке інше. Відразу йду купувати продукти. Виходжу на ніжинську набережну над Остром, тут найменше людей, і прямую в бік ринку, перестріваю знайомого викладача з сучасного ділового мовлення, говоримо кілька хвилин, запрошує мене, коли матиму час, до себе на чарку; деколи ми випиваємо, бо він живе в моєму гуртожитку на четвертому поверсі, де мешкають (знизу аж до сьомого) викладачі. На ринку від раптового потепління сніг під ногами перетворився в мокре, сіро-брудне місиво. Як на зло, промокають ноги, спершу ліва стопа повністю і пальці на правій. Дивлюся на свої подерті черевики й полегшено зітхаю — носити їх залишилося ще від сили місяць, а потім можна буде взувати туфлі. Кручуся біля похилих бабусь у темних куфайках, розпитую про ціни, хоча яке це має значення — в них однакові ціни; в однієї, найдобрішої з лиця, купую два кілограми картоплі, моркву та цибулю. Повертаюся. Переді мною йде молода жінка в червонясто-рудій дублянці й несе два важких пакети, набитих продуктами. Раптом в одному з пакетів обривається ручка, і в брудне місиво вилітають покупки: поліетиленовий пакет молока, пачка масла, пляшка олії, цигарки, сірники, консерви, яблука. Від розпачу вона скрикує, зупиняється й не знає, що робити. Жінка дивиться навколо, я дивлюся на красиве обличчя й впізнаю її: вона часто буває в старому корпусі, там, де мій історико-філологічний факультет, а на третьому поверсі — факультет іноземних мов, на якому вона, мабуть, і працює. Пропоную допомогти, піднімаю розсипані покупки і складаю в надірваний пакет. Жінка розгублено дивиться, затинається, белькоче слова подяки та дурнуваті виправдання, що треба було кращий пакет купити, я перебиваю її й пропоную якраз це й зробити, он, бачите, вусатий чорнявий чоловік продає міцні, місткі пакети, купіть один. «Справді?» — перепитує вона і йде. Спостерігаю за нею: жінка витягує коричневого шкіряного гаманця, дістає гривню й простягає продавцеві, а той дає їй пакет. Вона бере його, з розгубленою усмішкою дивиться на мене. Ми складаємо покупки в новий пакет, я кажу їй, що допоможу нести. Жінка запитливо зиркає, її очі стають широкими і зніяковілими, мені стає не по собі, я беру в неї пакети, запитую, куди йти. Господи, яка вона красива... Жінка каже, що тут, недалеко, біля Покровської церкви. Через ринок ми пробираємося мовчки, навколишній галас, метушня і скупчення людей не дають можливості поговорити. На виході з ринку, де людей значно менше, ми йдемо поруч, і я зважуюся задавати незначні запитання.

«Так, справді, я працюю в університеті, викладаю англійську мову, — каже вона, - - значить, ми могли бачитися в гоголівському корпусі». Пропоную познайомитися. Відрекомендовуюся. «Дуже приємно. А я — Лідія Анатоліївна».

Гарне ім'я. Кутиками уст вона легко усміхається й мовчить. Ми переходимо вулицю й невдовзі опиняємося біля Покровської церкви, пірнаємо в один із провулків, проходимо метрів двадцять, і Лідія Анатоліївна показує на свою хату. Прикро, що ми так швидко прийшли, але я не показую цього, кажу, що приємно було познайомитися. Викладачка знову усміхається, мабуть, я виглядаю кумедним і незграбним. Вона ввічливо дякує і зникає за металевою хвірткою, а я ще кілька секунд стою як укопаний і нарешті забираюся. Лише тепер помічаю, що від важкої ноші в мене понабрякали пальці: ручки трьох пакетів (двох її та одного мого) боляче в них врізалися. Я повертаюся зі своєю картоплею, морквою та цибулею в общагу, приголомшений цією дивною, вродливою жінкою.




Думаємо з Декою, що подарувати Тані на день народження. Два дні простим олівцем малюю її портрет з невеличкої минулорічної фотографії, а Дека складає із сірників церкву, що він робить досить професійно й красиво. Йому не вистачає сірників, ми вже задовбалися ходити по общазі і стріляти їх у знайомих. Сірників все одно не вистачає. На квіти не маємо жодної гривні. Після обіду приходить моя маленька Настя, вона виглядає засмученою, змарнілою і стривоженою. Розпитую, що сталося, рідна, але вона мовчить. Дека делікатно встає, каже, що має йти, але я його затримую:

«А як же квіти?»

«Я куплю вам квіти», — озивається Настя, вона здогадується, що ми думаємо про день народження Тані. Дека знічується ще більше, йому незручно це слухати. Я усміхаюся й мовчки за ним спостерігаю, він підводиться і прощається з нами, Насті каже, що буде про неї думати під час медитації, аби в тебе, сонечко, все було добре. Вона дивиться на нього, як на ескімоса, здивовано кліпає очима. «Дивні в тебе друзі», — каже глухим голосом через кілька секунд після того, як Дека покинув кімнату. Настя виглядає збентеженою, ніби її мучать важкі роздуми. Погляд байдуже блукає по кімнаті, лише зараз вона помічає те, чим ми займалися. Настя підходить до письмового столу й розглядає розпочатий портрет Тані, очі її розширюються, в них з'являється незрозумілий блиск. «Вона часто тут буває?» — гостро дивиться на мене. Я усміхаюся, хочу пожартувати, але не маю слів, на її ревнощі не можу реагувати серйозно. Обличчя Насті похмурішає, губки надуваються, ніби в дитини, яку за малу провину поставили в куток. Порожнім поглядом вона дивиться на портрет, який я так і не завершив, і багатозначно хитає головою, ніби хоче сказати: все тепер зрозуміло. Я підходжу, стаю на праве коліно й обіймаю її за талію. Настя сидить, склавши руки на колінах, і на мене не реагує. Притискаюся до неї й шепочу «дурненька», цілую непорушні, холодні долоні. Вона запитує, навіщо це все. Підводжуся, беру її обличчя в руки.

«Маленька, що з тобою?»

«Ти на мене більше не звертаєш уваги».

«Дурненька».

«Не звертаєш».

«Господи...»

«Що ти робиш?»

«Тебе роздягаю», — цілую її у вушко і продовжую.

Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.

Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і — знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона — ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.

«Що сталося?»

Пауза.

«Йди додому».

Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.

«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, — чуєш мене? — не хочу!»

«До чого тут це, — перебиваю її, — мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».

«Ти ж знаєш, я проти такого».

«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», — знову повторюю.

Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає, і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого — від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.

Під вечір Дека каже, щоб я особливо не парив себе Настею, бо тоді буду ще більш залежнішим від неї, зрозумій, що жінки над нами панують лише тоді, коли ми про них думаємо, коли переймаємося своїми стосунками з ними, а якщо ми звільнимося від цього, не відштовхнемо жінку, а просто ставитимемось до неї — як би це сказати? — ну, спокійно, неемоційно, лише тоді нам вдасться дотриматися рівноваги, погоджуєшся? Як тут не погодитися? Ми сидимо в його кімнаті, п'ємо чай, гріємо руки об гарячі кружки. Сьогодні як ніколи холодно. «Погано працює опалення, — озивається Дека, — в підвалі, кажуть, трубу прорвало, вночі буде ще холодніше, мороз як ударить — настануть гайки». Приходить Юля, на стіл ставить миску з пісочним печивом. Дека наливає їй чаю, і вона сідає поруч із нами. В домашньому халаті, з накинутим на плечі теплим светром, Юля схожа на дівчину, яка працює в сільському господарстві. Я кажу їй про це, і вона усміхається. Юля каже, що скучила за нами, що не могла побачитися, бо мала надто багато справ, вивчала нову партію на скрипці, а ще писала нудний реферат з філософії «Феномен любові в культурі». Ми з Декою сміємося, а потім розпитуємо, і який же він, цей феномен? Юля вдавано ображається: да ну вас. Я їм печиво: дуже смачне, сама пекла? Вона дивиться на мене здивовано і водночас незадоволено. «Я що, схожа на тих, хто вовтузиться на кухні?» Дека підморгує: певно, ти феміністка. Юля закочує очі, ніби ми її остаточно задовбали. Я згадую про нещодавню розмову з Настею, про те, що повівся з нею черство й по-жлобськи, і мені стає сумно. Вони говорять про якогось дивного студента з музпеду, який ходить узимку без верхнього одягу, лише в одній фланелевій сорочці, про те, що він лівша, струни на його гітарі стоять навпаки і через це ніхто не може позичити в нього інструмент.

«От жук, — каже Дека, — і це ж треба таким індивідуалістом вродитися». Він підводиться, йде до невеликого програвача, що стоїть на тумбочці біля вікна, порпається між платівками, вибирає одну, витягує з футляра й ставить. Вівальді.

«Чого сумуєш?»

«А?» — здригаюся від запитання Юлі.

«Це він з Настею ніяк не помириться», — замість мене відповідає Дека.

«Тю, — каже Юля, — хіба з гарною дівчиною так можна? Гарну дівчину треба любити. Ну, Віталя...»

«Не чіпай його, — усміхається Дека, — йому зараз паршиво. Старий, якщо тобі паршиво, тобі не світить дзен, я серйозно, задумайся над цим».

«Знаю. Вже задумався».

«Знати мало. Треба вміти».

«Не вмію».

Почуваюся настільки спустошеним, що неохота з ним сперечатися. Юля всідається мені на коліна, бере моє обличчя в долоні, цілує в очі: ну, маленький, не сумуй, усе буде добре, ти помиришся зі своєю Настею, обіцяєш мені, що помиришся? да? молодець. Ми цілуємося взасос, вона запускає язика в мого рота, і я його легко смокчу. Юля гладить мені груди під сорочкою, злегка пощипує соски, я заводжуся й одразу стає легше, забуваються турботи.

«Все буде нормально, — каже мені; пауза. — Дека, скажи йому, що все буде нормально».

«Да, саме так і буде, — угукає він і наливає собі ще одну кружку чаю, — головне, Віталік, розслабитися».

«Я вже розслабився», — на мить відриваюся від губ Юлі.

«Рідні, — каже вона, — в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».

«Нема питань».

«Угу», — підхоплює Дека. Він сьогодні — як ніколи — не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.

«Віталік, альо, — торсає мене Юля. — Ти де?»

«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», — жартує Дека.

«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», — кажу їм.

«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»

«Як цікаво! А що саме?» — сміється вона.

Пауза.

«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».

«Ти просто це сприймаєш неправильно, — серйознішає Дека. — Не ганяйся за книжковими істинами».

«Легко тобі казати».

«Які ви дурненькі, — сміється Юля, — треба тільки любити».

«Кого?» — дивлюся на неї.

«Чому обов'язково «кого»? Просто любити...»

«Листочки, жабки... як св. Франциск», — сміється Дека.

«А чому б ні?» — пожвавлюється вона.

«Шмарклі коханої», — вставляю я.

«Да ну вас».

Ми ще говоримо про всілякі дурниці, поки Юля не просить мене на вечерю насмажити картоплі: «Віталіку, у тебе найсмачніша смажена картопля, яку я коли-небудь їла». — «Єдине, що трохи вмію робити». «Не говори так», — каже вона з серйозним виразом обличчя. Потім ми мовчки дослуховуємо Вівальді, Дека порпається в музиці і ставить закордонну платівку з бюргерськими піснями, яку ми любимо найбільше. Час від часу до кімнати заходять знайомі, одні просять підручники, інші стріляють цигарки. Я кажу, що йду чистити картоплю, бо на кухні ще треба зайняти чергу на електроплиту. Дека вибачається, що не зможе допомогти, хоче попрацювати з церквою, яку складає із сірників для Тані (на день народження). Юля біжить по картоплю, моркву й цибулю. Я йду до себе, і невдовзі вона приносить до мене продукти. Засмучено каже, що, на жаль, немає олії або смальцю, треба йти клянчити по кімнатах. Витягую з тумбочки викидного ножа, якого кілька років тому зробив і подарував мені покійний Сергій, він ще сказав тоді, що це для захисту, дорогий, чуже місто, всілякі дибілоїди, сам розумієш. Тримаю викидуху в руках, натискаю на кнопку, лезо миттєво вискакує. Міцна сталь, добра сталь. Сергій узяв найкращу, здається, таку, що використовують на клапанах між вагонами. Я зважую ножа на долоні й плачу про себе, в мені все здригається. Сергій робив його три місяці, виточував на всіляких станках, шліфував, у знайомих зеків, які працюють у Тернополі на Комбайновому заводі, замовляв необхідні деталі для механізму викиду леза. Я любив цього ножа. Раніше, коли я захоплювався італійським фашизмом і всілякими мілітарними штуками, носив викидуху з собою. Я носив її протягом першого й другого курсів, особливо тоді, коли проводжав ніжинських дівчат на Фрунзівку, Гуньки чи на Магерки, а ці райони глухі, зовсім відбиті, і пацани там серйозні, будь-що могло на мене чекати. Глибокої ночі я міг повертатися з околиці міста, всю дорогу відчуваючи постійну небезпеку: на лавках сиділи по п'ять-шість незнайомців, курили й мовчки зирили на самотнього подорожнього, було чути їхнє перешіптування, мабуть, з'ясовували, з якого я району, до мене в будь-яку хвилину могли «доєднатися», а тоді... тоді почули б мою мову і дуже швидко вкурили б, що я не місцевий. Звичайно, за таких обставин найлегше було б всю цю біду перевести на гнилі тьорки, але тьорки не пройдуть, бо я говорю українською, як і всі гопи, наріки, бандюки і пацани в Тернополі... а цього просто не зрозуміли б: тут усе це труть по-російськи. В такі хвилини я сильно стискав рукоятку викидухи, відчуваючи, як вона пріє в моїй долоні, нагрівається від її тепла. Деколи я думав, що вона мене врятує чи захистить, а деколи, якщо йшов наче мішком прибитий, думав, що викидуха стане серйозним випробуванням: нарвусь на серйозного штемпа, а тоді доведеться з ним виходити на ножах, якщо стане духу... про це важко думати, бо такого ще не було; деколи, коли мене конкретно давив депресняк, я виходив у ніч, на безлюдні ніжинські вулиці, йшов у їхню темряву, де поблискували вогники цигарок і гримів грубий п'яний сміх, аби знайти біду на голову... Я не знав, чи був героєм, чи боягузом, хоча страх мене завжди переслідував, інколи змушував іти далі. Одного вечора я повертався з Фрунзівки і нарвався на вгашеного, агресивного мужика, який несподівано накинувся на мене й шарпнув за комір; усе сталося настільки несподівано, що я лише потім від хвилювання мало не наклав у штани, але тоді ще нічого не відчував. Я натиснув кнопку і зарядив лезо мужику в стегно, потім ще раз і ще раз, я це робив настільки безжально й відморожено, що стояв кілька хвилин над ним, вкляклим, і спокійно перепитував: «Хочеш ше, лох тупорилий?» Тільки відійшовши від нього, лежачого на асфальті, я несподівано підірвався, ніби тільки догнав, що накоїв, і драпонув аж до своєї общаги — я безперервно біг два кілометри і відхекався лише на своїй Воздвиженській. Господи, і все це під впливом тих смішних кохань, які мене вибивали з рівноваги; ха! Дека правильно каже, що з жінками треба бути в рівновазі, не реагувати на власні почуття до них, тримати їх міцно в кулаці. Після того як Дека відкрив мені буддизм і останнього Далай-ламу — не те, про що пишеться в сухих підручниках і про що розповідається в нудних лекціях, а про живе в наших прекрасних вечірніх дилетантських розмовах за кружкою чефіру чи за косяком з чаєм (бо на цигарки не завжди є гроші)... — після того, слава Богу, я більше не тягаю з собою зброю, бо все, що має статися, станеться саме по собі, незалежно від наших вчинків і помислів, бо воля наша — омана, яка підкорює свідомість. Викидуха — це єдине найдорожче, що зв'язує мою пам'ять із Сергієм Бритим, я бережу її, як амулет. Ніякий це не фетишизм чи інша пурга — це свідчення нашої дружби — єдине, що з неї залишилося, єдине, що є в мене з минулого. Я згадую Сергієві розповіді про те, як треба правильно користуватися ножем, у які точки тіла валити, щоб був швидкий результат, я з гіркотою згадую про те, від чого він загинув, не знаючи ще тоді про свою подальшу долю. В цьому криється нахабна й дика диявольська містика, в цьому той страшний фатум, про який мало думають. Людина деколи говорить про власну смерть, говорить напрочуд правдиво, натуралістично, але, певно, знає про це лише підсвідомо. Я начищаю картоплю, ледве тамую сльози.

Прибігає радісна Юля, показує півсклянки олії, яку вициганила в Мар'яни на дев'ятому поверсі. Мар'яну переважно оминають десятою дорогою, бо в жовтні минулого року, як усілякі гниди патякають, у неї знайшли побутовий сифіліс, але все це жалюгідні плітки, на які ми не зважаємо, а тому радо ходимо одні до одного в гості й ділимося тим, що маємо. Все, що народилося на землі, — належить землі, а тому є природним. Треба не боятися давати і не боятися просити. Юля бере сковорідку й біжить на кухню, нагріти її на електроплиті. Дочищаю картоплю, теж несу її в невеликому банячку з водою на кухню. Юля просить, аби нарізав кубиками, так смачніше. Кубиками то кубиками, хоча й соломкою непогано. Через півгодини я приношу смажену запашну картоплю в кімнату, де на мене чекають і потирають руки Юля і Дека, який притарабанив миску квашених огірків. О, живемо! Тільки-но сідаємо за стіл і беремо виделки, стукають у двері. На порозі стоїть моя одногрупниця, вона просить мене вийти, щоб переговорити, каже, що півгодини тому телефонувала до Насті, в неї неприємності, лежить із високою температурою. Я мовчки одягаюся, на здивовані запитання Юлі й Деки нічого не відповідаю, лише кидаю, що буду через дві години. Майже біжу. Мене трусить, руки тремтять, у грудях страшно калатає. Це все через мене, ідіота. Пробігаю повз корпус свого факультету, звертаю на Чернігівську, ненароком ступаю у калюжу з нерозталим снігом і намочую ноги. Через кілька годин вдарить мороз, мені стає страшно, так можна застудитися. Аби ноги не змерзли, починаю бігти, спершу по Широкомагерській, потім по Московській і врешті звертаю на вулицю Насті. Відчиняє її батько, який завжди кумедно кліпає очима, легко усміхається й каже, що мала трохи прихворіла. Настина мати виходить із сусідньої кімнати, вітається, зітхає, она вся заболіла, тімпіратура високая, даже нє знаю, шо дєлать. Роззуваюся й прямую до Насті. Вона в ліжку під теплою ковдрою, біля її голови на тумбочці тьмяно горить світильник, ліниво осяваючи кімнатний морок. Біля Насті помічаю кота, який завжди лежить поруч, коли вона погано почувається. Настя дивиться хворобливим, заплаканим і скорботним поглядом, в її очах стоять густі сльози. Я падаю на коліна й осипаю її поцілунками, вона тулиться до мене гарячим, розпашілим і мокрим від сліз лицем, шепоче, я знала, що ти прийдеш. Так, так, я прийшов, маленька. Настя обіймає мене, цілує насупленими губками й каже: думала, що тебе вже втратила.

«Дурненька, — притуляю її долоню до своєї щоки, — яка ти дурненька».

«Від тебе смердить общагою».

«Справді?» — удавано обнюхую себе.

«Від тебе завжди смердить общагою. Але я все одно тебе люблю».

«І я тебе».

Пауза.

«Чому ти так любиш общагу?»

«Не знаю. Може, там добре».

«Я її ненавиджу, ненавиджу твою общагу».

«Ти все не так сприймаєш».

«Слава Богу, що не так. Ваші таргани, буддизм, пиятики, оргії... я не хочу цього розуміти».

«Давай не будемо».

«Давай. Бо не маю сил».

Навіщо я повернувся до неї? Дурнувате запитання. В мене ж був шанс дати Насті спокій... Але ж такий порив! Чого собі відмовляти! Людина під час пориву стає інакшою, патетичною і піднесеною. Мені це сподобалося. Я повертаюся від неї, ніби прибитий мішком, поволі плентаюся нічними ніжинськими вулицями, відчуваючи, як від морозу мерзнуть мої холодні ноги. Вдихаю на повні груди гостре зимове повітря й не думаю про застуду, нікуди не хочеться йти, ноги самі несуть повз тихі, сонні подвір'я Магерок, на які, як подейкують, ходив на кавалєрку Гоголь. Мене веде мій неспокій, в якому б'ється внутрішній голос, і на сотні запитань у розпачі він не може дати жодної відповіді. Не хочу його слухати, лише втомлено п'ю очима тьмяне провалля темені попереду, там, у невідомому, потопають дерева, людські хати, чорний асфальт зі скляними плямами замерзлих калюж. У такому стані добре писати вірші або вішатися. Поганий стан: у ньому не досягнеш гармонії, не настроїш на потрібний лад свій внутрішній оркестр, і залізна флейта не подарує тобі свою вічну мовчазну музику, в якій стихають пристрасті, замовкають голоси, заспокоюються серця і тривоги. Ніколи не почуєш великий звук Лао-Цзи.




Дека заходить до мене в костюмі та при краватці, дивлюся на нього і сміюся: в такому одязі він виглядає кумедно, повним бовдуром. Насуплено дивиться на мене: ти чого? Вибрався, ніби на женячку, — плескаю його по плечі. У правій руці він тримає вішака з костюмом для мене, якого позичив у приятеля з музпеду; Дека каже, щоб без фокусів, обережно, це концертний костюм, щоб не порвав його, не обстругав м'ясним салатом чи не облив вином, у ньому півмузпеду виступає та здає екзамени. Заспокоюю друга: постараюся. Він підганяє мене, щоб швидше чухався, бо з такими темпами запізнимося, а Таня любить точність. Я морщуся, бо Настя так і не прийшла, її зневага до общаги, мабуть, взяла гору над тим дружнім і справжнім теплом, із яким Таня запрошувала на власний день народження. Пропадає настрій, намагаюся не думати про Настю. Все ж таки не слід було до неї йти, можливо, так би вже порвали стосунки. Одягаюся, беру портрет Тані власного виконання, а Дека — сірникову церкву, над якою мудохався тиждень, і ми йдемо до іменинниці. В Таниній кімнаті за великим столом, складеним із кількох менших, сидить чоловік вісім, кілька наших спільних знайомих і невідомих дівчат, певно, її одногрупниці з природничо-географічного. Таня накидається на нас, чого спізнилися на дванадцять хвилин, я виправдовуюся, що не орієнтуюся в часі, золотце, ти ж знаєш, у мене нема годинника. Ми з Декою цілуємо її, висловлюємо свої побажання. Таня вродлива, як ніколи: в елегантному вечірньому платті, з новою зачіскою, погляд відкритий, чистий, наповнений незрозумілим блиском і радістю. Вона захоплена подарунками, дякує нам, знову по черзі цілує, розглядає портрет і зізнається, що давно мріяла, аби я її намалював. Таня садить нас навпроти один одного, між дівчатами, щоб ми їх розважали. Праворуч від мене — гарна брюнетка, здається, з Дебальцевого, ми з нею пиячили на першому курсі й говорили про багато приємних речей, про які тепер нічого навіть не згадаю; ні, ні, пам'ятаю — я з нею намагався говорити російською, але мене вистачило лише на дві хвилини. Я відразу забув, як її звати. Таня представляє по черзі своїх гостей. Я згадую: симпатичну брюнетку звати Ніна. Наливаю їй шампанського, а собі горілки. Дека зі свого боку також обслуговує дівчат. Ми випиваємо за Таню, потім ще раз. Стукають у двері, заходить Юля, вибачається за спізнення, каже, що з красивим мальчіком познайомилася, такий хороший, не п'є, не курить, що аж хочеться. Моє коліно ненароком торкається ноги Ніни, я заводжуся, вона цьому не надає жодного значення й далі говорить з чорнявою куркою навпроти, як гарно було цього літа в Криму, правда, там дуже напружено, всі чекали, що почнеться громадянська війна, але минулося. Кладу їй праву руку на коліно, Ніна не звертає уваги й говорить далі, що треба обов'язково поїхати в Крим і цього літа, «в іюлє, да, да, в іюлє, вода будєт тьоплая». Виголошуються ще кілька тостів. У двері знову стукають. Таня каже, що вже, здається, всі є, кого ж принесло на цей раз. Вона відчиняє двері і до кімнати заходять два сорокарічних мужики в довгих темних пальтах, один, біловолосий, з великим пузом, тримає торт і дві пляшки шампанського, а інший, двометровий, широкоплечий шланг із зеківською мордякою, вручає Тані велетенський букет вишневих троянд. Усі замовкають і дивляться на нежданих гостей. Біловолосий повільно чіпким поглядом оглядає присутніх, очима зупиняється на Тані, вітає з днем народження від імені Володі Бери, а також від себе особисто. Таня запрошує їх до столу. Біловолосий і його велетенський друг скидають пальта, вішають на цвяхи, забиті у двері, і сідають до нас. Таня шепоче, що це пацани з Бобровиці, які Бері на зону передають бабки. Біловолосий відрекомендовується Віктором Андрійовичем, каже, можна просто Вітя, тут, я віжу, все своі. Він оглядає стіл пильним оком і своєму напарнику каже, аби поставив горілку «Смірнов». Той підривається з місця, порпається в кишенях пальта й дістає маленьку пласку плящину. Я відкорковую її і наливаю. Він просить дозволу сказати тост від себе, а головне — від імені Бери, каже, що той хоча й далеко, але передає свої найтепліші побажання. Вітя говорить довго, всі погляди зосереджені на ньому, видно, що звик, аби його слухали. Ми перехиляємо, його напарник п'є компот (мабуть, за кермом).

«Малиш, — звертається до мене, — подай мнє грібочков». Я тягнуся за грибочками й подаю йому. Він задоволено хекає, каже: правильні грібочки, нічьо би нє єл, только грібочки. Я спостерігаю за його напарником, глибоко запалі очі, широкі вилиці, рубці над правою бровою і над ротом, чіпкий, гострий погляд... відразу видно, що він завжди на роботі. Сидить напружено, все уважно слухає, зважує, оглядає нас, ніби дослідник кроликів. Їсть мало, лише пасе за присутніми. Наливаю собі й Віті ще по одній, через деякий час знову. Пляшка закінчується. Я беру «Княжий келих», який стояв не відкоркованим, і хочу налити. Вітя показує, що не треба, такої не п'є. Потім дивиться на свого напарника:

«Міхал, нада „Смірнов"». Той каже, що не знає міста. «Малиш, — звертається Вітя до мене, — покажи таваріщу город».

«Нема питань, тільки збігаю до себе й одягнуся».

«Майо пальто накінь, так будєт бистрєє».

Вже на сходах, якими спускаємося на перший поверх, з Міхалом знайомлюся ближче.

«Віталік, студент».

«Міхал, просто Міхал», — усміхається він.

Непогано: просто Міхал, ніби просто Марія. Пальто, яке я накинув на себе, мені здається трохи заважким, машинально запихаю руки в кишені, здригаюся — під правицею натикаюся на холодний предмет, обмацую його пальцями, ніби сліпець обличчя незнайомця, йо — це волина! справжня волина! Мені страшенно кортить на неї подивитися. Вказівним пальцем погладжую гачок курка і від задоволення по тілу бігають мурашки, зброя завжди має незрозумілий вплив на людину. Біля входу до общаги сідаємо в синій «бемер», вирулюємо на Воздвиженську, потім на міст через Остер і їдемо в напрямку до центральної площі, де біля 1-ї і 2-ї університетських общаг стоять кіоски, і тільки в них можна знайти те, що треба. В першому кіоску — голяк, тільки в другому є «Смірнов». Продавщиця простягає пляшку через віконце, але Міхал несподівано хмурнішає й каже: «Чорт, нада с сінєй етікєткой, а такую он нє пьйот». Я дивлюся на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, яку тримає продавщиця, й запитливо на нас зирить, і про себе думаю: да один хуй, яку пити. Міхал питає, де ще можна купити горілку. «Поїхали», — кажу йому. Ми сідаємо в машину, і Міхал нервується ще більше: «Блін, гдє я єму ету водку достану, ми же нє дома, блін». Я пропоную поїхати на Березанівку, там, біля міської лікарні, є два кіоски, в них може бути горілка. Дорогою розпитую в нього, як справи Бери, яку йому статтю впаяли і таке інше. Міхал на мене запитливо дивиться й мовчить. Я знову задаю запитання, але він мене обрубує, тіпа, забагато, малий, треш.

«Ти шо — прокурор?»

«Да ні. Я буддист», — втягую голову в плечі.

«Хто?»

«Ну, це різновид розпіздяйства такий».

«Хє», — вигукує Міхал і просить повторити.

«Буддист я, хулі тут розуміти». Міхал дивиться на мене, як на повного придурка, і каже, що він також розпіздяй, але краще тримай язик за зубами. «Добре, більше не буду».

Вже біля міської лікарні він несподівано запитує:

«А ти шо, знав Беру?»

«Да. Він часто приходив до нас в общагу. Одного разу навіть фотки показував свої з В'ячеславом Чорноволом».

«З політиком?»

«Ну а з ким? Не з космонавтом же...»

«А Бера звідки його знав?»

«Не знаю. Чув, львівські пацани подзвонили, щоб Вова забезпечив охорону, коли той приїздив у Ніжин перед виборами».

«Да?» — видовжується обличчя Міхала.

«Вова — був серйозний дядя, — кажу я таким голосом, ніби розповідаю про легенду. — А це правда, шо йому корону вручали, а він відмовився?»

«А? — здригається Міхал, у темряві салону я бачу, що йому не дуже хочеться розмовляти на цю тему. — Та нє, нє знаю...»

Ми під'їжджаємо до кіоска з цигарками, пивом, горілкою та дрібним хавчиком, біля якого крутиться купка шмаркачів у чорних куртках і спортивних шапках, Міхал виходить, а я залишаюся його чекати. Я знову мацаю пальцями волину у кишені пальта, не стримуюся й витягую. Тримаю пістолет, як найбільшу цінність у своєму житті. Раптом я розумію: нехай іде до сраки буддизм із його запереченням зброї... пістолет прекрасний, важкий, його контури ледь зримо поблискують у темряві. Хороший «макар». Я обводжу запобіжник, зараз лише клацнути, перезарядити і можна стріляти. Цікаво, як поведеться Міхал, коли помітить дуло, спрямоване в його ідіотський череп? Клац — і бовдура нема. Ще один клац — для контролю — а потім за баранку, газу, розворот із пробуксовками — і в центр. Я уявляю, як вилітаю «бемером» на центральну площу, як на мене зглядаються люди на зупинках. Можна було би під'їхати до випадкової кралі, зупинитися біля неї і сказати: «Кроха, може, покатаємось?» Повертається Міхал, я швидко ховаю пістолет. Він сидить понурий і темний.

«Ну шо?»

«Хуйові діла», — каже Міхал і показує пляшку горілки «Смірнов».

«Ну, які проблеми?»

«С красной етікєткой, а нада с сінєй!»

Міхал несподівано вибухає тихою лайкою й стає схожим на перелякане, побите кошеня. Я знічуюся, а він і далі шепоче роздратовані фрази, ніби це допоможе. Думаю — нервова система в тебе геть посаджена, треба відпочивати, їздити на курорти, відвідувати масажистів, бо спишуть ні за цапову душу, спишуть і оком не моргнуть, зараз довго не думають... життя середньостатистичного бандюка рідко коли дотягує до сорокаріччя, це як шестерня, в котрої рано чи пізно поламаються зубчики і її просто викинуть на смітник; Міхал, подумай про це, подумай, ти ж хлоп не дурний, певно, й дітей маєш, а так себе по-школярськи поводиш... Зрештою, який із тебе бандюк, Міхал, ти ж плуг, руки маєш робочі, які звикли до лопати, морду, як у колгоспника, про тебе відразу вкурять, шо ти — му-му, герасим, а не бандюк; тобі б на заробітки їздити і фізично працювати... мало мати кулаки, як гирі, му-му.

«Чьо мовчиш?» — питає Міхал.

«Не знаю».

«Малий, слиш, Вітє скажем, шо весь город об'єзділі і нє нашлі».

«Нема питань, скажемо».

Ми повертаємося в кімнату Тані, де всі мовчки сидять і слухають, як Дека грає на гітарі. Вітя стоїть біля відкритого вікна й курить. При нашій появі пожвавлюється, зачиняє вікно, потирає руки й сідає за стіл. «Ну шо?» — дивиться на Міхала, який одразу швидко виправдовується, що пляшки з синьою етикеткою ніде не знайшли, перетрусили всі кіоски Ніжина, он, малий підтвердить, правда, малий, всі кіоски перетрусили, правда, малий, скажи, що всі кіоски, всі до одного; пауза; да, да, правда, всі кіоски, жодного не пропустили. Вітя кисло дивиться на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, каже: «Ну ладно, так і бить». Ми знову сідаємо за стіл. Обличчя Міхала поволі набуває здорового, усміхненого виразу, він накладає собі салат «мімозу» і їсть. Бляха, ці козли нічого не знають про становище Будди, що треба тягнутися до блага істот, які блукають у круговерті буття. Бляха, як вони мене розсердили... І це погано, що вони мене розсердили... і погано, що я розсердився, бо я знову втратив рівновагу, до якої так довго йшов, яку так довго шукав у своїй неспокійній душі. Через півгодини пацани з Бобровиці підводяться, дякують за гостинність, кажуть, що пора звалювати, ждуть діла. Ми залишаємося своїм вузьким колом, і я помічаю, що навіть атмосфера кращає, стає психологічно розрядженою, невимушеною. Дека бере гітару й грає, а ми його уважно слухаємо.

До мене несподівано підсідає брюнетка з Дебальцевого, але ніяк не можу згадати, як її звати. Ох, яке серденько! Вона поводиться весело, видно, що вино трішки накрило діваху, чеше мені на вухо всілякі дурниці: бачила, як я гарно танцюю рок-н-рол, але на неї не звертаю уваги, відверто тулиться до мене тілом, наче прагне, аби відчув її принади. Все нормально, рідна, відчув. Я пропоную вийти подиміти, вона погоджується, й одразу за дверима Таниної кімнати ми накидаємося одне на одного, збуджено облизуємося і таке інше, шастаємо руками одне по одному, в мене активізуються бойові ресурси і я тягну малу в рекреацію. Нам так добре, що ми забуваємо про все на світі, а мала від того, що оголюю груди й мну їх руками, починає реготати, аж заходиться. Спершу я оторопіло на неї зиркаю, може, в неї дашок поікав, таких баб із кожним роком стає все більше, береш її, затягуєш до себе, починаєш розігрівати, а в неї труби гнилі, каналізація тече, і ти весь по вуха у лайні її хворої психіки, але потім думаю, що, мабуть, так має бути, і продовжую. Саджу її на підвіконник. Господи, я раптом згадую, як її звати, адже Таня нас знайомила: Ніна. Я осипаю її шию поцілунками, шепочу, Ніна, зайчик, ще всілякі сюсі-пусі. Хочу натягнути її тут і тепер, це накриває з головою все моє буття і час, але на ній катони, а під ними колготки. «Мала, — кажу їй, — пішли». Ми завалюємо до мене в кімнату, я навіть не вмикаю світло, накидаюся на Ніну. Згодом, коли повертаємося до кімнати Тані за стіл, на порозі мене перестріває Дека й каже, що хоче зі мною поговорити. Я посилаю Ніні повітряний поцілунок, мовляв, зараз, маленька, підтягнуся.

«Ти знаєш, що в неї мандавошки?» — говорить Дека, від чого в мене падає шухляда.

«Що?»

«Те, що почув».

Я підриваюся, ніби ненормальний, і біжу до себе. Вмикаю світло, скидаю штани, труси й оглядаю свою ковбасину. Це заняття нічого не дає. Тоді я швидко у блоці набираю в тазик теплу воду, несу до себе, зачиняюся й починаю голити все волосся, яке тільки росте в мене між ногами. От курка дебільна, от вівця! Господи, а може, в неї є ще тріпак, хламідії або сифіліс! Я попав! Згадую, що маю ще недопиту пляшку горілки (грам сто), яка залишилася з давньої пиятики, знаходжу її, наливаю на долоню й мию своє хазяйство. Від дикого, пекучого болю з мене виривається гаркіт, матюки, перемішані з глибоким хуканням. За дверима сусідки-музикантки запитують, чи все в мене нормально; о, так, так, це я від радості. Секунд через десять чую, як на бандурі починають грати Баха. Мені зараз не до класичної музики! В двері стукають. Дека. Він дивиться на мене й регоче. Мудак. Я одягаюся в чисте й повертаюся з ним до столу. Ніна знову липне, погладжує мені коліна, а я дивлюся на неї, ніби на зачумлену, й відмовляюся від усього, що вона пропонує з наїдків. Куди там далі їсти! В мене запитують, чого такий кислий. Що я можу їм відповісти, бляха! що? я ж до ранку, певно, й не засну! всіляка погань буде в голові роїтися. Поставте хоча би класичну музику, у мене смуток на серці, класичну, курва мать, музику!






ЧАСТИНА II





Дека запитливо дивиться, і я кажу йому, що обов'язково розповім, де я пропадаю вечорами. Він дорікає, що я помітно відсторонився, ходжу ніби мішком прибитий, відлюдкуватий, мовчазний, неохоче розмовляю, що мене неможливо застати вдома. Дека сидить у моїй кімнаті, п'є пиво «Губернатор», повільно відходить від тижневого запою, який перетворив його на дику тварину. Знайомі кажуть, що Деку збираються відрахувати з університету за хронічні пропуски, дякувати Богу, що хоч не за хронічний алкоголізм. Але Дека цим не переймається, а турбується про мене. Добре, кажу йому, я розповім про це тільки тому, що ти мій друг. У горлі стає важко, але я веду далі. Я люблю старшу жінку, старшу на дванадцять років (нормально мене накрило?), не подумай нічого поганого, я серйозно, словом, більше не знаю, як буду жити без неї, це не вкладається в голові, зрештою, не хочу особливо цим перейматися, бо ти ж знаєш, хто думає про завтрашній день, ніколи не втішиться днем сьогоднішнім. Дека уважно слухає, не перебиває. «Вона — причина такої вечірньої поведінки, я ходжу до неї, граюся з її донечкою, я... я дихаю нею, розумієш?»

«Розумію, — каже він і плескає мене по плечі. — Коли це у вас почалося?»

«Місяців зо два тому. Відразу після дня народження Тані. Пам'ятаєш, тоді, коли приїздили бандюки з Бобровиці. В один із тих днів я з Лідою познайомився на ринку, це так смішно було...»

«Ти казав».

«Ну, а далі пішло-поїхало. Часто бачилися в гоголівському корпусі, в читалці, пару разів проводжав. Що там казати... влип по повній програмі».

«У цьому нічого поганого нема».

«Да, тільки вона старша від мене на дванадцять років».

«Тебе це лякає?»

«Ні. Але деколи не по собі. Почуваюся — як би це сказати? — малолітнім шмаркачем».

Дека усміхається, каже, що я перебільшую і що треба бути сильнішим від цього, бо тоді так само болісно реагуватиму на глузування та цинізм всіляких випадкових ідіотів, які полюбляють насміхатися з інших, які лише й чекають нагоди, аби вставити підлі шпильки. Мовчки його слухаю й раптом усвідомлюю, що це так думає моя слабкість, яка деколи підкорює мене й робить, певно, жалюгідним.

«У вас просто так чи серйозно?»

«Не знаю, не знаю, не знаю...»

«Чьо псіхуєш?»

«Пробач. Зі мною такого ще не було».

Дека дістає з пакета ще дві пляшки «Губернатора» — ми вже по три влупили — відкорковує обидві, одну простягає мені, я бачу, що він помітно пливе, обличчя розслаблюється, наливається кров'ю, очі блищать, а погляд стає розв'язним і важким. Дека каже, що вчора приходила Настя, вона дуже засмучена, аж постаршала на лиці; пауза... «Не муч її, — раптом підводить на мене погляд, і я не розумію, що він має на увазі, — ти знаєш, про що я». Дека підносить пляшку, по рухах його адамового яблучка, яке схоже на самостійну, незбагненну істоту, що пробралася йому під шкіру, видно, як він п'є великими ковтками; таке враження, що насправді й п'є не він, а та таємнича, невідома істота, і все пиво, яке Дека намагається залити собі в пельку, потрапляє в пельку тій істоті, що живе під шкірою, в його горлі. Господи, як страшно: це нагадує неприємні натуралістичні сцени з фільмів жахів, де з людини може вилізти щось — страшне, потворне, слизьке, липке. Розповідаю Деці про все це, а він лише каже: «Який же ти мудак, просто мудило рідкісне, я з тобою про такі серйозні речі говорю, а ти... влаштовуєш тут дитячий садок... Відпусти її», — закурює він і мовчки, дивлячись на мене, випускає дим. Розумію, що він говорить про Настю... на душі стає не по собі, лише безпомічно видихаю: «Я заплутався, старий, ти собі уявити не можеш, як я заплутався, о, тільки не треба мені тут проповіді читати про Тибет і про чотири істини, не поможе, я, бляха, скоро звар'юю». Коли навколо майже все доступне, тоді наші душі черствіють, тоді повільно, невпинно перетворюєшся на потвору, цинізму якої немає меж. Пригадую свого сусіда по кімнаті, який жив зі мною на першому курсі, але потім знайшов місцеву дівчину й поселився в неї. Тоді серед нас був модний екзистенціалізм, і мій сусід, начитавшись Камю і Сартра, міг цілий день лежати на ліжку, дивитися в стелю й тихо казати: мені все до лампади, абсолютно все, і взагалі життя не має значення. Я глузував і пропонував йому піти у Графський парк і повіситися, але він відповідав, що й це не має значення. Потім, на жаль, він почав брутально й агресивно ставитися до дівчат, які з ним зустрічалися, в його дурній голові з часом виробилося напівбожевільне уявлення, що саме жінки є найбільшим злом на планеті, що всі нещастя, війни, землетруси стаються через них, падлюк. Я згадую його й раптом сахаюся: невже і я перетворююся на такого ідіота? Ми ж не помічаємо тих незначних змін, що відбуваються з нами щодня, а все це, мабуть, накопичується, не спам'ятаєшся, як перетворишся на закінченого дебіла з купою нікчемних заморочок. Саме так минає життя — у виробленні й накопиченні заморочок, і чим далі, тим більше вони притуплюють здатність із ними боротися, адже тоді мусиш постійно змінюватися, виростати з себе вчорашнього, неприйнятного, противного. Я запитую в Деки: як справи в університеті, чи втряслося. Він байдуже махає рукою, каже, що кидатиме навчання, задовбало все це дешеве піжонство, на кожному кроці дешеве піжонство, найобразливіше те, що залежиш від всіляких дилетантів і маленьких, мстивих, дріб'язкових ліліпутів, які отримують насолоду від страждань інших, від страждань, яких самі людям і завдають.

«Та пішли вони всі... — кажу йому, — давай бахнемо, маєш ще пивко?» Дека дістає дві пляшки «Губернатора». «Всі вони — козли».

«Да, вони козли, — повторює він, — рогаті, за це і вип'ємо».

«За козлів?» — дивуюся я.

«Ні — за нас». Він перехиляє пляшку й п'є кількома довгими ковтками, пиво проливається й тече йому по підборідді, він недбало витирає його рукавом светра й сумно дивиться на мене, потім переводить погляд на політичну карту світу, що висить замість штори, повільно повзе поглядом по країнах, підводиться й показує на Тибет. «Віталя, — каже, обернений спиною до мене, — нам ніколи не вдасться себе змінити». Не розумію, що він має на увазі. Ми ніколи не станемо кращими, гівно це все. Навіть не знаю, що на це відповісти. Приходить Юля. Вона захоплено вигукує, що тут так тепло, а в неї дубак, що просто ховайся. Цілується з нами по черзі і всідається мені на коліна. «Бачила твою Настю в центрі на площі, з якимсь красивим мальчіком». У голову вдаряє кров, я аж напружуюся. Юля запитує, чи ми ще зустрічаємося. Пауза. «Мудак він рідкісний, — зневажливо каже про мене Дека, — мучить малу; дай їй спокій, класна мала, хай найде собі того, хто її буде на руках носити, ти ж на це не здатний, бо не хочеш ні з ким зв'язуватися, правда? Віталя, ти справді влюбився в ту викладачку, чи це понти?» Я огризаюся: да ну тебе. Юля серйозно заглядає мені в очі, потім поважно киває головою, ніби хоче сказати, круто.

«Господи, чого ви мене мучите? я вас зараз пороздираю, от капосні».

«Що там буддизм про це говорить, а? — кепкує вона з мене. — Не з'єднайся ніколи з тим, що любиш, не з'єднайся ніколи і з тим, чого не любиш... краще постійно дрочити, понімаєш?»

Я вигукую, що вони мене задрали, скільки можна, і так погано, а вони ще катують, інквізитори зачухані. Юля гладить мене по голові, ніби медсестра приреченого пацієнта лікарні, й шепоче, що все буде добре, торкається губами моєї шкіри, я збуджуюся, тілом прокочується жар, напружуюся й відчуваю, що хочу її. Вона каже «пішли», але я заперечливо киваю, що мушу сьогодні йти до Ліди, пообіцяв гратися з її донькою, хіба вночі прийду до тебе, після дванадцятої. Юля хмикає: хай буде так, бо самій холодно.

«Про мене забули?» — озивається Дека.

«А як же без тебе?» — сміється Юля.

Я запускаю руку їй під домашній халат і погладжую теплі стегна. Стає спокійно й добре, на мене це діє, ніби терапія, я втихомирююся, забуваю про Настю й Ліду, забуваю про маленьку дівчинку, до якої зараз мушу іти гратися і вчити її малювати портрети (Ліда просила не спізнюватися, бо мала лягає о десятій вечора). В мене є ще три-чотири години до сну дитини... Юля заводиться, цілує мене в шию, кусає за мочку вуха, її очі стають туманними й дурними. Але я отямлююся, мені пора, проте не хочу отак тупо піти, не хочу залишити своїх друзів самотніх і невеселих; Дека геть скис, майже не говорить, певно, переживає своє прощання з університетом, тільки б він знову не запив, бо тоді вже точно — хана, тоді вже його ніхто не врятує. Я позіхаю: треба звалювати. Юля насуплюється і каже, щоб тільки не забув, бо ти останнім часом про нас забуваєш, і взагалі — не страждай даремно, о'кей? Да, відповідаю, не сумуйте, поставте собі музику, Марка Болана чи щось інше, приповзу вночі.

До Ліди йду, ніби прибитий. Прямую по Гоголівській, не звертаю уваги на перехожих, не хочу нікого бачити, чути доброзичливі, дурнуваті запитання випадкових знайомих, а потім вимучувати відповіді на них. Біля старого універмагу в мене стріляє цигарку студент із фізмату, намагається говорити, але я обриваю його на півслові, вибачаюся, кажу, що не маю часу. Ліда протягом останнього місяця часто впадає у депресію, особливо тоді, коли думає про «наше майбутнє», про те, як ми будемо далі. Вона інколи із сумом каже, що я знайду собі студентку і що в мене все налагодиться, її забуду й згадуватиму, як приємну випадкову історію, що не менш випадково народилася і так само випадково зникне. В такі хвилини я гаряче Ліду обіймаю і непомітно — про себе — плачу (плачу без сліз). Боюся навіть думати, що втрачу цю жінку, що більше її не бачитиму, не прислухатимуся до її глибокого дихання, не жуватиму до болю її пухкі губи... Раптом мене охоплює жах, бо я відчуваю, що після розлуки з Лідою опинюся в дикій пустелі, де чекатимуть нудні марудні години і понурі стіни моєї кімнати на восьмому поверсі, звідки не висуватиму носа, заб'ю на пари й друзів, сховаюся у власній шкаралупі. Ліда більше не читатиме мені Блейка англійською, якої я не розумію, але люблю слухати, ніби музику, рідний голос; ми більше не говоритимемо про ранній джаз, джаз початку XX століття, коли той ще зберігав ритм, енергію й чисту наївність без усіх отих модних кліше, технічних штампів і заворотів. Минаю Покровську церкву й невдовзі заходжу на вулицю, де Лідин будинок. Минулого разу мене перестрів п'ятдесятилітній мужик із неприємним поглядом і рваним рубцем на щоці, насмішкувато кинув мені: «Ідеш до вдови?» — і тихо хихикнув. Я не звернув на це уваги, але гидка зустріч вразила й залишилася в серці гірким осадом. У голову при згадці про це лізуть усілякі недобрі думки і пропадає настрій. Ліда відчиняє вхідні двері і запитує, чого такий сумний. Я ніби перероджуюся, при вигляді її вроди й привітної усмішки забуваю про все на світі. Легко цілую Ліду в губи. До мене підбігає чотирирічна Даша, радісно щебече, чи намалюю їй поліклініку, бо минулого разу я обіцяв, але не зробив. Обов'язково. Мала запитує, чи буде в ній медсестра. Я кажу, що і медсестра буде, і лікарі, і дяді, тьоті, навіть машини стоятимуть біля входу на стоянці. О'кей, — кидає мала й біжить у дитячу кімнату. Я притискаюся до Лідії й гаряче її цілую, вона відсторонюється й шепоче: ну, ну, не зараз. Як завжди, бере мене за руку й веде, ніби неслухняного й вередливого школяра, на кухню, дає їсти, ставить переді мною миску з пловом і квашеними помідорами, сідає навпроти, опираючись ліктями на стіл і долонями охоплюючи обличчя. Почуття голоду, що ніколи мене не покидає й стало моїм другим «я», бере гору, і я не здатний із ним боротися. Господи, коли вже я в житті наїмся? Їм швидко, наминаю так, аж за вухами лящить. В очах Ліди скачуть глузливі бісики, їй, певно, подобається, як я серйозно і зосереджено пакую в себе плов. Вона ще деколи любить при цьому сказати «студент», що я розумію як «нещасний» чи «бідолашний». До кухні забігає мала з купою олівців і альбомом для малювання, кладе їх на стіл і хутко залазить мені на коліна. Мати робить їй зауваження, ну, ну, Даша, дай дяді Віталі поїсти, і донька сідає на маленького ослінчика поруч. Я хвалю помідори, запитую, чи сама робила. Ліда каже, що це мамині. Потім ми п'ємо чай із тістечками. Даша сьорбає його з ложечки і постійно розливає на стіл, Ліда сварить її, змушує пити охайніше. Невдовзі я малюю велику триповерхову поліклініку із просторими вікнами, в них є хворі і лікарі в білих халатах. Даша нудьгує й біжить у дитячу кімнату гратися. Озивається телефон, Ліда бере слухавку, голос глухий, напружений, вона говорить коротко і роздратовано: «так», «ні», «я тебе просила більше не телефонувати», «ні», «я сказала ні», «мене це не влаштовує», «ні», «що ти за людина, якщо не розумієш...» Я й далі малюю поліклініку. Ліда кладе слухавку, виглядає засмученою, береться мити посуд. Стежу за нею, вона мовчить. Знову згадую випадкового мужика на вулиці і в голову лізуть паршиві думки. Її покійний чоловік був серйозним місцевим бандитом, загинув у перестрілці три роки тому. Може, все це пов'язано з його минулим? Ліда домиває посуд, витирає рушником руки.

«Все нормально?»

«Да, все нормально», — миттю опановує себе й несподівано стає бадьорою. Я запитливо дивлюся. «Усе добре, це просто дзвонить постійно один, ухажор, ну, чого надувся? нічого серйозного, бандіт мєсний, женитися хоче, що тут серйозного, вже одного мала... Даша, — гукає доньку, — Даша, дядя Віталя намалював поліклініку».

Мала прибігає, хапає альбом, довго розглядає і каже, що й сама так може. Ми сміємося, а вона веде далі, що коли стане великою, то намалює ще більшу поліклініку, потім бере мене за руку й тягне до себе в кімнату. Ліда каже, що маленьким діткам уже пора лягати спати, і забирає малу від мене. Я переходжу у вітальню й чекаю на Ліду. Вмикаю телевізор і дивлюся випадкове американське кіно на «1 + 1». Чую їхні голоси: Ліда гримає на малу, щоб та не вередувала, а лягала спати, Даша неохоче слухається, але заходить до мене в кумедній білій дитячій нічній сорочці, каже «на добраніч», і мати веде її до ліжечка. Мала завжди важко й довго засинає, це найбільше випробовування для мене, бо ми з Лідою кохаємося лише тоді, коли дитина спить, по-інакшому просто не виходить, а чекати цих десять, інколи п'ятнадцять або двадцять хвилин — нестерпні тортури. Який із мене в біса буддист! Я так люблю свої почуття й інстинкти, що від них навряд чи коли-небудь відмовлюся. Ні, ні, з буддизмом треба зав'язувати. Скачу пультом по інших каналах, але нічого цікавого не знаходжу. Нарешті приходить Ліда, каже, що Даша нарешті заснула. Вона зачиняє двері й сідає поруч мене. Я гладжу їй руку, потім обіймаю, але Ліда відсторонюється і йде у ванну. Мене ще більше охоплює нетерплячка, плентаюся за нею. Напускає гарячу воду, але тече справжнісінький окріп. Ліда каже, що котел, якого поставив покійний чоловік, працює на славу, щоправда, замалий струмінь холодної, тому її доведеться носити з кухні відром. Я підриваюся, тихцем, аби не розбудити Дашу, йду на кухню і набираю у відро холодну воду, виливаю у ванну й роблю так іще раз. Ліда просить друге відро повністю не виливати, бо тоді вода стане прохолодною. Пробую її правицею, нормальна, можна залазити. Дивлюся на Ліду ззаду, повільно охоплюю її, розв'язую вузол домашнього халата, вона відкидає голову для поцілунку, я впиваюся в її губи, від доторків наших тіл наелектризовуюся, мене аж кидає в жар. Згадую, як ми кохалися вперше, в мене ще ніколи не було такої прекрасної жінки, в ній усе говорило про досвід і спокій, вона по-особливому торкалася до мене, не механічно й черство, як мої шмаркачки-однолітки, ніби це для них така ж звична річ, як прийом їжі, Ліда торкалася ледь чутно, і це ще більше збуджувало, а коли дивилася своїми відкритими і глибокими очима, в яких я бачив лагідність і смуток, хотілося плакати, плакати від щастя і вірити, що мені зараз належить найдорожче, що існує в світі. Ми залазимо у ванну, обводжу її вигнуту спину милом, потім мочалкою. Ліда каже, що їй подобається, коли я це роблю. Вона миється навстоячки, я стаю на коліна й губами занурююся в чорняву шубку між ногами. «Тільки не кусайся, — шепоче вона, — минулого разу ти залишив на литці синяк, чуєш, маленький, не кусайся».

Раптом чути голос Даші, вона, здається, плаче, Ліда зривається, хапає рушник, швидко обтирається, накидає халат і біжить до малої. Згодом, коли я вже помився й обтерся, повертається і шепоче, щоб ми йшли в зал. Я пропоную зачинити в дитячій двері, мала так не почує, але Ліда заперечливо хитає головою, каже, що Даша боїться спати із зачиненими дверима. Ми падаємо на підлогу, на її розстелений халат, вона тримає мою голову в руках перед собою, ніжно цілую Ліду в очі, вона притискає мене до себе, мої ноги незграбно труться об її коліна, а в живіт поколює її чорнявий лобок. Вона сміється, шепоче, який же ти худющий, у тебе руки тонкі і ніжні, ніби в дівчини. Жартую, що общага — це ніби концтабір, у якому особливо не розживешся, зайвий жирок відразу скинеш. Ми перебираємося на диван, я вмощуюся в ногах Ліди, кладу голову на западину її животика, вона гладить моє коротке волосся. Дивимося телевізор і тихо говоримо. Ліда хоче одягнутися, бо якщо знову прокинеться мала і ненароком зайде... Я кажу: не зайде. По виразу обличчя бачу, що Ліді подобається, як я захоплено оглядаю її тіло. Вона навмисне випинає груди, від чого вони ніби підростають, оживають і здригаються, пальцем тереблю соски, які слухняно набрякають. Ліда каже: я тебе хочу. Прошу її дати мені трішки відпочити, бо від великих фізичних навантажень закрутиться голова. Ліда підводиться, кладе мене і в'ялого, неживого починає цілувати, повільно поглинати, від чого я знову в її губах виростаю. Я сьогодні тут помру, шепочу і погладжую пальцями її вуха. Це триває довго й трохи виснажливо, я кілька разів падаю, але Ліда знову бере мене губами, і я оживаю. Коли вибухаю, а вона, налита жагою, тільки доходить, я дотягую її ротом і пальцем. Ліда так голосно стогне, що з переляку прикриваю їй уста, аби не прокинулася Даша й не застукала нас тут голими. «Скоро дванадцята, — кажу, — може б, я залишився?» Пауза. Ліда одразу стає чужою, заперечливо робить жест, я вже тобі про це говорила, навіщо повторювати.

«Мені треба виспатися, бо завтра зранку в мене пара», — говорить голосом старшої, розсудливої жінки, що відразу створює між нами психологічну дистанцію. Знічуюся, сумую, одягаюся, але Ліда притримує мене за руку й шепоче: не ображайся.

«Я все розумію, — цілую її в щоку, — все розумію».

Ми пошепки прощаємося в коридорі, я виходжу з її подвір'я й пірнаю у цілковиту темряву, чорт, тут можна голову скрутити, нога потрапляє в легку вибоїну, через що мало не вивертає стопу. В далині вулиці несподівано озивається пес. Я виходжу до Покровської церкви, асфальт поблискує від світла електричних ліхтарів, приємно по ньому ступати. Через центр прямую в общагу. Мені так слабко, що я навіть відчуваю, як приємна, солодка втома прокочується тілом, мліють руки й ноги, а голова від прохолодного, весняного повітря паморочиться. Закурюю, вдихаю дим на повні легені й думаю: Господи, який же я щасливий, тільки щоб впустили. Дякувати Богу, нині на вахті Петрівна — хороша людина, вона, звісно, довго бурчатиме, вставлятиме пістони, але врешті-решт пустить і знову заб'ється дрихнути в комірчині на першому поверсі. Йду по безлюдній Гоголівській, не хочеться пертися в общагу. В катоновому потертому куртячку трохи холоднувато, але це ж нічого, навіть минулу зиму в ньому проходив, щоправда, натягував під нього по два светри. Дека пропонував мені зганяти до нього в Чернігів погостювати, там на одній барахолці можна буде дешево купити теплий одяг. Можна, але в мене з бабками — повний підсос. Навіть не знаю, як житиму завтра, через тиждень, місяць, не те що в наступні холодні сезони.

«Як ти мене вже за ці роки задовбав», — позіхає Петрівна, але пускає в общагу.

У вестибюлі на першому поверсі на годиннику 00.27. Ще раз вибачаюся. Вона невдоволено бурмоче, коли ви вже всі нагуляєтеся і перестанете мені пити кров. Підіймаюся до себе на восьмий поверх, двері кімнати не зачинені, я заходжу в цілковиту темряву й чую сонне дихання, мабуть, Дека і Юля впали тут і заснули. Ненароком ногою боляче вдаряюся об шістнадцятикілограмову гирю, яку я — от придурок! — притарабанив ще на першому курсі зі спортивного магазину, аби підтримувати фізичну форму, але з того часу так до неї жодного разу і не доторкнувся, хіба за винятком тих випадків, коли змушений був її пересувати, щоб помити підлогу чи з якихось інших причин. Як мене задовбала ця гиря! Постійно об неї вдаряюся, треба буде її при нагоді викинути.

«Скільки можна лазити, — чую сонний голос Юлі, — ми втомилися на тебе чекати, до речі, близько дев'ятої приходила Настя, вона була така засмучена, що тебе не застала...»

«Харі рама», — вітається А.

«Харі Крішна», — відповідаю йому. Я цікавлюся його прустівською прозою, чи пишеться; «еге ж» — кліпає очима. А. виглядає трохи пригніченим і, як завжди, небалакучим, на його блідому обличчі густішають червоні плями, спокійно горять тихі іронічні очі, навіть у тому, як він кліпає, відчувається доброзичливий скепсис до навколишнього. А. запитує, як поживає Будда, передавай від мене шанування. Добре, передам. Він пропонує вийти на перекур, виходимо зі старого корпусу й стаємо біля білих колон при вході до факультету, але там надто гамірно — купа студентів збилася на перекурі. Сідаємо на лавці поруч зі студентками, які мовчки читають конспекти, не відриваючи від них заклопотаних поглядів. А. витягує із сумки яблуко й простягає мені. Дякую й беру. Дивлюся на його добродушну мармизу, на рожевість шкіри й несподівано запитую в себе: чому вона такого кольору? Минулого року прочитав у газеті нісенітницю, пов'язану з морквою: якщо її постійно вживати в певній кількості і щодня, то це неодмінно позначиться на кольорі шкіри та на білках очей: усе стане морквяним. Оглядаю його обличчя: шкіра А. — яблучна, саме так — яблучна. Як я раніше цього не помічав! Він уже кілька років щодня товче, мабуть, по п'ять-шість яблук... і стає яблучним. Намагаюся глянути йому в очі, але так, щоб він не помітив; білки, певно, має також яблучні. А. говорить про літературу абсурду, каже, що недавно переклав з англійської прекрасний вірш, а я все намагаюся побачити його білки. А. сидить ліворуч і дивиться в бік корпусу нашого факультету, а мене пре від нетерплячки, коли ж ти поглянеш на мене, аби я зміг роздивитися твої білки. Нарешті А. розвертається, і я бачу його очі: хм, у нього білки блакитні, а не яблучні. Чому білки блакитні? Хіба бувають блакитні яблука? Це як блакитний апельсин в Елюара. Чи, може, А. їсть блакитні фрукти? Які тоді фрукти блакитні? Не згадаю. Їм яблуко і нічого не розумію. Невдовзі він каже, що має до мене важливу справу, дуже важливу. Уважно слухаю. А. каже, що скоро ми будемо ставити «Лису співачку», і я потрібний їм для однієї ролі. Для якої? Кутиками рота він легко усміхається й зізнається, що я маю бути лисою співачкою. Мало не звалююся з лавки. Чому я? Бо ти лисий, відповідає він. Ха, безпорадно вигукую і протестую, я ж ніколи не грав і до театральних і драматургічних штучок нічого не маю, зрештою, у п'єсі Йонеско лиса співачка не з'являється. Він наполягає й каже, що мені взагалі не треба виходити на сцену, просто сидітиму в залі, і на мене час від часу показуватимуть актори. Його розширені очі й витягнуте лице, так, ніби він готується вимовити складне слово, надають А. дурнуватого вигляду. В мені наростає обурення, але не таке гнівне, коли дають по писку, а приховане, на рівні нетривкої думки, ніби я іронізую й водночас ображаюся, що з мене так кумедно приколюються. Проте невинний і дитячий вираз А. проганяє будь-які агресивні наміри й змушує лише доброзичливо усміхнутися. Раз треба бути лисою співачкою — значить, буду, особливо, якщо це потрібно моєму другові. Він знову говорить про поезію, але я нудьгую й думаю про Настю. Від однієї згадки про неї в мені ніби все здригається. В пам'яті зринають фрагменти наших інтимних стосунків, мене кидає в холод, по спині бігають мурашки, а в грудях калатає. Раптом усвідомлюю, що так просто звільнитися від Насті не вдасться, вона настільки глибоко сидить у мені, що виганяти її потрібно буде місяцями, та й то це, мабуть, супроводжуватиметься всілякими душевними терзаннями, десятком-другим відчайдушних запитань без відповідей, багатьма безсонними ночами та ностальгійними днями. А. бачить, що я неуважно слухаю, замовкає й закурює. Аби його не розчаровувати, дякую за смачне яблуко, кажу, що воно мені замінило обід, завдяки твоєму яблуку я протримаюся до вечора, а там, якщо буде воля Божа, може, вдасться й повечеряти. Це просто прекрасно, що існують яблука, без них було б значно важче. «Еге ж», — каже А., і я розумію, що він знову кепкує. Хай. До нас підходить мій однокурсник, тримаючи в руці томик Шопенгауера, він завжди любить отак випендрюватися: таскати або Феєрбаха, або Геґеля, або Платона, щоб на нього всі зирили й думали, який він весь на умняках, а насправді мудак рідкісний, певно, й не читає; справді, я ще жодного разу не бачив, щоб він читав. Попри те, що в тебе ця книжка під пахвою: проґавив ти Шопенгавера. А. дивиться на нього, як на ідіота, й каже, що в нашій уяві нічого саме по собі не існує, що насправді в ній є лише те, що ми відчуваємо, а ти носиш розумні книжки й думаєш, що в твоїй голові ціла галактика. Мій однокурсник переступає з ноги на ногу, бурмоче нерозбірливі слова виправдання, несміливо наводить цитату. Мені ще більше стає сумно, ніяк не можу позбутися думок про Настю. Таке враження, ніби у свідомості — дурнувата повінь постійного переживання-згадування Насті, випадкові уривки наших минулих бесід, нетривкі й хаотичні кадрики зустрічей; намагаюся зафіксувати в уяві її вираз обличчя, сумний погляд, але нічого не виходить, так, ніби не володію тим, що мучить мене зсередини, що підкорює і не дає себе бачити. Закурюю, від диму тіло збуджується; Господи, та мене трусить... я знову віддав серце тривозі, втратив спокій і рівновагу, до якої щодня, крок за кроком наближався, заради якої всіляко керував думками й почуттями, оберігав їх від агресії й інстинктів, що непомітно підкоряють, нав'язують власну волю й роблять слабким, нездатним до самоконтролю.

З корпусу виходить купа студентів. Перерва. Помічаю дівчат із групи Насті. Від однієї думки, що зараз зустрінуся з нею й розмовлятиму, в мене тремтять руки. Відводжу погляд від факультету, аби ненароком не бачити і не думати. Раптом — я сахаюся від несподіваної й правдивої гадки, що боюся. Чого я боюся? Насті? Власної любові (?) до неї? Її любові до мене? Чи, може, того, що виникає від усіх цих любовей? Від того, що може виникнути, якщо вчасно все це не припинити? На мене ніби надходить прозріння... навіть А., мабуть, підсвідомо здогадуючись про мої почуття, мовчки курить і більше не дістає розмовою. Я вдячний йому за це, бо він розуміє, що таке страждання, навіть коли воно насправді не помітне, коли його ніби й не існує, А., певно, знає, що будь-який наш задум, сум чи апатія мають глибоке коріння і серйозні підстави, навіть тоді, коли ніби нема вагомих причин сумувати й тужити. Настя. НАСТЯ. Н-а-с-т-я. настя. Подумки називаю це ім'я, і воно здається мені нелюдським, ім'ям страшного і водночас правдивого бога, під пильним оком якого перебувають тубільці й живуть своїм життям: люблять, ненавидять, їдять, народжують дітей, убивають ворогів, помирають. Раптом до мене підкрадається інша тиха і несмілива думка: все ж таки хочу побачити Настю. Не можу справитися з цими протилежними полюсами, що підкорили мій душевний стан і зробили з нього алогічне, дурнувате, непрогнозоване місиво хаосу, в якому не бачу й промінчика надії. Вже кілька днів — а я, наївний, думав, що це випадковість, — борсаюся в собі, в тих густих, каламутних водах, які наповнили мене, не можу з них вирватися, бо ця речовина прилипає до мене, ніби в'язкий клей, обплітає моє тіло; це ніби на картині «Нерозривне» моєї знайомої художниці, на якій закохана пара не може розлучитися-розірватися в зелено-коричневій речовині, що важкими згустками стягує його та її, вимучуючи на їхніх обличчях непотрібне й даремне страждання. А. пожвавлюється, стає ніби збудженим, розумію, чому — до нього підходить симпатична, струнка кобіта; я би й сам занервував. Обличчя А. змінюється, світлішає, червоні плями густішають, очі стають менш сміливими, погляд лагіднішим. Відсуваюся від нього, аби дівчина сіла поруч між нами. Вона дякує, сідає, ставлячи пакет із конспектами собі на коліна. Я вдихаю приємний і легкий запах її парфумів, краєм ока спостерігаю за рівними тонкими руками, які застигло лежать на пакеті. Уявляю ці руки в час пристрасті, які вони можуть бути ніжні, гарячі, як вони можуть любовно торкатися; Господи, від цих думок я аж заводжуся, ще б пак... біля мене така розкішна дівчина, хто би тут встояв... Коричневе шерстяне плаття з довгими рукавами, в яких ховаються обриси рук, легко обтягує рівну талію, підкреслює всі її вигини, а з глибокого трикутного вирізу я помічаю легку вертикальну складку повненьких стулених грудей, які так люблять цілувати чоловіки, і навіть чорні чашечки бюстгальтера під тканиною плаття. А. любить красивих жінок, тут він шарить, я ще ніколи не бачив біля нього паршивок. Таке враження, ніби красиві жінки для нього — це такий же необхідний атрибут, як і його черговий томик Пруста, з яким він не розлучається, чи яблука, які лежать у його сумці і які він постійно точить. А. знайомить нас: її звати Тома. Гарне ім'я — Тамара; в голову лізуть думки про грузинську царицю, але я не встигаю їх озвучити, бо А. несподівано запитує, чи можна прийти до мене в гості. Я розгублено белькочу «звісно», «залюбки» чи щось подібне, кажу, радий бачити, в будь-який час. Кутики рота Томи злегка усміхаються, мабуть, їй подобається моя українська (до речі, дуже сексуальна мова), сині очі на кілька секунд зупиняються на мені, в них промінчик цікавості, але вона відразу переводить погляд на А. Якби на мене часто дивилися такі очі, я був би щасливим. Права рука Томи несподівано оживає, відкриває пакет і дістає звідти люстерко й помаду. Стежу за пальцями: вони скидають ковпачок, підкручують помаду, вишневий стержень ще більше виростає з круглого корпусу. Тома сидить до мене півоберта, але так, що я дивлюся в люстерко, в якому бачу її натягнуті губки і плавні штрихи помади, що лягають на них. Тома правильно тримає люстерко — так, щоб мені було все видно. Може, хоче? А. говорить їй усілякі дурниці, але я намагаюся його не слухати. Мене збуджує те, що робить Тома. Прекрасне видовище. Тома, Томочка, гарненька попочка, — думаю про себе, — якби ти знала, як я тебе хочу. Чому я хочу Тому? На її місці могла би бути інша. Тоді я захотів би іншу. Оксану? Іру? Галю? Анжелу? Світлану? Вони ж також могли б зараз сидіти поруч і мастити свої хтиві губки помадою. Тома, Тома, як я тебе хочу, якби ж ти знала... Мабуть, я надто пильно й нав'язливо розглядаю все це, бо вона кидає на мене короткий, запитливий погляд, і я різко відводжу очі, оглядаю дівчат, які сидять навпроти нас. А. також незрозуміло на мене зирить, намагаюся прочитати, про що ж він думає, але його очі бездушні, нерухомі, ніби в риби. Стежу за Томою, вона, певно, відчуває, що на неї витріщилися, бо поводиться трішки напружено, рухи не такі легкі й невимушені, як раніше; мабуть, їй моя цікавість набридає, пальці опускають люстерко й помаду в пакет. У моїй уяві одна за одною, ніби швидкі метеорити, пролітають численні картинки нашого злягання, я настільки підкорююся цьому, що мені хочеться торкнутися Томи, покласти руку їй на коліно, обійняти за талію, попестити груди, шепотіти їй, мала, все буде добре. Я настільки переймаюся власними думками, що мене починає трусити, наче в лихоманці, не можу знайти місця рукам, а почуттям спокою. Ні, подумки кажу собі, з жінками треба зав'язувати, бодай на певний час стати монахом, аби мати можливість відчути внутрішню рівновагу, її безтурботну тишу, в якій поступово очищуєшся, звільняєшся від багатьох дурниць, заморочок і злоби. А. і Тома зі мною прощаються, кажуть, що йдуть на пару з історії світової культури, яку веде старенька пані Плаушевська — висока бабуся з рівно піднятою головою й зі шляхетними заморочками; вона мені нагадує людину доби вікторіанської Англії, людину, яка пережила кілька брутальних, жорстоких епох і все ще вірить у можливість аристократизму бодай не за походженням, а за вихованням. Я також би пішов на історію світової культури, але той хаос, який панує в моїй напруженій, неспокійній свідомості, мабуть, не дасть мені можливості повтикати під милі розповіді про еллінську архітектуру чи театральне мистецтво. Перед входом до корпусу нашого факультету Тома обертається і з усмішкою дивиться на мене. Від її погляду все в мені починає казитися. Тома, Томочка, гарненька попочка. З боку корпусів музпеду наближається Юля, вона говорить із незнайомим студентом, її очі пускають йому бісики. В мене виникає враження, що це закохана пара. Навіть здалеку бачу, як захоплено він дивиться на Юлю. Юля мене не помічає, і це добре, бо одразу зміниться, а я хочу спостерігати за нею такою, якою вона є зараз. Юля випадково кидає погляд у мій бік, я махаю рукою, вона відповідає, але при цьому на її усміхненому обличчі з'являється сором'язливість. Наша мала закохалася, думаю про себе, це добре.

«Привіт», — підходить, я підводжуся з лавки й цілую її в щоку, студент стоїть на віддалі десяти метрів і дивиться на мене холодним поглядом.

«Ти сьогодні дуже красива», — кажу першу-ліпшу дурницю.

«Тільки сьогодні? — сміється, але одразу оговтується. — У Деки неприємності, його, здається, відрахують».

«Це вже вирішено?»

«Не знаю. Увечері побачимося».

У кількох знайомих розпитую, чи не бачили Деку. Не бачили. Раптом помічаю Настю, вона йде з адміністративного корпусу, не хочу з нею зустрічатися й говорити, бо зараз не до неї; аби з нею розминутися, прямую в Графський парк, через який потім вийду до общаги. В парку тихо, дві закохані пари блукають над невеликим бумерангоподібним озером, попереду бачу пенсіонера з великою вівчаркою. Стає самотньо. Думаю про Деку. Повертаюся в общагу, але його там нема: сусіди Деки по кімнаті, які сидять за столом, курять і розписують «пулю», кажуть, що не бачили його ще з учора. Непогано, бляха. Які є варіанти? Деку пов'язали і закрили? Він у кобіти? Здимів додому в Чернігів? До знайомих у Київ? Сів на першу-ліпшу електричку і поїхав не знати куди: в Прилуки? Хутір Михайлівський? Господи, та куди завгодно, якщо планка впаде, можна поїхати. Йду до себе, в коридорі зустрічаю обкуреного Хо-хо, він довго втирає, що йому дуже холодно, падає сніг. Який сніг? Весна. Врешті його забирає одна з першокурсниць, яка живе на дев'ятому поверсі, і він слухняно прямує за нею, вигукуючи, ніби ненормальний, «а ми уйдьом на сєвєр!». Мене конкретно ковбасить від депресняка, що несподівано находить і змінює мій настрій. Заходжу в морок свого блоку, навпомацки добираюся до дверей, намацую клямку, пальцями шукаю щілину замка і вставляю туди ключ. Дивлюся на розгардіяш у кімнаті й думаю, що за цей останній рік не зле було би поприбирати. Відсуваю штору — політичну карту світу, — і кімната яснішає від денного світла. Беру томик Вітмена й падаю на ліжко, читаю «Поему про себе», але тривожні, швидкі й хаотичні думки про Деку, буддизм, Настю, Ліду і, врешті, про Тому не дають зосередитися на читанні. Дашок їде остаточно. Тільки тепер помічаю, що влігся взутим, на туфлях пилюка, я зовсім не стежу за належними побутово-санітарними, чи як їх там, умовами. Під столом лежить давній надгризений квашений огірок, який упав під час однієї з минулорічних пиятик, а я так його і не викинув, поруч із ним пара брудних шкарпеток. Господи, я не можу дати собі раду, не можу більш-менш упорядкувати своє життя. Невже пора одружуватися? Від цього запитання здригаюся. В мені все ніби закипає, перевертається, збуджується. Мабуть, це внутрішній опір, який керує мною. Інколи це називають «інтуїцією», «кармою», «внутрішнім голосом», «клемою»... Згадую раптом матір, вона в таких ситуаціях каже: чини так, як велить серце. Моє серце зараз німе, ліниве, сонне. А може, його взагалі нема? Може, воно — це лише двигунчик, який штовхає кров, і ніякого внутрішнього голосу, голосу серця, насправді нема? Може, воно, навпаки, збиває мене на манівці, і я, ніби слухняний віслюк, іду за цим голосом, за цим самотерзанням, у якому купа запитань зустрічається з купою різних відповідей. Дека каже, що буддизм, якщо ним по-справжньому жити, звільняє від цього курячого порпання в собі.

Забігає Юля, каже, що ненадовго, бо в мене зараз мальчік, от коли він помандрує додому, тоді прийду, ти не проти? Ні, не проти. Вона біжить до себе. Знову беруся за читання, але нічого не лізе в голову, лише пережовую очима сторінки й одразу забуваю, про що читав. Відчуваю голод. Він приходить повільно, спершу думкою, що треба поїсти, а потім, коли вже про нього не думаєш, бо він думає замість тебе, коли відчуваєш випадкові запахи страв, що линуть із общагівської кухні, коли бачиш, як їдять інші, голод починає брати тебе штурмом: спершу важчає й болить голова, але невдовзі про неї забуваєш, бо дається взнаки шлунок, який перетворюється у таку собі маленьку, приватну Сивіллу, що здатна поглинути все що завгодно, лише б тільки кинув їй у пащеку побільше. Це внутрішнє волання голоду стає таким нестерпним, що змушує ставити чайник на електроплиту й, коли нема чаю й цукру, пити кип'ячену воду, але це допомагає лише хвилин на двадцять. Ще гірше, коли нема цигарок, вони також добре гамують голод (тільки не більше чотирьох-п'яти, бо потім півночі болітимуть півкулі). І найгірше — ходіння по кімнатах сусідів і знайомих без причини: там чи там — хлібчика, супчику чи смажену картопельку трішки дзьобнути можна. Ідею тинятися по кімнатах відразу проганяю, бо я вже, певно, всім набрид. Часто зловживати добром людей не можна, бо це виглядає не дуже гарно. От коли розживуся, що зможу пригостити сам, тоді не гріх буде зайти в гості знову чи впасти людям на хвіст заради випадкової пиятики, це, правда, некрасиво, але менше з тим. Думаю про все це, а голод бере своє, почуваюся важко, головне в таких випадках — не згадувати про неприємне, не нагнітати собі поганого настрою і не запитувати, а як же мені жити далі. Тоді пошуки ілюзорного майбутнього, які підкорять уяву, свідомість і почуття, пригнічуватимуть усе більше, і буде ще важче радіти теперішньому, тому, що відбувається навколо... дні стануть безбарвні, механічні, однакові, і прийде зневіра, яка змусить робити дурнуваті вчинки, думати про одруження, а головне, шепотітиме ночами: ти сам, ти нікому не потрібний.

Знову стукають у двері. Хто б це міг бути?

«Відчиняй», — чую голос Юлі. Незадоволено підводжуся з ліжка. Вона стоїть у темряві й тримає на руках дві тарілки: на одній голубці (який смачний запах!), а на іншій — печиво й рогалики. «Виклянчила для тебе, — сміється вона, — ти ж, мабуть, голодний, да?» Да. Мені хочеться плакати, я беру тарілки в Юлі, ставлю їх на стіл і гаряче обіймаю її, розчулений турботою про мене. Вона вивертається з обіймів, каже: поїж, а потім чайок поганяємо, да? Да, і не тільки чайок. Вона усміхається. Сідаємо за стіл, Юля дивиться на лампу з випраними трусами й пирскає зі сміху. Пропоную їсти зі мною, але Юля відмовляється. Я наминаю, а вона тим часом розповідає про свого мальчіка, в принципі, він хороший, да вот тільки мутний, не пристає, дивиться, цілий вечір дивиться і нічого не робить, Віталя, ти мене знаєш, я такого не понімаю.

«Може, він хоче, але не наважується?»

«Всі ви хочете, але не наважуєтеся», — сміється Юля.

«Ну, не знаю. Дай йому час».

Вже скоро буде місяць. Так і на пенсію відправлять. Ти бери їж, а не говори». Доїдаю першого голубця, беруся за наступного, кажу: моя мама додає грибну підливку. «Круто», — дивиться на мене. Да, круто. Я мию брудний посуд, ставлю чайник. Потім ми п'ємо гарячий морс і смакуємо рогаликами. «Дека казав, що ти вдома не був три роки». Зізнаюся: зараз не можу повернутися. «Не говори, — сумно дивиться, — я все розумію, йди до мене».




Деки я не знайшов ні вчора, ні сьогодні ввечері. Він не ночує в себе, в общазі його не бачили. В мене навіть закралася підозра, чи не наробив він дурниць, але я одразу прогнав думки про самогубство, бо жодного разу не виявляв у нього схильності до цього. Втім, у мене все-таки жевріє легка підозра, що це один із його жартів, який він деколи дозволяє собі у стадії психологічної «розрядки». Це таке собі іронічне уникнення інцесту чи іншої дешевої лажі, на що страждають юні душі. Я аж підводжуся з крісла, окрилений цією думкою. Дека не ідіот, і все це розуміє. Ходжу по кімнаті й міркую, де б він міг затаїтися, і перебираю в пам'яті всіх наших спільних знайомих. У 2-й общазі, що на площі? На хаті у знайомої біля Авдієвського монастиря? У колишньої коханки в Прилуках, куди він їздить, тільки-но її чоловік відчалює у Харків на сесію? Важко сказати. Хочу їсти. Це просто нестерпно. У мене аж трусяться руки, а в кімнаті нема й шматка хліба чи сухаря. Добре, що сьогодні йду до Ліди, а вона все розуміє, без зайвих слів нагодує. Відчуваю почуття сорому й ницості. Це нагадує дешеве й банальне виживання будь-яким способом. Можливо, я щодня виживаю й ніколи особливо цим не переймаюся, ніколи не дивлюся на це збоку, іншими очима, натомість сприймаю, як належне, й далі займаюся звичними справами, і все це повільно, невпинно набуває усталеного ритму, я призвичаююся й не можу бути інакшим, точніше — таке навіть не спадає на думку. Здається, саме так минає життя людей, у непомічанні поступових і невпинних змін у собі. Певно, так воно й є. Ліда. Лідія. Лідія Анатоліївна. Три різних жінки в одній: коханка, приятелька й викладачка. Як важко вгадати, з якою з них щоразу маю справу. Все ж таки я кохаю Ліду, а двома Іншими лише захоплююся, ніби недосяжним шляхетним ідеалом, який радий бачити, але водночас розумію, що така жінка на тебе, босоту, навіть і не погляне. Так: хіба я можу наблизитися до неї в університеті, під пильними поглядами багатьох роззяв і базік? А так хочеться підійти й обійняти, ніжно чмокнути в шию чи вушко, аби вона зашарілася, в очах спалахнув вогник і щоб сказала мені: пустун, потерпи, сьогодні увечері. Це, мабуть, так просто. Ліда. Господи, не можу навіть повірити, що кохаю цю жінку, їй би бути моєю матір'ю (якби, не дай Боже, я був сиротою). Здригаюся від цієї думки. Мені здається, що всі матері негативно сприйняли б старших на дванадцять років від власних синів їхніх коханок. По письмовому столі бігає великий тарган, ліньки підводитися, аби скинути його на підлогу й розчавити. Пора йти. Ліда чекає. На виході з общаги натикаюся на п'яного ровесника, який агресивно поводиться, матюкається, розмахує руками й погрожує мені. Абориген, мабуть. Не звертаю на нього уваги, думаю про Ліду. Раптом позаду чую грубі викрики, обертаюся й бачу, як п'яного колошматить здоровий мужик: він тримає його однією рукою за барки, ніби кошеня, а іншою завдає важких ударів по корпусу, від чого той глухо крякає й захлинається власним диханням. Виходжу на міст через Остер і з іншого боку дороги бачу А. з його симпатичною дівчиною, вони радісно вітаються зі мною і йдуть далі. Згадую, як ця дівчина недавно сиділа біля мене на лавці перед корпусом історико-філологічного факультету, згадую, що тоді відчував. Як її звати? Не можу згадати ім'я. Здається, Тома. Справді — Тома. Виходжу на центральну площу й повертаю в бік Миколаївського собору. Мій шлунок — велетенська п'явка, яка смокче мене зсередини, і це стає все нестерпнішим. Я йду і несу її вулицею. Господи, мені здається, що вона зараз висмокче всі мої соки, судини, клітини, м'язи, а потім візьметься за кістки, шкіру, а коли буде мало, поволі почне засмоктувати вулицю з її деревами, тротуарами й давніми будинками, з її випадковими перехожими — мовчазним вусатим дядьком на велосипеді, який якраз проїжджає повз мене, кількома молодими парами, які йдуть, ніби на демонстрації, шеренгою, через що мушу їх обходити. Біля пункту телефонних переговорів зустрічаю знайомого вусатого товстуна з паралельної групи, стріляю в нього цигарку, але курити на голодний шлунок не хочу, хай буде на вечір, коли сидітиму за письмовим столом і дивитимуся на нічне небо. Він розповідає про власні пригоди під час вчорашньої пиятики в 1 -й общазі, де живуть студенти з фізмату, ти знаєш, Віталя, фізмат — це такі дауни, в них взагалі нема почуття гумору. Ну звісно, постійно сушити собі голову матаналізом, усілякими графіками й функціями, тут навіть у найстійкішого дах підірве, не те що почуття гумору зникне. Він задумується й каже: твоя правда, але в мене там дівчина, розумієш? Да, розумію. Ми ще трохи говоримо й нарешті прощаємося. До Ліди приходжу із запізненням. «Нарешті», — зітхає вона, збираючи розпущене волосся ґумкою, запитує, чого так довго, Даша кожних десять хвилин перепитує, чи прийде дядя Віталік. «Де вона?» — цілую Ліду в губи. «Дивиться мультики по відику, малу навіть танком зараз не відженеш», — усміхається, відповідаючи на мій поцілунок взаємністю. Вона знову веде мене на кухню, і це схоже на звичний ритуал, без якого неможливо обійтися. Наші вечори починаються з їжі, точніше, з годування мене. Потім Ліда сміється й каже, що я після вечері стаю лагіднішим і не таким напруженим, погляд наливається теплом, з мене можна плести мотузки. Вона вся ніби оживає й світиться, очі горять, а з обличчя не сходить широка усмішка. Ліда зараз схожа на вередливу й неслухняну дівчинку, щоправда, лише тридцятка з хвостиком зберігає у ній ознаки досвідченої, зрілої жінки. Вона всідається мені на коліна, хапає пальцями мене за щоки й перед самісіньким моїм поглядом починає корчити міни, ніби розбещена дитина. Я шокований такою поведінкою, не скажеш, що це робить доросла людина. На кухню забігає Даша, її мати одразу отямлюється, зривається на ноги, серйознішає. Мала вітається зі мною, просить пити, Ліда наливає в горнятко узвару. Дитя швидко, жадібно п'є і знову біжить дивитися мультики. На табуретці біля столу помічаю товстий томик Блейка англійською. Беру книжку, гортаю, бачу цілу купу закладок з порізаної на тонкі смуги газети й численні позначки олівцем на полях.

«Що це?»

«Пробую перекладати».

«Ти перекладаєш Блейка?»

«А що тут дивного?»

Я не знаходжу слів. Приємно здивований. Ліда каже, що у виданнях Блейка, надрукованих за Союзу, переважно є твори із соціальною тематикою, ну, зрозуміло, з яких причин, усміхається, натомість він сильніший у релігійних речах, я якраз перекладаю його вірш «Притчі пекла», коли закінчу — обов'язково прочитаю, зараз ще зарано, надто сирий текст. Знаєш, несподівано для себе розвиваю думку щодо Блейка, я найбільше вірю тим, хто за життя був невизнаним, хто не працював заради щоденного пошанування публіки, у цьому є незбагненний, дивний і водночас фанатичний імператив: творчо працювати, усе життя працювати, незважаючи на те, чи це визнається й шанується галасливими сучасниками. Ліда усміхається й говорить, що я надто молодий, аби про це думати, хоча, це добре, Віталіку, що ти думаєш саме так, а не по-іншому, ти починаєш правильно розуміти світ, тільки не ображайся на слово «починаєш» — адже ти молодий, у тебе все ще попереду, я просто втішена, що ти це сказав, сам подумай — найкраще мистецтво те, яке йде від внутрішнього бажання, а не від марних нагород, грошових та інших, чи не так, мій хлопчику? Вона підходить і ніжно колошматить рукою мені їжачкове волосся. Ми враз замовкаємо, уважно стежимо одне за одним, ніби намагаємося вловити у власних поглядах найменші приховані смисли. Її очі на мить суворішають, стають непорушними, заглибленими, і в них, якщо не помиляюся, запалюється промінчик жалю, а може, й туги. «Чого сумуєш, рідна?» — обіймаю Ліду, сидячи на табуретці. Її рука й далі плавно погладжує моє волосся, але навіть через такі доторки я відчуваю, наскільки напружено вона зараз думає. Я вдихаю тепло тіла, яке долинає навіть через халат, притискаю її до себе, як найдорожче, і думаю, що володію однією з найкращих жінок у світі, в якої мені ще багато чого доведеться вчитися, набиратися досвіду, а головне — бути сильним, як і вона, вчитися бути сильним щодня, за будь-яких обставин. Ліда — справді сильна жінка: будучи самотньою, виховуючи дитину, вона не полишає думати про інші прекрасні речі; той же Блейк — незначне підтвердження цього. Дивлюся на неї й подумки кажу: дякую тобі, що в тебе не опустилися руки й ти не потонула в побуті та інших проблемах; хочу бути таким, як і ти. Ліда виходить, аби покласти малу спати, я сиджу на кухні й гортаю англійське видання Блейка, нестерпно кортить вивчити мову цього поета, але, мабуть, лише тому, що її знає Ліда. Розглядаю закладки, які вона полишала в книжці, позначки олівцем на полях жовтих, цупких сторінок, кумедним високим, тонким почерком записи англійських слів зі знаками запитання, різні уточнення. Ліда — дивовижна, я, мабуть, щасливий, що її зустрів, хоча цього ще не розумію, бо таке можна зрозуміти тільки після трагічної втрати або розлуки. Відразу проганяю ці ненормальні думки. Чому про дорогих людей завжди думаєш у контексті певної трагедії (смерті, катастрофи)? Може, це наше підсвідоме бажання їм смерті через власну ж любов до них, через необхідність і потребу випробування цієї любові через фатальність? Боюся, що від таких помислів у мене рано чи пізно поїде дах. Не треба про це думати, не треба заходити на такі території, бо там не знати, що чекає.

Несподівано Ліда запитує про мою матір. Я здригаюся — здригаюся, ніби щойно зрозуміли мою потаємну правду, яку беріг від сторонніх, про яку боявся думати навіть наодинці. Розгублено знизую плечима, мовляв, нормально, не знаю. Обличчя Ліди сповнюється турботи й нерозуміння, вона вдивляється в мене запитливим, довгим поглядом, і я відчуваю, як вона починає психологічно, мовчки домінувати наді мною, випитувати, не питаючи. Враз — мене прориває, ніби грішника на сповіді, який довгий час таївся, носив усе в собі і раптово (для самого ж себе) розкрився, вилився, висповідався, розслабився. Пауза. Навіщо було говорити їй про те, що є насправді? Навіщо було говорити про те, що вже третій рік поспіль я не був удома? Що лише епізодично спілкуюся з батьками по телефону раз на квартал, а деколи й рідше? Я боюся сказати Ліді, що вже три місяці не телефоную додому, що для мене повернення в Тернопіль — гірше за тортури; я боюся того світу, боюся його привидів, які чатують на мене, приходять серед ночі, бо я одразу згадую зарізаного Сергія Бритого... Ліда далі не розпитує, лише каже, що я ніби на очах постарів, певно, думаю про погане, так? Вона раптом пропонує зателефонувати матері, стане легше. Яке там «легше». Ліда проносить телефон і виходить. Певний час вагаюся, чи набирати номер, але все ж таки набираю. Мати бере слухавку, від її голосу в мені все здригається. Вона вибухає шаленою радістю, яка одразу переростає в не менш шалений плач. На мене спадає вал запитань, клопотів, насилу встигаю коротко відповідати. Мати каже, що в нас біда, синку, у батька виявили рак, оформлюємо інвалідність, нам без тебе так важко, Віталічку, так важко, я божеволію від однієї думки, що в тебе проблеми і ми нічим не можемо допомогти, ти хоча б маєш, що їсти? одягнутися? Господи, ти, певно, так змінився, змужнів, може, хоча би фотографію надішли... Я перебиваю її: «ма, про мене розпитують?» Вона каже, що переважно сусідські хлопці, однокласники, ага, деколи подзвонює Паспарту, ну, той, що їздить на вишневій «дев'ятці» і має неприємний голос, пам'ятаєш? Як не пам'ятати — пам'ятаю (думаю про себе)... цю суку недорізану, цього відданого шниря Патри... значить, вони на мене ще чекають і нічого не забули... Потім мати розповідає, що недавно померла моя однокласниця Оксана, яка три роки кололася, гарна була дівка, могла би дітей народити, сім'ю мати... синку, нам тебе не вистачає, чесно кажучи, на тебе дуже ображається батько, каже, що ти всіх нас забув, але ж я знаю, що це не так, а батько такий, ти ж знаєш, спершу гнівається, а потім у нього пройде, може, приїдеш? Я більше не можу... кладу слухавку. Сиджу, обхопивши голову руками, ніби мішком прибитий.

Заходить Ліда: ну як? Обіймаю, занурююся в неї обличчям і важко, дико ридаю. Вона, сторопіла, не знає, як повестися, лише гладить мене по голові й благає припинити, бо це нічого не дасть. Про себе: у Будди благаю мудрості й просвітлення, хоча прекрасно знаю — хуй він наблизиться, якщо я сам нічого не робитиму, а те, що роблю зараз, — усе більше створює дистанцію. Несподівано приходить спокій, наливається в мене нізвідки, заповнює собою все моє нутро, тихшає серце, тихшає образа, холоне розум. Вдихаю Ліду, в неї теплий, домашній запах, вона вся м'яка й лагідна, мов вечірня ріка. Ліда шепоче, аби не хвилювався, від цих слів заводжуся, міцно занурююся в неї пальцями, сильно притискаю до себе й відчуваю через халат, як по її тілу пробігають мурашки. Цього разу нам знову добре, хоча ми й переживали, що нас ненароком застукає Даша. Я навіть стаю трохи блаженним, у мені западає дивна, спокійна пустеля, в якій немає думок, переживань і спогадів. Почуваюся так, ніби мені «відімкнули» свідомість і страждання покинули мою душу. П'ємо з Лідою чай, вона каже, що мені пора, бо завтра треба зранку вставати, Дашу вести у дитсадок і бігти на першу пару. За останні десять хвилин Ліда кілька разів позіхає, і я розумію, що більше затримуватися не личить. Ми мовчки прощаємося легким поцілунком, вона гладить мене по голові і каже, що все вирішиться, ти тільки вір.

Виходжу у сліпу ніч, в якій майже не видно навколишніх предметів, будинків, дерев, парканів. Згодом очі призвичаюються до темені. В общагу йти ліньки, тому бреду додому повільно. На виході з Лідиного провулку помічаю легкову машину темного кольору, з якої лине російський шансон. Час від часу там спалахує червонястий вогник цигарки. Проходжу повз машину. Раптом — мене гукають. Я перепитую. Грубий, посаджений голос каже: «да, да». Підходжу до іномарки з боку водійських дверцят. З салону через відчинене бокове віконце лине музика і цигарковий дим. Помічаю силует людини за кермом. Несподівано водій витягує руку, хапає мене за куртку на грудях і сильно шарпає до себе. Я сполошений, не знаю, як повестися, лише намагаюся звільнитися. Нарешті розглядаю його: короткострижений старших літ чоловік із густими бровами і глибоко запалими очима, одягнутий у темну шкіряну куртку, від нього пахне дорогим одеколоном. Він тримає мене, від чого я змушений зігнутися, й сичить в обличчя, чого ходжу до Ліди, що за це відірве балду й таке інше. Його рука так міцно стискає куртку під самим коміром, що той боляче врізається в шию й трохи душить. Через одяг відчуваю, як на мою ключицю тисне його масивний золотий перстень. Стає важко дихати, я впираюся руками в машину і намагаюся з'ясувати, шо за діла, але він різко перебиває мене й погрожує, що вивезе в ліс і пристрелить, як паршиву собацюру, що скаже пацанам, аби кожного дня мене валили, поки не здохну, що втопить у ставку. Як не дивно, не відчуваю страху, замість нього дивна, повільна напруга, яка оволоділа всім тілом, але розум залишився спокійним і впевненим. Раптом він б'є мене в обличчя правицею. Підкошуються ноги, але не звалююся на землю, бо цей урод тримає мене лівою рукою. Він сичить, чи я все догнав. Дивлюся йому в очі і не відчуваю злоби. Лише стає прикро, що він так поводиться. І раптом — я розумію. Він, мабуть, має право, бо робить це через Ліду. Я настільки приголомшений, що не звертаю увагу на цю біду. Ми любимо одну жінку. Він сичить, аби йому більше на очі не попадався, і штовхає мене долонею в обличчя. Машина заводиться, з пробуксовками рушає і невдовзі зникає за рогом.

Додому повертаюся спустошений, ніби в мені несподівано прокинулася велетенська пустеля. Йду ніби заціпенілий, ні про що не думаю. Раптом — з'являється страх. Він приходить одразу за думкою, що я знову зустрінуся з цим мудаком. Страх підсилюють думки, що той бандюк при наступній зустрічі буде мене бити, а може, й гірше. Не знаю, чого саме боюся. Побоїв — ні. Смерті... це слово в мене викликає посмішку. Ліда. Я втрачу Ліду. Стає так паршиво, що несподівано мене прориває на ридання. Йду вулицею і ридаю. На мене зацікавлено дивиться гурт дівчат-ровесниць, які, певно, прямують на дискотеку в Будинок культури біля Миколаївського собору, але я на них не звертаю уваги й плентаюся далі. Заспокоююся вже біля общаги, підіймаюся до себе на восьмий, кілька хвилин стою біля кухні й розмовляю з Хо-хо, який варить гороховий суп, намагаюся з ним жартувати, аби не показати свого настрою. Він каже, що з'явився Дека. Я вражений, але й це мене не тішить. Прямую в кімнату. Зачиняюся. За стіною грає бандура, в дівчат на носі екзамени, вони готуються. Сідаю за стіл і дістаю папір. Я ще ніколи не писав, не писав серйозно. Мене страшенно тягне писати — про те, як люблю старшу жінку і як від цього страждаю. Тілом трухає, по шкірі бігають мурашки, пишу швидко, нестримно, через що мій почерк скидається на невиразні, дрібні карлючки з обірваними закінченнями слів і фраз. Може, це проза, а може, лише дріб'язкові враження. Але про це не думаю. Я пишу про Ліду, про себе, про її доньку, я пишу, як ми кохаємося з Лідою, як я обожнюю її ще поки нестаре тіло. Потім намагаюся писати про небезпеки, які на мене чатують з боку місцевих бандюків. Пропадає настрій. Думаю про Деку, де його так довго носило. Не знаю, скільки минає часу: година, дві, три? Напевно, багато. Бо общага давно затихла, музичні інструменти, голоси, шуми змовкли. У попільничці лежить до десяти недопалків, від надмірного курива бурчить шлунок і важчає голова, очі невдовзі злипаються. Я пишу, бо відчуваю, що маю завершити. Над ранок, коли крізь нічну чорноту починають пробиватися синьо-фіалкові кольори, все закінчується. Оглядаю портрети знаменитостей на пожовклих від сонця аркушах, намальованих моєю рукою і розвішаних над письмовим столом. Даю щиґля Ґонті, змальованого з невеликої гравюри, вміщеної в «Ілюстрованій історії України» Грушевського. Я виснажений, втомлений, пригнічений, але водночас і щасливий, бо написав свою тривогу. Від напівбожевільного інтенсивного курива хочеться блювати, язик, піднебіння терпнуть і я відчуваю на них наліт від нікотину. Чищу зуби, п'ю холодну кип'ячену воду з чайника і лягаю, голова розколюється від перенапруги. Тільки б заснути.




Дека каже, що багато днів не вживав звичних страв, а лише дивився на світанки і заходи сонця, пив холодну криничну воду, їв чорнослив, шкода, що не було фініків, а фініки, Віталя, позитивна їжа, навіть у Біблії про це є. Він каже, що знайомі йому люб'язно запропонували свою хатину в одному із сіл над Десною і він, не вагаючись, прийняв їхню пропозицію відпочити. Дека виглядає змарнілим, але щасливим. Говорить тихо, ніби вимовляння слів для нього процес незручний і неприродний. Він стверджує, що йому там нічого не було потрібно.

«Ти це розумієш?»

«Розумію», — відповідаю йому, а сам думаю про Ліду.

«Мені вперше в житті нічого не було потрібно, думаю, що там я звільнився від того, чим щодня переймаються люди».

Я кажу, що ледве витягнув сесію. Дека лише усміхається і нічого не говорить, розумію, що для нього це не події, він переймається лише тим, що відбувається в ньому. Мимоволі згадую його улюблену цитату з Габріеля Марселя: «Головне не зовнішні події, а внутрішні». Придивляюся до Деки уважніше: все-таки він став іншим, навіть шкіра змінилася, ніби пояснішала, під очима зникли темні кола, а в очах — хворобливий блиск. Дека каже, що знайшов причину власних невдач і страждань: це музика, бурмоче він, тільки музика, вона сиділа в мені й пила мене зсередини, мов страшний черв. Не розумію, до чого він це все розповідає. Дека усміхається, дивиться на політичну карту світу, що захищає кімнату від сонячного проміння, блукає очима по країнах і несподівано каже, що музика не має значення, бо її так багато... в гонитві за нею змарнуєш життя, розтринькаєш найкращі роки.

«Ти кинеш писати?» — шокований, встаю з крісла.

«Я просто не буду випускати її з себе. Це буде мій внутрішній звір, про якого знатиму тільки я, який, якщо і виводитиме з рівноваги, то лише мене».

«Ясно, ти заб'єш на творчість».

«Я вже її кинув. Навіщо вона мені? Для втілення гівняного покликання? а насправді для свого егоїзму? щоб зграйка людей втішалася тобою або заздрила? і бути залежним від них, від їхньої уваги, від їхньої похвали чи визнання? дурниці це все; музика — понад цим; відчувати її... це нагадує наївну гонитву за міражами, до яких можеш лише наблизитися, але не доторкнутися».

Не перебиваю, він добре говорить. Дека каже, що все це зрозумів у самоті, Віталя, ти не повіриш: чим більше перебуваєш на самоті, впродовж багатьох днів, коли нема нікого поруч, коли нема потреби так чи інакше поводитися, бо залишаєшся природним і не одягаєш жодних масок, тоді все розумієш по-іншому: звільняєшся від галопу, який тобі зазвичай нав'язують через різноманітні справи, обов'язки, проблеми, тоді все це стає таким несуттєвим, несправжнім. Він оглядає кімнату, бере книжки й іронічно усміхається. Я зізнаюся: мене настільки втомили товсті підручники, якими протягом тижня мучив себе, що до читання відчуваю відразу. Попри те, що зникли навчальні турботи, в мені народилося заціпеніння, ніби висмоктали життєву енергію, і я, незрозуміло з яких причин, ще існую, дихаю, їм і переміщуюся. Кажу Деці, що вчора мав неприємну розмову з комендантом гуртожитку — товстою старшою жінкою без правої руки, вона наїхала, щоб до першого липня я звільнив кімнату; пауза; бачиш, кисло посміхаюся, жити без жодних клопотів поки не виходить. Мовчимо. Завершення літньої сесії — найбільша неприємність за останні роки, бо постає проблема житла на літо. Всі студенти роз'їжджаються по домівках, общагу закривають на ремонтні, косметичні роботи, поселення в порожні кімнати знову відбудеться аж в останні дні серпня. В такий період мене долають паніка й відчай, я метаюся, шукаю собі притулку. В минулі роки все владналося: на першому курсі два літніх місяці я сплавив на археологічних розкопках у селищі Григорівка неподалік від Канева, все було здорово: і гітара, і дівахи, і горілка, і Дніпро, і кручі; а літо після другого курсу провів у селі Єліне на півночі Чернігівщини, і досі маю купу незабутніх вражень: селянська лазня, рибалка, гриби, плавання човном по річці у Росію (на кавалєрку, мало морду не порвали). Не знаю, де мені прожити це літо. До Тернополя повертатися... поки не можна. Дека оглядає мій стіл, бере з нього віддруковані на портативній машинці листки й запитує: що це? Кажу: ще не знаю, проза, мабуть. Дека сміється: гарна відповідь, бо коли знаєш, що робиш, то це трохи неприродно, схематично, мабуть, так і треба писати, щоб не знати, що буде далі, куди заведе. Ніяковію, бо який із мене в біса письменник? Це все так — вправи, лягло на душу — і написалося.

«Тебе шукав Вічний Студент».

«Мене? Що йому треба?»

«Не знаю, — каже Дека. — Він хотів, щоб ти його познайомив із деякими людьми в Тернополі». 

«Мені це не потрібно».

«Знаю».

Вічний Студент — ще той гаврик, собі на умі. Звідки ж він дізнався, що я з Тернополя? Я ж йому брехав, що приїхав з Івано-Франківська? Дека каже: не бери в голову. Потім ми говоримо про Юлю, що вона зустрічається з симпатичним хлопцем, що в неї, здається, все добре. Я страшенно радий. Дека усміхається: тільки її коханий дуже ревнивий, особливо до нас обох. Не дивно — думаю про себе — ми інколи таке робимо, хоча й нічого поганого в цьому не вбачаємо, що це мало хто зрозуміє, багато хто ж витає в полоні всіляких усталених ілюзій, не може жити так, як виходить, оглядається на ближнього, на сусіда, на колегу по роботі, який тримає в кишені дулю... Дека гортає сторінки моєї писанини, зачитується в окремі абзаци, вказує на граматичні помилки та інші огріхи і розпитує про причини, які підштовхнули це створити. Я замовкаю, не буду ж йому говорити, що мені потовкли морду. Він просить, щоб дав йому це почитати. Нема питань, тільки спершу треба дописати текст, бо він ніби обрубаний. Дека каже, що це навіть краще, мене вже задовбали твори, в яких усе правильно, органічно, послідовно, завершено, а незавершеність завжди зберігає таємницю. Я зізнаюся, що про це не думав. Ставлю чайник, ми п'ємо каву, яку Дека приніс у маленькому целофановому пакетику (якраз на дві порції), і закурюємо. Дека пускає з рота димові кільця, при цьому, ніби короп, кумедно розширює губи. Кажу йому про це, він сміється. «Віталя, риби не вміють курити, це вони наслідують людей, а не ми їх». Плете ще всілякі дурниці, видно, що самотність його і справді помітно змінила. Я уявляю, як риба пускає кільця з цигаркового диму. Нічого не скажеш. Невже в кожного з нас поволі стає негаразд із головою? Раптом у двері стукають і безцеремонно відчиняють. На порозі стоїть широкоплечий лисий шланг у чорних окулярах, він тримає в одній руці торт, а в іншій пляшку вина, запитує, слиш, гдє живьот Ірішка? Яка в дупі Ірішка? — лаюся про себе. На кілька секунд я запинаюся, бо ніяк не можу пригадати, чи є в мене знайома на ім'я Ірішка. Лисий перепитує: «Ти що, контужений, да?» «Нє, я нормальний, просто не знаю, де живе Ірішка». Тут, бляха, цих Ірішок... хоч греблю гати. Він кидає нам «ізвіняюсь» і чимчикує далі. Дека сміється.

«Бачиш, — кажу йому, — і такий зоопарк щодня, деколи набридає, місяць тому опівночі мужик постукав, попросив шматок хліба, зізнався, що нема чим закусувати».

«Общага є общага, — позіхає Дека, — у цьому її тяга, у мене рік тому ще більший прикол був: варю на кухні супчик, словом, мудохаюся з ним хвилин двадцять, нарешті доварюю, беру каструлю і валю до себе кімнату (були вихідні і всі мої — Митя, Тазік і Вітя — якраз пороз'їжджалися додому), бачу, на ліжку Тазіка дєвка, ніби труп, лежить, підходжу, а вона п'янюча в драбадан; думав її вжучити, але ж, ти знаєш, чотири благородні істини, спокій і всі ці речі, словом, стримався і покартав себе за такі думки; а якби на моєму місці був хтось інший... м-да; зранку дав їй супчику поїсти, вона страшенно дякувала й вибачалася, виявилося, мала просто поплутала поверхи, поверталася з п'янки і помилково завалила до мене, зараз зустрічаємося деколи в коридорі, регочемо».

«Молодець, добре зробив, у жодному разі не треба кохатися, у жодному разі не треба кохатися з п'яною, бо п'яне бабйо може обригати ліжко і тебе на додачу, а коли будеш джярити в дупу — накладе цілу купу на простирадла, і тоді... що тоді робитимеш? як даси цьому всьому раду? інша справа, коли ти сам повний труп, тоді все значно простіше». Пауза. Да, тоді все значно простіше. Треба стежити, щоб наша мова, думки або вчинки не турбували інших людей. П'яненьких також.

Розмову переривають: цього разу Юля, яка залітає до кімнати, ніби ураган, говорить швидко, кожного цмокає в губи, всідається Деці на коліна, халат на грудях розходиться, оголюючи їх, каже, щоб ввечері обов'язково прийшли, познайомлю вас зі своїм мальчіком. Добре, мала, прийдемо. Кілька секунд вони цілуються з Декою, він пестить її під халатом; от уроди, поводяться так, ніби зараз почнуть трахатися. Я дивлюся на них і почуваюся незручно, підкреслено голосно кашляю, не реагують, знову кашляю, а їм по барабану; от, бляха, народ пішов, кашляю ще раз, фіг там — не чують; ви мене дістали — підводжуся, беру зі столу папірець (останній мій переклад із Тцари) і читаю: рибалки повернулися з уловом водяних зірок вони діляться хлібом із жебраками сліпим дарують намисто імператори сходять у парки о такій порі що схожа на гіркоту гравюр слуги купають мисливську зграю одягає рукавички світло закрийся вікно витягуй світло з кімнати наче кісточку з абрикоса наче кюре з храму бозя най для нещасних закоханих шерстяне сукно буде м'яким... Вони відриваються одне від одного, недоумкувато зиркають на мене, ніби хочуть сказати: дашок поїхав? Юля усміхається, встає, каже «до вечора» і йде до дверей. Ми прийдемо — гукаю услід. Дека несподівано кидає, що переклади — це гівно, насправді читаємо не автентичного автора, а перекладача: його словник, його вміння і бачення цього автора. Вдавано ображаюся на нього: да ну тебе, пропонуєш вивчити всі мови світу, щоб читати Басьо, Лорку, Рільке, Тагора, а ще ескімосів, чукчів, гагаузів, арабів, мордвинів та інших нанайців? «Гарненький набір, — сміється Дека, — я би до такого не допер».

Під вечір ми приходимо до Юлі і бачимо її коханого: це худорлявий чорнявий студент, здається, з фізмату, він сидить на краю ліжка, поклавши руки на коліна, і нагадує сільську тітку, яка прийшла на прийом до начальства і чекає, коли її впустять; у нього тонкі, стиснуті губи, полохливий і нетривкий погляд, при зустрічі з нашими очима його бліді щоки спалахують червоними плямами, певно, в ньому все палає, він почувається скуто й вороже. Юля намагається весело щебетати. Щоб розрядити напружену обстановку, ми з Декою також жартуємо, говоримо всілякі дурниці, але незнайомець — от мудило, ну хоча би підіграв задля пристойності — нас не підтримує навіть найменшою усмішкою, ніби ми викликаємо в нього зневагу та роздратування. Що ж, і за це спасибі. Мій внутрішній голос підказує, що це не та людина, з якою Юлі треба бути, хоча можу й помилятися. Мала заклопотано крутиться, ставить на стіл величезну металеву миску, з-під покришки лине смачний запах пельменів, і велику таріль з овочевим салатом. Дека відкриває пляшку вина, яку приніс. Я настільки розчулений пельменями, що вголос зізнаюся про своє щастя: Друзі, я так давно їх не їв, ви не повірите. Юля сміється й каже, щоб сідали до столу. Відчуваю страшенний голод, що довго дрімав і несподівано вибухнув, ніби вулкан. Ледве себе контролюю, щоб у поспіху не виявити своєї слабинки — що нестерпно хочу їсти; навмисно чекаю, поки всі накидають собі пельменів, і лише тоді беруся за них сам. Юля дивиться на мене теплим поглядом, немов хоче сказати: «я все розумію». Дека каже: «всім смачного»; я також намагаюся вимовити з пельменями в роті те саме й одразу себе картаю, бо забув це побажати перед їжею. Дека наливає в металеві кружки вино, ми цокаємося під млявий тост за знайомство і п'ємо. Вино не дуже добре, від нього трішки відгонить ґумою чи іншою підозрілою бідою, мабуть, палево попалося. Врешті, ми відриваємося від їжі і триндимо. Задля ввічливості Дека береться за гостя й розпитує про життя. Слава — так його звати — відповідає ліниво, коротко, ніби це його дістає. М-математик, — іронічно кажу про себе і їм далі. Потім Юля з Декою говорять про літературу, що з прочитаного конкретно накрило, Юля захоплено переповідає один із Гамсунових романів (вона, звичайно, тільки про любов хаває), а Дека згадує Музіля, якого лише почав читати. Математик несподівано долучається до них, і тут, бляха, пацана прорвало: Желязни, Кінг, Чейз, інша пурга, він ще називає такі імена, про які я ніколи не чув, таке читати, бляха... хе, мені би ніколи не спало на думку. Дека пирскає («це тобі не брохів читати», — підморгую йому). Слава кидає на нього різкий погляд, надувається, як сич, полотніє, і на його блідих щоках гуснуть дві червоні плями. Він замовкає, наїжачується і дивиться в тарілку. Юля почувається незручно. Уявляю, що в неї робиться на душі, певно, не знаходить собі місця. Чого вона зв'язалася з цим Славою? Мені здається, що він гнила людина. А може, він Юлю до нас ревнує? Я про це й не думав. Інакше як пояснити те, що з першої ж хвилини знайомства Слава на нас визвірився, як ненормальний? Це він зараз себе стримує, все лайно гамує в собі, а коли воно прорве... Ми допиваємо вино, і я кажу, що нам із Декою пора. Дека здивований від моїх слів, але не перечить, підводиться і ми виходимо. М-математик, — іронічно кажу я про Славу в загальному коридорі. Йдемо до мене, сідаємо один навпроти одного, вмикаємо магнітофон і слухаємо німецькі військові пісні та марші, які Дека купив на ринку «Петрівка» у Києві. Закурюємо. Дека випускає дим і дивиться собі під ноги.

«Що скажеш про математика?» — запитую в нього.

«Не хочу про це думати. Він їй не підходить».

«Так. Але вона сама має до цього доперти. Нам не варто на неї впливати».

Заходжу в загальну кухню, ставлю на вільну електроплиту чайник, із каструлі, що поруч, смердить перегорілим. Забули супчик і його не стало. Повертаюся. Дека каже, паршиве вино, підробка, його мутить і він валить блювати в туалет. Я йду по сусідах і шукаю ліки, в кількох кімнатах стріляю по дві-три таблетки «активованого вугілля», а ще в одній — «фестал». Там, де дали «активоване вугілля», висока блондинка Даша сказала, щоб відпрацював, я погодився, бо вона давно мене приваблює, хоча й вища на цілу голову і має трішки задовгого носа. Мене страшенно збуджують її ноги, це такі ноги, як сказав би мій покійний друг Бритий, які починаються з горла. Коли вона сказала, «щоб відпрацював», у мене відразу встав. Господи, про що я тільки думаю... Дека лежить на ліжку й застиглим поглядом дивиться в стелю. Даю йому таблетки, він незграбно ковтає і ліниво запиває водою з чашечки. Заходить Хо-хо, каже, що сьогодні буде робити в рекреації скачки, потанцюємо, поспіваємо, Дека, треба твоя участь, на гітарі пограєш, ґут? Дека мовчить і далі дивиться в стелю.

«Що з ним?» — запитує в мене Хо-хо.

«Травонувся», — кажу йому.

«Да? ясно, — каже він, — погано, що травонувся».

«Сам знаю, що погано». Хо-хо чимчикує у справах. Дека просить вимкнути музику, певно, німецькі марші його вже задовбали.

«Бляха, як мене морозить», — шепоче він. На його блідому обличчі поблискує ледь помітна плівка поту.

«Скоро має попустити, — кажу йому, — а якщо ні, тоді треба промити шлунок, нічого страшного — трохи постругаєш, і все буде нормально».

Йому й справді кепсько, бідака навіть не годен говорити, лише тепло й водночас тужливо зиркає хворобливими очима, ніби мовчки дякує за турботу про себе. Чай заварюється, я знімаю тарілку з металевої кружки. Він обгортає її хустинкою, аби не попектися, й обережними ковтками п'є. Несподівано Дека говорить, що бачив Настю, вона йшла біля центрального універмагу, з нею був незнайомець. Я заплющую очі. Господи, я її все ще люблю. Дека ставить кружку на стіл і підводиться з ліжка, піду, мабуть, каже позіхаючи, тягне на сон. Ми прощаємося, і я залишаюся зі своїм відчаєм і неприємними здогадками про те, що в Насті є інший.




Треба напитися. Я остаточно заплутався. Думаю про Ліду, а з голови не виходить Настя. Від того, що не можу її позбутися, не можу вичавити зі своїх спогадів, стаю безсилим, сентиментальним і слабким. Сідаю за стіл, беру чистий аркуш і пишу Насті листа: все, що між нами було, не має жодного значення, бо я ніколи тебе серйозно не сприймав, а лише проводив з тобою вільний час; не скажу, що мені було неприємно, ти красива дівчина і, я просто впевнений, колись будеш щаслива й зробиш щасливим свого коханого; я не можу з тобою бути, бо зустрів людину, без якої не мислю свого подальшого життя, тому... Раптом починаю плакати, ридати, ніби жалюгідний шмаркач. Сльози накочуються й накочуються, заливають щоки. Я далі пишу Насті, щоб не брала близько до серця нашу розлуку, бо це рано чи пізно мусило статися, бо ми не пасуємо одне одному, оскільки завдаємо одне одному тільки безглуздих страждань... Закурюю. Перечитую написане й посміхаюся. Надто багато слів, надто багато сентиментів. Дивлюся на політичну карту світу, знаходжу Тибет. Я неправильно про все це написав, треба спокійно, без пристрасті, без усіх тих дешевих мелодрам, якщо Настя прочитає такого листа, ридатиме, як ненормальна, і в неї може підірвати дашок. У рядках є жорстокість і це погано. Не знаю, як уникнути жорстокості. Не хочу завдати Насті болю, бо вона мене любить і хвилюється, як живу, чи все у мене гаразд. Не знаю, як правильно вчинити. Просто цей лист буде найрадикальнішим і остаточним кроком, який розставить усе на свої місця, головне — відверне від мене Настю, порятує її від такого ідіота, як я. Вона заслуговує на краще: принаймні на любов із тією людиною, яка буде завжди поруч із нею. А я? що можу дати їй я? я ж босяк, навіть не маю, в що одягнутися, не кажучи вже, що не бачу більш-менш тривкого майбутнього... де опинюся завтра? вічного ж плавання не буває... нічого не знаю.

У коридорі чути голоси, з кімнати виходять сусідки, певно, йдуть на дискотеку в рекреацію. Вони відчиняють двері блоку, і з коридору лине музика, значить, Хо-хо уже розклав апаратуру і чекає, коли посходяться студенти. Щоб не киснути в неприємних думках, вирішую йти туди. Листа відішлю Насті, певно, завтра або, краще, перед поїздкою з Лідою та її донькою на море. Я дуже невпевнено почуваюся. Треба подолати лінощі, сонливість і збудження, які вибивають зі спокійного стану. Як там я колись переробив класика: не звикай до лайна чужого, але й не живи власним. Виходжу в коридор, вештається купа люду, здебільшого мої сусіди з восьмого поверху, деякі вітаються, а інші, вже готові (і коли встигли?), ведуть між собою п'яні теревені. Щасливі, склали останній іспит. У мене через кілька днів. Я так до нього і не готуюся. Щодня кажу собі: пора сідати за книжки й конспекти. Не виходить. Заходжу в рекреацію, куди зійшлося чоловік п'ятнадцять. Підходить Хо-хо і заклопотано розпитує, чи гратиме сьогодні Дека. Кажу: ні. Він співчутливо морщиться. Перепитує, чи його ще не попустило. Не попустило. Хо-хо каже «ясно», і йде до свого столу з апаратурою, магнітофоном та іншою бідою. Я спираюся на підвіконня і розглядаю присутніх, всі наші — з музпеду, кілька з філфаку. Стріляю в сусіда з дев'ятого поверху цигарку, він захоплено розповідає, що планує пливти човном із Сосниці (батьківщини Довженка) по Десні, потім по Дніпру, якщо Бог дасть — аж до Каховки. Дасть Бог, підтримую його, головне, аби було бажання. Він захоплено розповідає, як два його приятелі з Чернігова ось так добралися до Кременчука, вони і б далі пливли — ніби виправдовується за них, — але страшенно спалили на сонці плечі; пауза; да-а, виговорює це протяжно, Віталік, це ж цілий місяць подорожі по воді, уявляєш? Уявляю. Цілий місяць: тільки ти, вода, весла, чисте повітря, рибна юшка на березі, а ще спілкування з місцевими дідами, жінками, дітьми... Він говорить це з таким виразом обличчя, ніби просвітлений. Щасливий — думаю про себе. До рекреації завалюють ще три-чотири дівчини, а за ними невелика зграя студентів. Хо-хо вигукує у мікрофон, що народу вже достатньо, він робить музику тихіше й каже: це остання наша зустріч у цьому сезоні, всі ви пороз'їжджаєтеся по зрусифікованих містах і почнете сумувати за хорошим, толерантним і симпатичним Хо-хо, а поки цього не сталося, відпочивайте, любіться і танцюйте. Він ставить забойну попсову композицію, всі стають у коло й танцюють. Айн, цвай, поліцай, драй, фір, бригадір. До Хо-хо підходять двоє студентів і ставлять на стіл невеликий квадратний предмет, довго копирсаються в дротах, раптом цей предмет починає миготіти різними кольоровими лампочками під музику. Це вже більш-менш схоже на скачки, жартую до студента, який розповідав мені про подорож по воді. В рекреації людей більшає, неподалік із горла глушать вино, передають по колу, пропонують мені, не відмовляюся, перехиляю, здається, червоне десертне, але не таке фуфлове, яке пили нещодавно в Юлі за пельменями. До мене підвалює мала з сусідньої кімнати і каже, що до мене прийшли. Я здивовано думаю, хто б це міг бути. Виходжу в коридор і біля свого блоку помічаю Настю й Тому, дівчину А. Я просто шокований. Підходжу до них, відчуваю, як страшенно трусяться руки. Щоб приховати неспокій, кожну з них цілую в щічки і запрошую до себе, відразу прошу вибачення за свинюшник у кімнаті, самі розумієте, живе самотній молодий чоловік, на прибирання нема часу. Настя дивиться розгубленими і водночас радісними очима. Лише тепер помічаю, що вони принесли торт і пляшку шампанського. Тома, щоб порушити мовчанку, каже, що вирішили зайти, бо не знали, чи ще зустрінемося перед літніми канікулами.

«Ти вже вибачай за вторгнення», — усміхається вона. Я дивлюся на Томині губи, й вони нагадують мені губи розбещеної жінки, через це хочу її ще більше.

«Добре, що зайшли».

Белькочу ще інші слова, але це виходить невпевнено й розгублено. Настя відмовчується, повільним, теплим поглядом оглядає кімнату, зупиняється на настільній лампі, де, як завжди, сохнуть випрані труси, пирскає зі сміху, каже, що в мене нічого не змінилося. Я згадую про листа, якого нині писав їй і якого залишив на столі, швидко його ховаю в одну з папок. Настя сідає за стіл біля стіни, під «моїми» портретами Гонти та інших крутих хлопців, яких я малював олівцем, а Тома біля вікна, якраз під політичною картою світу. Згрібаю зі столу все зайве, відсуваю друкарську машинку, вмикаю лампу з трусами, дівчата сміються, дивлячись на мої кумедні рухи. Від них обох линуть приємні парфуми, Настя сидить схвильована, розгублено усміхається, на ній чорна вечірня сукня, якої раніше не бачив, змінена, ніби ділова, зачіска. Видно, що до цієї зустрічі готувалася. Тома виглядає розкуто: багато говорить, на ній світла блузка з глибоким вирізом, краєм ока зиркаю на стегна, що видніються з-під короткої спідниці, і в мене відразу встає. Для мене цей візит такий несподіваний, що не знаю, про що з ними говорити.

«Як А.? Чого не заходите?»

«Ти ж знаєш А., — легко усміхаються Томині губки, — він, як завжди, пише «прустівську прозу». Зараз поїхав додому, бо вже склав сесію».

Відкорковую шампанське, але в кімнаті маю лише одну металеву кружку. Виходжу до сусідок і позичаю ще дві. Настя дивним голосом шепоче: ти так і не змінився. В неї розширені, теплі очі, які поблискують слізьми. Вона тримає руки на колінах, не відводить від мене очей. Не можу витримати її погляду, певно й досі, дурочка, мене любить, думаю про себе. Тома розрізає торт, а я наливаю шампанське. Ми випиваємо за «зустріч і за те, щоби завжди було порозуміння». Відразу розумію, що наше примирення з Настею — це Томина ідея. М-да. Тома дістає тонкі жіночі цигарки й питає, чому я усміхаюся. Кажу: ви такі симпатюльки. Їм це подобається. Настя довго вивчає мене теплим поглядом і запитує, як я весь цей час жив. Нормально, жив, малював, читав, як усі.

«Де тут можна покурити?» — питає Тома.

Я підводжуся:

«Ходімо покажу».

Настя каже, що почекає нас тут, і розглядає мої нещодавні малюнки. Беру чайник, і ми з Томою виходимо. У блоці набираю воду й несу на кухню. Тома йде поруч і поводиться стриманіше, ніж у кімнаті. На електроплиті є вільне місце, ставлю чайник біля велетенської сковорідки з картоплею. Щоб нам не заважала музика, спускаємося на сьомий поверх і заходимо в рекреацію, де нема ні душі. Тома тримає в пальцях тонку цигарку, чекає, коли клацну запальничкою, але я наближаюся до неї й цілую в губи. Вона відсторонюється й шепоче, що не тут і не зараз, вимастишся у помаду. Ротом припадаю до її шиї, відчуваю, як вона заводиться, розстібаю один із ґудзиків блузки і запускаю руку до грудей, пальцями пробираюся під бюстгальтер і масажую сосок.

«Рідний, не сьогодні, — шепоче Тома, — я Настю тобі привела, вона лишиться тут».

«Мала, я хочу тебе», — осипаю її поцілунками.

«Не сьогодні, — заплющує очі, — ну, не заводься». Закурює. Від збудження мене аж трусить. Я беру її руки й ставлю собі на ширінку. «Віталік, прошу тебе, — дивиться на мене задурманеними очима, — не заводься». Згодом повертаємося до Насті, і вона говорить цілу купу компліментів про мої малюнки, слухаю її неуважно, бо не можу відірватися очима від розкішних ніг Томи. Наливаю шампанське, під столом Тома треться об мене ногою, дивиться на нас із Настею й пропонує тост: за вас, щоб ви ніколи не сварилися.

Раптом згадую А., його шкода: ні до чого йому вся ця біда, ні до чого. Мабуть, я надто далеко зaйшов, якщо вже не здатний себе спинити. За півгодини Тома каже, що їй час іти, прощається і залишає нас. Настя мовчки дивиться на мене і вся тремтить. Не знаю, що робити. Встаю на коліна й обіймаю її, вона пестить мою голову й крізь сльози запитує: чому весь цей час не звертав уваги? чому в університеті поводився так, ніби я тобі чужа? мені було страшенно боляче, я, я не знаходила собі місця, ти навіть не можеш зрозуміти, наскільки мені було важко, Господи, як я себе стримувала, щоб не підійти до тебе, щоб не припхатися до тебе в цю жахливу, смердючу общагу й не поговорити, я насилу брала себе в руки, мені стільки про тебе говорили, що ти сплутався з викладачкою, це правда? хоча... краще не говори, я не хочу знати.

«Настя, ти мене любиш?» Бляха, не треба було цього говорити! В жодному разі! Чого я це сказав? Господи, який я ідіот! А може, це якийсь садомазохізм?

«А ти не знаєш?»

«Пробач. Хочеш танцювати?»

«Давай краще побудемо самі», — каже Настя.

Ми цілуємося, переходимо на ліжко. Вже пізніше, за північ, я розпитую в Насті, чи не буде тривожитися її мати. Вона каже, що все гаразд, батькам збрехала, що ночуватиме в Томи. Пристрасно горнеться до мене, я погладжую її волосся й думаю, що не все так погано, а може, й зовсім непогано; пауза; чого мені треба? Ми довго говоримо, в перервах кохаємося, дрімаємо, знову говоримо: про те, як жили весь цей час одне без одного. Настя нарешті заспокоюється, стає веселою, з її обличчя зникає тривога, вона жартує, пустує, поводиться, як вередливе дитятко. Господи, як я люблю пробуджувати в жінках дітей, вони тоді стають такі ніжні, беззахисні, їх хочеться любити ще і ще, з ними хочеться бути завжди, принаймні до того часу, поки вони знову не стануть суворими, заклопотаними, зі своїми ідіотськими проблемами, тривогами, турботами, підозрами, ревнощами і мігреневим настроєм, чим знищують мій спокій, мій внутрішній, рідний Тибет, який дається з такими зусиллями, до якого наближаєшся так нестерпно довго, заради якого заплющуєш очі на всі оті умовності світу вихованих, нормальних, порядних людей, запакованих у гарні манери й усталений розпорядок дня. Краще про все це не думати.

«Що з тобою?»

«А? — здригаюся від її запитання, — нічого».

«У тебе був такий напружений вираз обличчя... Може, думаєш, що все це зараз даремно?»

Я усміхаюся, цілую зажурені оченята, пригортаю її до себе. Настині плечі здригаються. Невже плакатиме? Припадаю до груденят, а вона просить бути з нею. Хочеться дрімати, почуваюся втомлено. Настя не хоче спати, каже, що в її кружці залишилося трішки шампанського, випий, воно збадьорить. Випиваю. Знову заводжуся. Вона знову хоче кохатися. Господи, це вже, здається, втретє, я не маю стільки сил, це, мабуть, через кляте недоїдання й голод. Аби завестися, цілую її там, моє обличчя мокре від гарячих соків. Настя також цілує й посмоктує мене, аби швидше прокинувся, і нарешті входжу в неї. Потім ми знову говоримо, згадуємо наше спільне минуле, як нам було добре, особливо, коли поночі вешталися Магерками, цілувалися й кохалися на випадкових лавках, як нас одного разу застукав п'яниця, і ми зі сміхом тікали з-під його паркану, як уперше познайомилися на лекції, де було зведено аж п'ять груп, як я з бодуна відсипався під монотонний голос викладача і з мене всі дівчата сміялися... «Ти мене не покинеш?» — запитує Настя й сполохано підводить очі. Бляха, не люби те, що любиш, не люби те, що не любиш. Я дивлюся на трішки насуплені губки, на сумні оченята, беру її обличчя в долоні й кажу, що все буде добре, маленька, все буде добре. «Правда?» — не заспокоюється вона. Правда, все буде добре, давай спати. Мені настільки з Настею добре, що мені ліньки розпитувати, з ким це її бачили в центрі, з ким вона гуляє зараз. Зрештою, яке це має значення? Ми живемо так, як нам виходить, як нам написано.




Об одинадцятій, коли Настя нарешті йде від мене, переживаючи, щоб мати не хвилювалася, провідую Деку, який почувається вже краще, й кажу йому, що перейшов межу, зробив таке, чого в жодному разі не слід було робити. Він слухає спокійно, дивиться на своє відображення в невеликому люстерку, й помазком намилює обличчя, надуваючи, мов хом'як, щоки, потім так само повільно бере станок і голиться. Здається, він не чує, що я говорю, це мене дратує, я перепитую, чи він слухає, а Дека лише бурмоче «угу». Я веду далі. Я картаю себе за те, що знову наблизив Настю до себе, вона ж почне будувати плани, а які тут можуть бути плани? які? я ж не хочу бути з нею, не хочу, бляха, та я навіть не можу бути з нею, бо вона мене абсолютно не розуміє. Дека мовчки доголюється, виходить у блок, чути, як відкручує кран, умивається, полоще станок і горнятко, повертається до кімнати й так само повільно обтирається рушником, ніби його мордяка найбільша цінність, яку він має. Рухи Деки мене настільки дратують, що я ледве стримую себе, щоб не піти й не гримнути дверима. Врешті він сідає навпроти, складає перед собою руки й мовчки дивиться. Я говорю далі: написав їй листа, але ще не відправив, вчинив із нею непорядно, коли залишив у себе на ніч, адже це схоже на обман... Він перебиває:

«Вона заради цього до тебе й прийшла». Не зрозумів... «Настя знала, чого до тебе йшла. Тут усе ясно. Вона йшла, аби переспати з тобою, звісно ж, із надією після цього тебе повернути. Те, що ти не втримався... ну, багато хто не втримався б, вона ж дуже красива кобіта. Ми ж — мужики, у нас стирчить, а якщо стирчить — значить, має кудись залізти, що тут думати... І з твого боку це не слід розцінювати, як злочин чи інший поганий вчинок, а лишень, як би це сказати — х-хи — лишень як caritas[1 - Caritas — Милість (лат.).], так, так, і не більше. Віталік, не пар собі мізки, повторюю: вона знала, чого сюди йшла. Повір, в її вчинкові стільки ж нечесного (щодо тебе), як і у твоєму (щодо неї). Ви повелись однаково, тому не варто цим аж так перейматися. Це така примітивна діалектика. Ти і не міг їй відмовити, бо надто довго з нею був, і вона ще остаточно в тобі не вигоріла, не дожевріла, що там казати, ми ж не роботи, а люди, тому завжди приречені на слабинки».

«Навіть не знаю, що сказати. Все перемішалося, в мене вже давно все перемішалося. Я не знаю, чого потребую, не знаю, з ким хочу бути, хоча ні — мене зараз найбільше хвилює Лідія, це така жінка, така жінка...»

«Ти сам відповів на всі свої запитання».

До кімнати заходить заспана Юля в халаті, цмокає кожного з нас у щоку, падає на ліжко біля Деки, розпитує, що вчора ввечері робили і чого я раптово зник із рекреації; Віталік, я хотіла з тобою потанцювати, бо мій мальчік вчора рано пішов додому, і тебе не застала, мені сказали, що до тебе прийшло дві дами і що ти був зайнятий; пауза; не хотіла тебе турбувати, а так би прийшла до тебе на ніч, бо мені було так самотньо, так хєрово, ти ж був би не проти, якби я прийшла, правда? Я усміхаюся, бо та безпосередність, із якою Юля говорить, здатна зворушити навіть кам'яне серце, а її вчинки, що викликали б осуд у нормальних людей, що живуть за законами порядності та іншої нудної мури, при вигляді її наївних, дитячих, розширених оченят чомусь не викликають осуду та зневаги, а навпаки — сприймаються як найбільша відвертість, яку я за останні роки пізнав; Юля хоче, щоб її любили, і в цьому немає нічого поганого, всі люди прагнуть, аби їх любили, навіть коли це сягне за певні межі. Ми з Декою це розуміємо і ділимося з нею тим, чим можемо, що вона приймає з радістю і за це нічого не вимагає. Я впевнений, що таких «стосунків» прагне більшість людей, але в них на заваді стоять їхні напівбожевільні комплекси і всілякі табу, якими вони сковують власні почуття й пориви, якими керуються, нехтуючи волею інших, тих, хто поряд, хто може подарувати їм значно більше, ніж звичайні втіхи, відкрити іншу планету, іншу галактику, перш за все у собі, у своїх досі невідомих можливостях. Юля запитує, що сьогодні приготувати на обід, сумно додає, що невдовзі поїде додому і ми побачимося лише у вересні, просить нас провести разом час, що лишився до канікул. Закурюю, очікую, що скаже своїм глухуватим, тихим голосом Дека, а він неквапно дістає з шафи чисту футболку, застеляє письмовий стіл покривалом із ліжка й береться прасувати. Юля підходить і сідає мені на коліна, зі змовницькою усмішкою запитує, чи в мене є дівчина. Я заперечливо хитаю головою. Вона гладить моє обличчя пальцями й далі розпитує, хто вчора приходив. Я кажу: Настя.

«Справді? — здивовано видовжується її обличчя. — Бідна дівчинка».

«Чого це вона бідна?»

«Ти з нею помирився?»

«Ні». Я не оптиміст, тому не можу все це спокійно та безболісно їй пояснити. Можливо, краще взагалі не говорити, на Юлині запитання продовжую давати короткі, відрубні відповіді. Вона помітно дується, кривляється: не хочеш зі мною говорити — ну й не треба. «Дурненька, — цілую її в шию, — просто не хочу порпатися в тому, чого вже нема, я вже втомився отруювати себе минулим, знаєш, люди нічого не роблять, лише пригноблюють себе власним минулим, ти такого не помічала? Правда, ідіотизм?» Дека допрасовує футболку, одягає. Юля шепоче мені, що Дека певно закохався і намилюється, хі, хі, до дєвушки, бачиш, який серйозний. «Ви б краще до іспитів готувалися, — бурчить він, як старий дід, — а то завалите все на світі». Юля починає приставати, але я не маю сил, кажу їй про це, вона розчаровано зітхає. «Не ображайся, але я не машина, мене сьогодні мали протягом ночі по повній програмі, ледве себе стримую, аби не заснути, хазяйство гуде, як ненормальне». Дека пирскає зі сміху, а за ним і Юля. «Вам смішно, — дивлюся на них, а мені ввечері іти до Ліди». Уявляю її спокійний вираз обличчя, запитливі, трохи втомлені очі й розумію, що вчинив щодо неї ганебно, навіть як вона нічого й не дізнається. Згадую Настині слова, що волочуся з викладачкою, і це мене одразу насторожує. Невже пішли чутки? Я ж приховував. Це містечко схоже на скляну колбу, крізь стінки якої бачиш усе, що душа бажає. Юля каже, що пора готувати обід, запрошує до себе в кімнату через годину-другу. Прийдемо. Дека несподівано накидається на мене:

«Якщо не можеш сказати Насті про епілог, тоді обов'язково відправ їй листа, відправ у той день, коли будеш їхати на море з Лідою й Дашею, це треба зробити, довго дивиться на мене, бо ти ніколи не виплутаєшся, зрозумій, Насті треба починати нове життя, шукати нову людину, тому краще зараз вирішити всі ці речі, сам заспокоїшся, та й вона швидше відстане». В мені знову оживає пустеля, розростається, наповнююся тривогою й відчаєм, не знаю, що робити. Підводжуся, кажу, що піду до себе, попишу прозу, бо ніяк не можу завершити, хочу показати це Ліді, щоб покритикувала, там, знаєш, багато такого, від чого я раніше хотів плакати — плакати трішки, тихо, про себе. Дека каже, що йому теж час іти — на переговорний телефонувати батькам, що невдовзі приїде, тому побачимося за обідом у Юлі. Приходжу до себе і відчуваю жахливий голод, у мене нічого їсти, порпаюся в тумбочці, але там порожні поліетиленові пакети, лише в одному з них дві-три ложки гречки, цього навіть на суп не вистачить. На кухні ставлю чайник, окріп на десяток хвилин приглушує голод. Від нічного кохання болять яйця, і я непокоюся, чи бува часом не надірвався. Що забагато — то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано — її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.

Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.

«А як же мальчік? Я ж його люблю...»

«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»

«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»

«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»

«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»

«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».

«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»

«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.

«Юля, це все від м'яса. Ти сьогодні давала Деці м'ясо? Тільки чесно? Я так і знав, тільки-но цей мудак з'їсть м'ясо, як одразу забуває про просвітлення».

Після обіду Юля виганяє нас, хоче готуватися до іспиту. Мені ліньки сідати за підручники і я йду вештатися Ніжином. Планую йти до гоголівського корпусу в надії зустріти знайомих — друзів, одногрупників — і сплавити до вечора час. Увечері мене чекає Ліда, ми повинні з'ясувати день від'їзду на Азовське море. Внизу, у вестибулі, зустрічаюся з комендантом общаги і вахтером Петрівною. Перша мене пиляє, щоб до 1 липня звільнив кімнату, позабирав свої манатки, і щоб не так, як минулого разу, чуєш, не так, а щоб гарно поприбирав, бо як побачу сміття, більше ніколи не поселю. Петрівна, навпаки, мовчки усміхається й підморгує, ніби хоче сказати, синок, все буде добре, ти головне — цій карзі не заперечуй. Від розмови з комендантом з'являється депресняк, я не знаю, куди подітися, де на цих кілька місяців знайти помешкання. Дека запрошує в Чернігів, кличе до себе в село Єліне аж на півночі Чернігівщини, де в роки війни товклися партизани Медвєдєва. Не сидіти ж мені в нього на шиї. Є можливість поїхати на археологічні розкопки (там би міг вбити це літо), хоча ні — про це треба було думати раніше, коли формувалися групи. Закурюю. Біля гоголівського корпусу вітаюся з кількома знайомими студентами зі старших курсів, сідаю поруч. Небо захмарюється і накрапає легкий дощ. Настя просила, щоб зайшов до неї сьогодні ввечері. Якщо піду — значить, усе пропало, не зможу її кинути. Згадую нашу ніч, і мені стає сумно, глибоко в душі не хочу її втрачати; мабуть, це комплекс власника, на який страждає більшість чоловіків. Дощ сильнішає і переростає у зливу. Студенти підриваються з лавок і забігають у корпус. Я підіймаюся сходами на другий поверх і заходжу в читальний зал, набитий людом, шукаю одногрупників, але нікого не помічаю, лише знайомих з інших груп і курсів. Навіть нема де сісти. У крайньому від вікна ряді помічаю Тому, яка сидить над грубезною книжкою. Вона дуже кумедна, коли читає: на лобі зморшки, зосереджений погляд, а обличчя таке, ніби вивчає Гайдеґера, зайн унд цайт, буття-у-світі, від якого вона так горбиться. Красивих жінок, коли вони заклопотані, сприймати серйозно, мабуть, неможливо, а ще коли вони міркують на глобальні теми, висловлюються з цього приводу й напружують мізки... це вже занадто, це, певно, те ж саме, що сімдесятилітній бабусі брати участь у церемонії «Красуня року». Вагаюся, чи підійти до Томи. Зрештою, що це дасть? вона ж, мабуть, не має часу, а коли й матиме... тягнути її до себе в общагу? на це не маю здоров'я, не можу відійти від ночі. Тома відривається від книги, очима повільно обводить читальню і помічає мене. Я здригаюся, ніби механічно вдаю, що її не бачу, ага — яке там не бачу! щойно зустрівся з нею очима, знову зиркаю на Тому й легким кивком вітаюся. Кутики її рота ледь помітно підіймаються, витворюють хитру усмішку. Більше не дивитися! Жодного разу! Ох, бестія. Роблю вигляд, ніби уважно оглядаю залу, ніби шукаю потрібну істоту. Звідси треба здиміти, але на дворі ще триває гроза. Щоб згаяти час, стаю в чергу до столу замовлень і невдовзі беру на власний абонемент том «Поезія й проза Стародавнього Сходу» російською мовою, який інколи читаю в цьому залі. Найбільше мене приваблює любовна лірика анонімних авторів («я за тобою пішла б у неволю єгипетську» і таке інше) у перекладах Ахматової. Там настільки прозорий і магічний поетичний словник, що це просто торба. Якби я мав поетичні амбіції, то прагнув би писати саме так — просто й велично, без усіх отих модних і задрипаних кліше, якими перевантажена млява і штучна поезія наших університетських молодих авторів, без засмічення загальними і несвіжими істинами нашої вторинної та стандартної освіти, нашого бидлуватого культурного євротрешу. Заходжу в одну з аудиторій і помічаю самотню пару, яка сидить до мене спиною за передньою партою біля дошки й обіймається. Він пестить дівчині волосся й шепоче їй щось на вушко. Ця картина мене настільки збуджує, що я хочу почути їхню розмову, вловити бодай найменші слова, якими вони обмінюються. Обережно відсуваю на задній парті стільця й сідаю. Пара мене не помічає. Від незрозумілого збудження, бо в такій пікантній ситуації я вперше, в мене тремтять руки. Мабуть, так у людині зароджується збочення — через підглядання за двома закоханими створіннями. Намагаюся уявити, що він робить рукою під партою. Страшенно заводжуся. Гортаю сторінку книги, ніколи не думав, що це може здійняти стільки шуму. Дівчина насторожується, відсторонюється від хлопця й різко обертається. Помічаю, як той вихоплює руку з-під парти, якою, певно, пестив їй ноги. Вони швидко збирають зі столу конспекти, книжки, запихають у пакети й підводяться. Коли проходять поруч, в його очах читаю нерозуміння й зневагу, прискіпливо втуплюється в мене, так, ніби я ветхий дід, який підглядає за інтимними речами молодих. Дівчина поправляє на собі коротку спідницю. Густо червонію, але водночас не можу стримати посмішку. Я повівся як жалюгідне й дешеве мудило, і найжахливіше те, що мені це страшенно сподобалося. Студент тихо, але гостро каже щось до своєї подруги, певно, висловлює зневагу на мою адресу, а я корчу з себе зачитаного бовдура. За вікном припікає сонце, злива минулася. Коли залишаюся наодинці, зникає інтерес до читання і я думаю про Тому. За інших обставин я обов'язково до неї під'їхав би. Ця незавершена близькість, яка між нами несподівано виникла, ніяк не йде з голови. Бажання заволодіти Томою, бодай на мить завоювати її настільки переповнює мене, що ні про що інше не можу думати. Мене навіть не стримує дружнє ставлення до А., якому все це, звісно, не принесло би радості. Я страшенно люблю й поважаю А., але Тома... — це ніби вірус, із яким не маю сили боротися. Скільки разів я вже себе зраджую, зраджую свій Тибет, своїх друзів і близьких, тих, кого люблю і без кого не можу... скільки разів я картаю себе за це, караюся, мучусь, але... не каюся; ця тяга вийти за будь-які рамки, за будь-яке розуміння з кожним днем все більше виснажує й кидає у крайнощі. Дека нещодавно роздратовано сказав, що я рано чи пізно підхоплю всі можливі й неможливі болячки, що за подібні речі обов'язково треба платити. Бляха, може це такий фаталізм? може, це мій незмінний і водночас гівняний шлях? Юля за однією п'янкою дружньо обізвала мене «бляддю у штанах» і сказала, що за це й любить. Ці думки звеселяють, і я звільняюся від тривог, суму і всіляких клопотів. Хочеться робити найпримітивніші дурниці, хочеться бути ідіотом і корчити всім фізію, показувати дулю, висолопити язика, хочеться без причин тішитися, співати й верещати, чіплятися до симпатичних дівчат, говорити їм купу компліментів, присягатися в коханні і вірності, обіцяти золоті гори, хочеться з ними кохатися, обціловувати їхні тендітні тіла, проникати в них ротом, язиком, пальцями, собою; пауза; я заплющую очі... хочеться плакати. Смуток здавлює горло, поволі наростає, від нього терпне піднебіння, пересихає в роті. Знаю, що можна контролювати власний настрій, інколи брати його негативні прояви у своєрідні «лапки», але цього робити ще не вмію. Дека до цього інколи наближається і каже, що буддизм — це прекрасний інструмент тримати себе в рівновазі. Набридає сидіти, і я повертаю книгу на абонемент. На виході з читальної зали зустрічаюся з викладачем польської мови Ігорем Ковіньком, який живе з родиною в моїй общазі на четвертому поверсі й інколи водить у мою кімнату трахати студенток, переважно заочниць. Він дружньо плескає мене по плечу, каже, що дружина з сином поїхала в Луцьк до своїх батьків, і запрошує ввечері бухати. Я з радістю приймаю пропозицію. Він каже, що, можливо, буде кілька заочниць, ці ж баби — сам знаєш — нарвані, приїхали випустити пару, як дорвуться до безплатного — не спиниш; пауза; Віталіку, уявляєш, прокидаюся я вчора зранку, бодун нестерпний, розплющую очі, а перед самісіньким моїм носом ось така (показує руками) дупа — шикарна, соковита, смачна, молоденька дупа, ще свіжа й не роздовбана, так і хочеться її вкусити, сильно і ніжно; і що ти думаєш та дупа читає? вона читає «Так казав Заратустра»; бачиш, які нині пішли мудрі дупи? так прийдеш? Я кажу: о'кей; Він дістає бабки на дві пляшки горілки і дає мені. Через годину-другу підтягуйся. Ми прощаємося, і я біжу вниз по сходах на вулицю. Ігорко, думаю про себе, минулого року одна твоя заочниця, до речі, мати трьох маленьких дітей, підкинула мені тріпак, що буде сьогодні? сподіваюся — не мати трьох дітей. У гастрономі на центральній площі купую дві пляшки чернігівської горілки і повертаюся в общагу. Післязавтра останній іспит, але думати про нього не хочу. Деки нема, певно, пішов гуляти з дівками у Графському парку, в нього останнім часом тяга така — гуляти з купою студенток. Я питаю у знайомих, де Дека, а вони мені відповідають: Тибет його знає. До Юлі припхався її гаврик, здається, Слава. Він сухо вітається зі мною, полотніє і надувається, як сич. Певно, в нього на мене алергія. Чемно вибачаюся і повертаюся до себе. Сідаю за прозу, в кількох місцях прописую сцени, роблю їх динамічнішими, додаю дещицю деталей до портретів персонажів, але не можу завершити, таке враження, ніби текст до цього не надається. Дописані рядки й абзаци друкую на окремих папірцях і вклеюю до загального тексту. Це заняття настільки подобається, що я просто випадаю з часу і не знаю, котра зараз година. Заходить Ковінько й запитує, чого так довго чухаюся. Ми беремо горілку й спускаємося до нього на четвертий. Ігор каже, що заочниці підійдуть за півгодини. Тим часом я допомагаю йому робити овочеві салати, нарізаю копчену ковбасу і сир. Дякувати Богу, нині повечеряю. Лише б не напитися і потрапити до Ліди, лише б не напитися.

Невдовзі приходять заочниці: одна струнка й білява, приблизно моїх років, може на три-чотири роки старша, тримається стримано й боїться відкрито дивитися в очі, інша — навпаки бадьора й голосиста, їй приблизно під сорок, у неї пишне тіло й великі груди. Молодшу звати Оксана, а старшу Поліна. Ігор безцеремонно бере Оксану за руку й садить собі на коліна, вона знічується й сором'язливо опускає очі. Поліна сідає поруч на табуретку й притискається до мене правою литкою. Невже вона для мене? — лякаюся власних думок, вона ж мені у матері годиться. Поліна сміється, куйовдить долонею моє волосся й каже, ти схожий на мого синочка. Я придивляюся до неї пильніше: справжня барокова женщина, яка відігріє у найстрашніший мороз, навіть коли вже лежатимеш при смерті. Оксана ставить на стіл пляшку білого сухаря. Ковінько відкриває її, жінкам розливає вино, а нам горілку. Я пити не хочу й лише пригублюю. Поліна здивовано на мене глипає і змушує випити до дна. Підкоряюся. Вони довго триндять про сесію, про лекції та іспити. Ковінько наливає знову. Я кажу, що мушу йти, підводжуся, але Поліна хапає мене за руку й садить коло себе. Наполягаю, що мушу йти. Вона каже: ще встигнеш до своїх дєвочєк, побудь біля мамки. Ковінько з Оксаною регочуть. Після ще кількох чарок переходимо в іншу кімнату на перекур. Поліна лізе цілуватися, і я особливо не пручаюся. Хміль конкретно вдаряє, поволі стає добре. Глибоко затягуюся й не звертаю увагу на те, як по мені шастають руки, погладжують сідниці, спину. Після перекуру випиваємо, Ігор каже, щоб закусував, бо в мене вже заплітається язик. Знову пориваюся йти, але Поліна тут як тут: сиди. Здаюся — підіймаю руки вгору. Бляха, до Ліди, певно, сьогодні не потраплю. Уявляю, як вона гніватиметься; кисло усміхаюся і знову зустрічаюся губами з Поліною. Оксана захоплено розповідає про свого чоловіка, який у Полтавській області працює на буровій, хвалиться, скільки той заробляє, каже, що страшенно його любить. Ми сміємося, жартуємо і випиваємо. Оксана так багато говорить, що Поліні це врешті набридає і вона постійно її перебиває, та на дідька тобі той чоловік зараз, подивись, які з нами мужчини! Ковінько читає польською мовою напам'ять вірша про кохання із сороміцьким підтекстом і ми голосно регочемо. Збираюся з силами, щоб піти, але Поліна накидається на мене: не хочеш мамку веселити? Капітулюю. На все воля Божа. Ми ще двічі ходимо на перекур, на вулиці вечоріє, дивлюся на своє відображення у невеличкому люстерку на стіні? обличчя туманне й розпашіле. Що скаже Ліда? Я картаю себе, що все вийшло так по-ідіотському. Ковінько з Оксаною не звертають на нас уваги й цілуються, Поліна тягне мене за руку в кімнату, де ми курили. У блоці помічаю сусідку Ігоря — мою викладачку економіки, і мені стає соромно. Бляха, про це всі дізнаються! Та невдовзі все стає глибоко по барабану. Поліна зачиняє зсередини двері на защіпку, кидає мене на ліжко, стягує спортивні штани й лягає поруч. Ми швидко скидаємо з себе зайві лахи. Коли я звільняю Поліну від бюстгальтера, її груди вивалюються, ніби два надувних міхи. Під руками вони м'якенькі й піддатливі, від найменшого поруху кумедно коливаються. Я занурююся обличчям в груди, і вони мені закривають білий світ. Господи, що я роблю! Поліна буквально тре мною об власні цицьки й голосно викрикує «капосний». Металеве ліжко на пружинах від наших рухів скрипить і прогинається, відчуваю, як задницею торкаюся до трилітрових банок під ліжком. Рукою повзу по її животі, нижче, бляха, такої великої печери я ще не бачив. Поліна не голиться, її чорні кучері на лобку мені страшенно подобаються і нагадують чудернацьке еротичне ретро зі світлин 20—30-х років XX століття. Запускаю в неї палець, два, потім три, рука вкривається слизом. Ненароком один мій палець пірнає їй у дупку, вона викрикує «засранець» і гаряче мене обціловує. Поліна стає настільки ненаситною та агресивною, що я починаю її боятися. Вже пізніше, коли після другої вона відпускає мене знесиленого, виснаженого і переляканого до себе, залажу в душ у своєму блоці, не звертаю уваги на холодну воду (гарячу відключають після півночі), хаотично намилююся, поспіхом миюся і з гіркотою думаю, як усе це прикро і несподівано, я ж цього не хотів; пауза; тільки не стругати, в жодному разі не стругати.




«Цього не буде».

«Ліда».

«Я сказала: цього не буде, ще рано, і я поки не впевнена».

Знічуюся й не знаю, що робити. Розгублено бурмочу: пробач, не треба було про це говорити. Зрозумій, уже стає добрішою й гладить мене по обличчю, в тому, що ти хочеш переїхати до мене і зі мною жити, нічого поганого немає, але... ти маєш зрозуміти, я ще не готова, та й не знаю, чи ти до цього готовий, між нами — велика дистанція — роки, для такого кроку потрібні вагомі підстави, якби я жила сама, то ще б нічого, в мене маленька донька, я не маю права ризикувати. «Давай одружимося!» — в розпачі вигукую. Ліда замовкає, сумно дивиться і хитає головою: не знаю, ще поки не знаю. Бляха, що тут знати? — думаю, але не наважуюся сказати вголос, треба лише для себе вирішити, так вічно тривати не може, це страшенно виснажує, щодня крапає на мізки. Здогадуюся, що саме її найбільше непокоїть, — вікова дистанція. Ліда, певно, тривожиться, що рано чи пізно вік братиме своє, я помічатиму її старіння, гостро на нього реагуватиму. Я кохаю Ліду такою, якою вона є, усвідомлюю її неспокій, сприймаю це як належне й готовий із нею жити. Чому вона цього не розуміє? Невже це панічний страх перед майбутнім, перед необхідністю змінити свій усталений спосіб життя? Ніколи не думав, що Ліда настільки незахищена, вона мені завжди здавалася такою неприступною, владною, вольовою жінкою, яка звикла зверхньо дивитися на проблеми й ніколи перед ними не гнутися. Тепер я розумію, що мене найбільше приваблює в жінках: не настирливість, пихатість, упевненість, а хвилини слабкості, коли в очах спалахує схвильований вогник відчаю. А може, це прояв мого невиразного внутрішнього садизму: такими бачити жінок? Може, це мій комплекс пасти задніх перед сильними жінками? Може, я так захищаюся перед небажанням розкритися їм, висповідатися, вивернутися своїм справжнім нутром і чесно зізнатися — я такий, як є, без масок, без ролей? Я питаю: чи хочеш бути зі мною? Несміливе «так». Тоді я нічого не розумію. Вона заводиться: ти все прекрасно знаєш, якщо ти мене хоч трішки любиш, тоді повинен розуміти, я не вісімнадцятилітня дівчинка, я не можу собі дозволити легковажність, бо це відразу вдарить, перш за все, по моїй доньці, а вже потім і по моїй репутації. Коли я побачу, що я готова до такого кроку, коли побачу, що й ти готовий... розумієш, ти поки що в полоні ілюзій... тоді прийму правильне рішення. В полоні ілюзій... гарно сказано, ніби на лекції, а ще таким педагогічним голосом наставника, що я відразу відчуваю своє місце: бляха, сиди, щеня, і не рипайся. Стає так прикро, в горлі пересихає, що ледве себе стримую, аби не підвестися і не піти. Ліда помічає мій поганий настрій, змінюється на обличчі, з черствої, офіційної, неприступної перетворюється на лагідну, в очах з'являється співчуття: «Ну, не переймайся, — підходить і торкається долонею до мого обличчя, але я відвертаюся. — Хлопчику мій», — шепоче й цілує. Я дратуюся, але цього не показую. Зароджується підозра, що вона планує свої вчинки заздалегідь і механічно їм підкоряється, ніби живе за графіком, наперед знає, коли мене слід тримати на відстані, а коли вчасно підпустити, щоб потім знову тримати на відстані, але далеко не відпускати.

«Я не собака», — кажу вголос.

«Що? що ти сказав?» — здивовано зиркає на мене.

«Я не собака».

«До чого тут собака?»

«Не знаю. Але я не собака».

«Що сталося?» — занепокоєно запитує, сідає навпроти. Зараз почнуться душевні копирсання і не знати, на скільки це затягнеться. Кажу, що мушу йти. Ліду це шокує, вона підводиться, широко розплющивши очі, й мовчки втуплюється в мене, ніби її щойно образили: ти куди?

В мене, здається, падає планка, зараз понесе, ох, понесе, я нароблю купу дурниць. Бурмочу, що маю справи, треба готуватися до іспиту, що втомлено почуваюся і таке інше. Ліда трішки роздратовано кидає, що за мій іспит уже домовилася (як я забув: іспит прийматиме її краща подруга!), тому не треба так хвилюватися, могли б посидіти, поговорити, нам треба багато чого з'ясувати, скоро їдемо на море. Відповідаю, що все це дуже добре, але не сьогодні, що зайду на днях і ми про все поговоримо, чуєш, на днях про все поговоримо. Ліда аж змінюється на обличчі, не може приховати хвилювання, ніздрі її носика від збудження розширюються, таке враження, що вона зараз на мене накинеться. «Ти йдеш?» — запитує таким тоном, ніби відмовляється в це вірити, ніби такий мій учинок не вкладається їй у голові. Мушу. Ліда дивиться порожніми очима, і я глибоко в душі шкодую, що вирішив піти. Бляха, якщо я залишуся, вона остаточно візьме верх наді мною, остаточно підкорить і нав'яже власну волю; треба показати їй, що я можу піти, нехай це буде для неї уроком, терапією, попередженням; мужчина — тоже чєловєк. Ми прощаємося, я ніжно й щиро цілую Ліду в стиснуті, нерухомі, напружені губи.

Виходжу за ворота подвір'я, зачиняю за собою хвіртку і раптом бачу, що вдалині провулка, з боку центру, стоїть темна іномарка. Тіло раптово на'їжачується — адреналін прокинувся. Двічі миготять фарами. По мене. Невже мені ласти? Неприємність зустрічі з місцевим крутеликом, який минулого разу мене вдарив, відразу пригнічує, і я непокоюся. Від збудження тремтять руки, намагаюся тримати себе в руках. Якщо він мене хоч раз ударить, хоч раз, я його поріжу. Бля буду. Забуду про Тибет і про все на світі, підірву його машину, обіллю ацетоном і підпалю або відкручу кришку бака й покладу зверху презерватив (вимочу його в бензині), наповнений сіркою й порохом, іншою бідою, покажу йому, бляха, де раки зимують; ні, не годиться — він зможе здогадатися, що це я; краще тоді запхати в бак презерватив із піском, ґума від бензину скоро розлізеться, і наш дорогий крутелик, ха, ха, ще довго паритиме собі мозги, що сталося з його колимагою, влетить на місяць-другий у копійчину. Йду до машини, тримаюся спокійно, серце калатає дай боже. В салоні горить червоний вогник цигарки, від затяжки яскравішає і знову зменшується. Проходжу повз машину, ніби нічого не трапилося.

«Ей... — гукає він, але я не реагую, знову гукає, я запитую, чого треба, — садісь в машину».

«Не маю часу».

«Садісь в машину!»

Все, що з нами стається, мусить статися. Яка дурниця вірити, що ми здатні змінити хід власної долі. Перед невідомістю найближчих подій не відчуваю страху, намагаюся прийняти їх, як належне. Думаю лише про те, як би в такій ситуації повівся Дека. Крутелик відчиняє дверцята, і, не знати чому, я сідаю до салону. Він знервовано тарабанить пальцями по кермі й мовчить. Заводить двигун і здає назад, ми виїжджаємо з провулка на вулицю, крутелик вмикає першу передачу, і ми ідемо в бік центру. Намагаюся ні про що не думати — у свідомості інколи є такий регістр, коли вона поза думанням, — але контролювати мислення не можу. Водій мовчить. Дивлюся на будинки за вікном і згадую, хто з моїх знайомих у них мешкає. У п'ятиповерхівці, що поруч із базаром, живе дівчина із сусідньої групи, якось я проводив її додому, ми навіть невміло цілувалися в під'їзді. Біля старого універмагу ми звертаємо в бік Остра і їдемо повз центральний вхід міського ринку. Підозрюю, що крутелик рухатиметься по Московській аж до вулиці Космонавтів, а там зверне на Липиврізький шлях і вивезе мене за місто. Раптом розумію, що навіть прагну такої небезпеки, хочеться поглянути їй у вічі, зустрітися з нею один на один. Хай буде те, що має бути. Він клацає запальничкою, закурює, і я на кілька секунд боковим зором встигаю уважно його роздивитися. Знайоме обличчя. Але ніяк не годен згадати, де раніше його бачив. У пам'яті перебираю можливі місця, де ми могли зустрітися, і раптом — мене це приголомшує — розумію, що бачив його на минулорічному дні народженні Тані, на якому він був разом із Берою. Тоді я ще добряче набрався, і коли Бера попросив, щоб присутні й далі виголошували тости, я підвівся, готовий у дим, і запропонував випити за мене: вам усе одно, додав я, а мені приємно. Пригадую, як страшенно тоді обурився цей крутелик, уже був підвівся, щоб підійти до мене, лише Вова Бера, іронічно усміхаючись, зупинив його легким жестом, тіла, бідний студент нормально поїв, попив і в нього на радощах закрутилася голова. Да, Бера — мудра людина, таких зараз майже немає. Шкода, що його посадили на вісім років. Скоса поглядаю на крутелика. З такою вдачею, як у нього, на мене не знати що чекає. Машина звертає на набережну, що веде в бік центральної площі, ми проїжджаємо до найближчого моста і крутелик знову повертає, цього разу в бік Гоголівського корпусу університету, де знаходиться мій рідний факультет. Зупиняємося на безлюдній алеї, вимикає двигун, відкидається на спинку й дивиться в далечину, яку ліниво освітлює один-єдиний ліхтар. Якраз на тому місці з'являється невеликий силует маленької тварини, не можу розгледіти кота чи пса, крутелик сигналить, тварина сполохано біжить у кущі, і знову тиша. Пауза. «Дальше к нєй ходіш?» — говорить він із дивною інтонацією в голосі, ніби важко зітхає, а не запитує. Не знаю, як правильно повестися. Крутелик запитує, чого мовчу, води в рот набрал? каже, що мене згноїть, що завтра я сам звідси звалю, а якщо не звалю, в ліс вивезуть. Непогано, бляха, живу: люблю жінку, але вона якогось милого єрепениться, тепер ще це мудило мені втирає, що добре, а що погано, додому не можу попасти, бо там такі самі... з нетерпінням на мене чекають. «Ти Ліду любіш?»

«Да».

«А она?»

У горлі пересихає, секунди дві мовчу, не встигаю відкрити рота, як він б'є рукою об кермо і роздратовано вигукує: «Я так і знал, так і знал!» Несподівано нагинається до мене, від чого я аж здригаюся, нє бойся — з посмішкою гаркає, відчиняє бардачок над моїми колінами й дістає звідтіля невелику пляшку. Відкручує корок, перехиляє і передає мені. Я відмовляюся пити, але він наполягає. Роблю ковток і не можу збагнути, що це за напій. Крутелик зиркає на мене і здивовано кидає: «Ніколи не пив джин?» — «Звідки я міг його взяти?» — говорю простодушно і водночас сумно. Джин, блядь: тут щодня хавати хочеться, а він про джин втирає. Не можу догнати, чого він мене сюди притягнув? потриндіти по душам? пригрозити? чи показати моє місце в цьому житті? Так я і без нього про все це здогадуюся. Господи, чого з людей влада так пре, що вони не можуть втриматися, щоб її на кожному кроці не показувати, не погрожувати нею іншим? Я ж прекрасно усвідомлюю, що не можу змагатися з тобою, і ти ж сам це добре бачиш, ну що для тебе розчавити мене, скромного, голодного, несповна розуму студентика, який навіть не має нормального зимового одягу, не те що дрібних грошей на цигарки? Стає смішно, ото було б кумедно йому все слухати? Сумніваюся, що він би присоромився.

«Я Віталік», — кажу йому першу-ліпшу дурницю, що спадає на думку.

«Валєра. Скажи мнє, Віталік: хто ти такой? — Я здивовано дивлюся на нього і не можу вдуплитися, що він хоче. — Ну зачєм тєбє такая женщіна? Ну хто ти такой, чтоби к нєй хадіть? Ти ж ніхто. Ліда, єй же муж нужен, а нє студент. Ну какой із тєбя муж? Пасматрі на сєбя».

Опускаю голову. Він знову тицькає пласку плящину джину, перехиляю, алкоголь проливається по губах, втираю їх рукою і думаю, чим усе це скінчиться. Він поводиться збуджено, але не агресивно. Уважно слухаю й думаю про те, чим він не догодив Ліді: манерами? гарячою вдачею? своїм, ха, соціальним становищем? Певно, її це задовбало ще при покійному чоловікові, який, наскільки я розумію, також був серйозним дядьою в цьому місті і від якого залишився старенький «ніссан», донька, хата, трохи бабок, купа фотографій і, мабуть, неприємні спогади. Ліда справді несхожа на домашню, слухняну дружину бандюка, яка готова все життя мовчати і поратися по господарству, їй хочеться більшого, світлішого, елегантнішого, розмов про літературу, музику, філософію. Принаймні на це я поки здатний — із гіркотою думаю. Валєра запитує: чьо потух? Не знаю, що йому відповісти, лише стенаю плечима. Він знову робить ковток джину і ніби думає вголос: як правильно зі мною вчинити. Я кисло усміхаюся й пропоную відпустити мене на всі чотири сторони, просто відпустити, все в руках... він хапає мене за горлянку, боляче стискає її і шипить, що багатьом уродам у житті фортить, але ж уроди на це не заслуговують, бо вони уроди, які ні на що не здатні, які нічого самі досягнути не можуть. Не перебиваю Валєру, бо це ще більше його роздратує. Він дивиться на мене важким, тривалим поглядом, ніби хоче побачити найменше заперечення своїм словам, щоб його агресія вибухнула з новою силою і пристрастю. Легко жити тому, хто нахабний, як ворона. Намагаюся зосередитися на своїй байдужості, прагну повністю підкоритися їй, щоб не реагувати на приниження навіть думками, не те що зовнішнім виглядом: очима, мімікою обличчя та настроєм. Свідомістю зосереджуюся на тому, що я просто перебуваю в цьому гарному містечку, на цій вулиці, в цій машині, з цією людиною, з якою дихаю одним повітрям, що, врешті-решт, я є лише однією клітинкою серед тисячі інших клітинок, які існують у цьому світі, і зі мною відбуваються звичайні ні добрі, ні погані речі, ті, що й з іншими. Тільки б про це багато не думати, не перейматися дрібницями, бо тоді вони набудуть значення і від цього знову стане важко. Раптом Валєра запитує, чи й далі ходитиму до Ліди. Від хвилювання в мене пересихає в горлі, язик стає, немов паралізований. Тихо і невпевнено кажу, що ми кохаємо одне одного, що це сталося саме по собі, і що я не хотів нікому завдавати шкоди. Валєра тарабанить пальцями по кермі, дивиться в протилежний від мене бік, із нього вискакує гостре, роздратоване «ц-ци». Випалює, щоб я згинув з його очей, щоб ніколи йому не попадався, бо тоді він за себе не ручається. Я швидко вилажу з салону і валю до общаги. Он вона, рідна, лише в кількох вікнах світиться. Йду із заплющеними очима, усміхаюся, глибоко вдихаю нічне повітря і дякую Богові, що все це нарешті скінчилося.




З Ніжина виїжджаємо о шостій ранку на старенькому «ніссані». Ліда сидить за кермом серйозна, уважно стежить за трасою. Я поруч з нею. На задньому сидінні дрімає Даша, яка хвилин п'ятнадцять вередувала, бо підняли вдосвіта, і лише тепер її повіки нарешті стулюються. Вона час від часу розплющує очі, втомлено дивиться на мене і так само повільно їх заплющує. Ліда каже: ще не виспалася, хай доспить. Я розглядаю купу касет, які дістаю з бардачка, але Ліда просить поки що нічого не ставити, мала засинає. Хочу розпочати розмову про те, аби ми побралися. Але в Ліди надто заклопотаний вираз, тому краще відкладу це до відповідного моменту. Страшенно люблю подорожувати, дивитися на незнайомі краєвиди, селища, людей, худобу за вікном, на розлогі поля, ліси, посадки, озера, ріки, на ліниві густі білі хмари вдалині, на сліпуче сонце й гарячий асфальт. Раптом вірю, що я — щасливий, навіть останні події також у цьому переконують: здається, від мене відчепився крутелик; я склав на п'ятірку іспит у Лідиної подруги, яка заздалегідь підготувала мені потрібний білет; Ігор Ковінько залишив мені ключі від своїх двох кімнат і я мав де жити цей тиждень перед поїздкою на Азовське море (ключі я залишив під душовою в його блоці — як ми з ним і домовилися); мої стосунки з Лідою стають ще тіснішими, а після моря, сподіваюся, ми будемо разом і більше ніхто нам не заважатиме. Шкода лише, що зараз у неї настрій не зовсім говіркий, здається, ніби вона карається важкими й неприємними думками.

«Про що думаєш?»

«Згадую, чи перекрила крани на воду й газ».

«Не переживай — перекрила. Ліда, я хотів у тебе запитати... — в мене язик далі не наважується говорити. Вона запитально кидає короткий погляд і знову відводить очі на дорогу. — Ліда, що в тебе з Валєрою?»

«З яким Валєрою?» — насторожується, на чолі з'являються зморшки задуми.

«Ти знаєш з яким... який їздить на темній іномарці».

«А... ти про цього».

«А були інші?»

«Не зрозуміла... що ти хочеш цим сказати?» «Ліда, я не хотів тебе образити. Просто мені здалося...»

«Хреститися треба, якщо здалося...»

«А якщо не здалося?»

«Ти забагато на себе береш».

«Що в тебе з Валєрою?»

«Нічого».

«Нічого?»

«Ну добре, бо це мені починає не подобатися. Кілька разів було, коли він до мене клеївся... А звідки ти знаєш про Валєру?»

Не відповідаю, лише з гірким кавалком у горлі дивлюся на трасу, на випадкові машини, що мчать по зустрічній смузі. Вона наполягає на відповіді, і я кажу повну нісенітницю, що випадково познайомився з ним у барі, і що він... про нас усе знає. Обличчя Ліди прояснюється, вона здивовано на мене зиркає, ніби не вірить у сказане, після кількох секунд мовчанки каже: дивно. Що тут дивного? Вона з незвичним виразом обличчя продовжує, що на нього таке несхоже — розмовляти зі студентами в барі. Потім Ліда з підозрою розпитує, чого це мене понесло в бар, і де саме ми познайомилися, в тебе ж нема грошей, ну, признавайся, що сталося? він тобі погрожував? обіцяв закопати? Я іронічно відмахуюся і відповідаю, що Валєра зовсім не такий. Ліда кидає недовірливий погляд, раптом по її очах розумію, що вона не вірить, але нічого не говорить. Між нами зринає холод, і ми ідемо мовчки. Лише тепер розумію, чому Валера так агресивно поводився зі мною, чому його так дістають наші стосунки з Лідою. Їхнє, хоча й хаотичне й хистке, спільне минуле з Лідою, мабуть, дає йому право мотиваційно так себе поводити. Ну як же — він переконаний: якщо був із жінкою — значить, вона не може належати іншому; ще не відомо, чи Валєра так легко відступиться. Тепер я здогадуюся, хто так часто телефонував вечорами Ліді та псував їй настрій. Вона кладе руку мені на коліно й запитує, що сталося. Я не встигаю сказати хоч слово, як Ліда тужливим голосом каже, що не треба себе накручувати, Віталік, я вже не дівчинка, розумієш? я кілька разів серйозно попеклася, думаю, цього більше не буде, Даша росте, мені треба думати про неї... я би також хотіла багато чого повернути назад і не робити дурниць, але таке наше життя, воно складається з нових і нових дурниць; пауза; навіть те, що ти їдеш зі мною поруч... може, це також дурниця? як думаєш? Можливо, глухо відповідаю, якщо це дурниця, то давай я краще вийду, ми від Ніжина недалеко від'їхали — ще навіть нема Прилук? о, ми у Малій Дівиці, я повернуся попуткою.

«Ідіот, — сміється Ліда, — нікуди я тебе не відпущу, назад дороги нема, ну, чого насупився? а в самого в гуртожитку дівчат, мабуть, щодня інша, хіба ні? чого мовчиш?»

Вона поводиться, як вісімнадцятилітня вертихвістка, дивиться зверхньо й лукаво, кожен порух лише підкреслює її кокетування. Якби ж ти знала — думаю про себе — що там у мене... зараз би так не шкірилася. Даша прокидається і каже, що хоче пісяти. Ліда звертає на узбіччя й глушить двигун. Вони сходять у невеликий кювет справити нужду. Я також вирішую розім'ятися. Сонце припікає все більше, сьогодні гарний день. Назустріч нам повільно іде вантажівка, з невеликої цятки вона невпинно виростає в синій квадрат кабіни, спершу я можу розгледіти марку — «газон», а потім обрис водія за кермом. Даша хоче збирати квіточки, але Ліда на неї гримає й наказує сідати в салон. Ми знову в дорозі. Я порпаюся в магнітофонних касетах, написи англійською, більшість виконавців мені невідомі, не знаю, що ставити. Ліда бере одну з них і запихає в цифровий магнітофон. Лунають перші акорди, а потім жіночий, плавний голос. Я запитую, хто це, і Ліда каже: Елла Фіцджеральд.

«Ніколи не чув».

«Ти ще багато чого не чув», — добродушно сміється вона.

«Я в Америці, — бурмочу, — на відміну від тебе, не стажувався».

Ліда радісно дивиться й каже, що все ще попереду, якщо тільки захочу. В Лубнах ми сперечаємося, яким шляхом їхати на Полтаву — через Хорол чи Миргород, майже однакова відстань. Я пропоную через Миргород, як-не-як — полкове, козацьке місто. Не той тепер Миргород. Біля Полтави в «ніссані» пробиває заднє праве колесо, ми дістаємо запаску і я намагаюся її встановити, хоча ніколи цього не робив. Ліда стежить за моїми незграбними рухами й сміється. Даша тим часом бігає неподалік у невеличкій лісосмузі й збирає квіточки та сонечка. Я гукаю до неї, щоб нікуди не йшла без дозволу. Нарешті закручую четверту гайку, але Ліда каже, аби не наглухо. З літрової пластмасової пляшки поливає воду мені на брудні руки, пропонує зробити перерву хвилин на п'ятнадцять-двадцять і перекусити. Ліда наливає з термоса чай, а я нарізаю на дрібні шматки помідори, огірки, варені яйця та відбивні. Даша вередує і відмовляється їсти, мати гримає на неї, і дівчинка неохоче підкоряється. На свіжому повітрі апетит ніби загострюється. Ліда каже, що нам треба поспішати, оскільки їхати швидко вона боїться. На виїзді з Полтави Даша жаліється, що болить шлунок, і починає плакати. Ліда дає їй пігулку від шлунка і наливає в пластиковий стаканчик мінералки. Задумано дивлюся на дорогу; пауза; ми вже майже як сім'я, на душі стає добре й затишно. Оглядаюся на Дашу й ніжно куйовджу її волосся. Стежу за Лідою. Раптом згадую, що вона мала поділитися своїми думками про мою писанину, яку я останній тиждень дописував і редагував у кімнаті Ковінька.

«Ліда, ти прочитала мою прозу?»

«Забула, — зізнається вона й винувато прикушує нижню губу, — перед поїздкою була затуркана клопотами, але це нічого, щойно приїду — відразу прочитаю, обіцяю».

На мене находить депресняк. Я не маю що їм дати. Я — босяк, який випадково з'явився в їхньому житті і тепер сидить на шиї. На мені навіть одяг її покійного чоловіка: спортивні шорти й ґумові капці, бейсболка, футболка і навіть чорні окуляри; навіть плавки — і ті Ліда мені купила. В мене ні копійки за душею, я — злидень, задрипаний студентик, суцільна проблема, і батьки нічого не можуть мені дати... а я хочу одружитися. Валєра правильно каже: я — ніхто. Із сумною іронією згадую вірш Емілі Дікінсон: «У світі я — ніхто — а ти? Ти теж ніхто, мабуть»... Стає так гірко, що ледве стримую себе, щоб не заплакати. Ставлю касету з джазовою інструменталкою. Перед Дніпропетровськом Даша засинає, влігшись на задньому сидінні, одна рука лежить на животику, інша спадає, вона довго моститься, перевертається, поки врешті стулює повіки. Ліда стишує музику, одразу зростає гул двигуна, шум від пробігу коліс по асфальті і опір повітря об корпус машини. Я слухаю ці звуки, і вони наганяють ще більшу нудьгу, відчай і втому. Не можу думати про власне майбутнє, невдачі, бо гул наповнює мене зсередини, і здається, що гуде в мені, приглушує слова, які я так часто люблю вимовляти мовчки, якими я так часто сперечаюся з самим собою. Ліда розпитує про мій рідний край, про мою нещасну «малу батьківщину», яку я покинув, і вже три роки не потикаюся туди, бо мене пригнічує минуле, яке щодня чекає неприємними телефонними дзвінками, темним під'їздом, у якому може трапитися що завгодно; на моєму поверсі, певно, як і в ті нещодавні часи, й досі не горить лампочка, пригадую, мій батько задовбався щотижня вкручувати нову сорокаватівку, бо її розстрілювали алюмінієвими чи мідними скоблями з рогаток десятилітні шмаркачі або ж цупили сусіди з верхнього чи нижнього поверху. Ліда радісно каже, що ввечері наберемо пива й риби, ти яку рибу любиш? Зізнаюся, що про це ніколи й не думав, мабуть коропів, лящів, карасів. Та ні, сміється вона, я про справжню рибу, морську рибу, вона найсмачніша. Ліда каже, що купимо пеленгаса, чехонь, але не мокру, бо вона дуже солона, а копчену, в неї м'ясо віддирається довгими, тонкими смужками, а ще — в'ялених бичків, там їх продають на кожному кроці, до речі, з прісноводної риби найсмачніший судак, особливо копчений. Так, бурмочу я, судак дуже смачний, з нього виходить добра юшка, ми ловили його в Тернополі на Сереті біля гідропарку; судак, на відміну від щуки, ходить косяками і не смердить мулом, а ще він чує приманку боковою лінією, силікон будь-якого кольору може взяти, натомість щука реагує зором, а сом ведеться на запах. Вона вередує, що я все вигадую. Обурююся, і Ліда шепоче: дурнику мій, вірю. Я і справді був затятим рибалкою, ще з раннього дитинства, і дід у мене був рибалкою, і батько, словом, риби в хаті ніколи не бракувало. Чому вона не вірить? У Мелітополі Ліда виходить і розпитує ціни на кавуни й дині, каже, що чим ближче до моря — тим менші ціни. Даша закриває долонями мені очі й просить відгадати, хто це.

«Даша».

«Ні — не Даша, а слоненятко. А зараз?» — знову затуляє мені очі.

«Лисичка».

«Ні, не вгадав, — сміється вона, — вовчик». Даша знову закриває мені очі.

«Левенятко».

«Правильно, — вигукує вона, — вгадав».

Ліда гримає на нас, щоб не відволікали її від дороги, я прошу Дашу бути чемною і гарною дівчинкою. Вона нудьгує, дивиться по боках, потім розвертається спиною до нас і обличчям до машин, що їдуть за нами, і показує водіям язика. Я стежу за нею. Водій блакитної «таврії» добродушно погрожує їй пальчиком, і Даша заходиться дзвінким, щасливим сміхом. Дивлюся на широкі баштани за вікном і думаю про те, як тут живуть люди, як минають їхні будні та свята. Час від часу на шляху трапляються величезні розкладки різних сортів кавунів і динь, якими торгують із фур. Ліда каже, що все необхідне купимо перед самою Кирилівкою, там найдешевше, бо на курорті ціни знову бабахнуть. У Малій Тернівці за Якимівкою нарешті зупиняємося й підходимо до продавців — худющого й засмаглого жевжика в сірій, засмальцьованій бейсболці, з-під козирка якої виглядає чорний, закручений чуб, та його рум'янощокої дружини-товстунки. Ліда вибирає кілька маленьких диньок, ретельно їх нюхає, а мені наказує вибрати великого кавуна. Ми купуємо, складаємо все в багажник і вирушаємо далі. Я хочу бачити море, пильно й довго вдивляюся в далечінь, відчуваю, що воно от-от має з'явитися синюватою смугою на горизонті. Ліда показує праворуч, де з-за дерев, пагорбів, баштанів, видніється сріблястий, схожий на молочний коктейль, лиман. Я прикипаю очима до нього й, заворожений, не можу відірватися. Чому мене так тягне до води? Чому мені так подобаються річки, ставки, озера, а тепер ще лиман і море, якого я ніколи не бачив? Люди, які живуть у цих краях, певно, щасливі, бо щодня можуть бачити цю красу. Даша каже, що хоче до моря, і ми її заспокоюємо — їхати залишилося недовго.

Коли заїжджаємо в Кирилівку, таке враження, що моя нетерплячка побачити море ніби зростає в кілька разів. Я розглядаю людські садиби, хати, подвір'я, на воротах висять таблички «здаються кімнати» або «кімнат нема». Ліда пропонує поїхати ближче до центру й починати шукати звідти. Ми повільно їдемо вулицею, по якій ідуть люди в купальних костюмах, плавках, із надувними матрацами й кругами на плечах. Ходимо по господарях і розглядаємо кімнати, нам одразу таланить, бо за десяток подвір'їв від перехрестя в центрі знаходимо потрібне житло, умови Ліду задовольняють. Знайомимося з господинею, яка просить називати її Тимофіївною, вона показує нам нашу кімнату з трьома ліжками і дає ключі. Тимофіївна відразу розповідає що й де знаходиться: холодильник у коридорі хати, пользуйтесь, реб'ятки, душова і туалет у кабінках наприкінці двору, ах да, магазини хароші, оптові, тут же, рядом, пройдете через огород, всьо вроді, ну, реб'ятки, отдихайтє. Даша знову скиглить, що хоче до моря. Ми розпаковуємо речі, переодягаємося в пляжний одяг і йдемо до води. В рибному кіоску купуємо два копчених судаки, а в магазині кілька пляшок пива. Виходимо на пляж, я вперше бачу море. Воно спокійне, темно-синє, лише на горизонті повільно втрачає різкі кольори й зливається з небом. Далеко від берега на поверхні води розсипані невеликі силуети рибацьких човнів. На пляжі купа людей, і ми насилу знаходимо вільний шмат піску, на якому можна зупинитися. Розправляю велику парасолю від сонця, встромляю в пісок і під куполом тіні ми розстеляємо покривало. Вечірнє сонце не припікає, деякі люди збираються і йдуть із пляжу. Йду купатися, дрібні мушлі боляче колють у стопи, я насилу добираюся до води, заходжу і метрів тридцять іду до нормальної глибини й пірнаю. На березі стоїть Даша й махає ручкою. Я знову пірнаю й пливу у відкрите море. Ще ніколи не почувався так добре, вода легко тримає тіло на поверхні. Лягаю зіркою й дивлюся в небо. Уявляю, як ми кохатимемося з Лідою вночі, коли Даша засне. Уявляю, якою буде наша шкіра: солонуватою, теплою і розслабленою. Думаю про Ліду, певно, мені поталанило, що я знайшов цю жінку. Виходжу з води й дивлюся на них, на моїх двох улюблених, ніжних дівчат. Ліда лежить на животі, поклавши перед себе лікті, від чого її груди, стулившись, стали повнішими. Я збуджуюся і подумки звільняю їх від купальника. Я б хотів, щоб вона також подивилася зараз на моє причандалля, яке хвилюється під плавками. Ліда гортає жіночий журнал і лускає насіння. Даша позаду неї бавиться, набирає в руки пісок і визбирує з нього мушельки. Раптом мала бере відкриту пляшку пива, яка стоїть біля лівого Лідиного ліктя і починає пити. Мало не лускаю зі сміху. Потім Даша так само поважно ставить пляшку на місце і знову грається піском. Я падаю поруч із Лідою, на неї летять краплі води, вона кривиться і швидко кидає мені рушника. Лежу на спині, накривши очі футболкою. Ліда гладить мені пальцями груди, водить пучками по шиї, підіймається до обличчя. Стає страшенно лоскітно, вона водить пальчиком по губах, і я намагаюся його легко вкусити. 

«Ти задоволений?»

«Ліда, я тебе люблю».

«Обманюєш», — сміється вона.

«Ліда, ти знаєш, що я вперше на морі?»

Нічого не відповідає, на обличчі з'являється сумна задума. Чим вона переймається? Невже не вірить, що ми будемо разом? Знову кажу, що хочу з нею одружитися, якомога швидше, відразу після приїзду, навіщо зволікати, нехай переконається, що я не жартую і не використовую її; Ліда, я хочу бути з вами, обіймаю Дашу, але вона, заклопотана будуванням фортеці з піску, від мене відсторонюється. Вірю — задумано дивиться перед себе, зітхає Ліда і каже: «Зривається вітер, час повертатися».






ЧАСТИНА III





...коли я залишаюся наодинці з такими думками, то сповнююся тривоги, яка розростається в мені, ніби чужорідне тіло, проникає в найдальші закапелки свідомості. Не знаю, як далі бути. Єдине, що можна вберегти від цієї тривоги, — це власні спогади й пам'ять. Я провів неспокійну ніч у відчайдушному безсонні; підводився з ліжка, сідав за письмовий стіл, брався читати Алішера Навої, коли ж набридало, писав прозу, точніше, вичавлював із себе хаотичні й незрозумілі уривки переживань, кидав, ішов курити в рекреацію, знову лягав спати... мені снився коридор на моєму поверсі, укритий липким павутинням, а в ньому — фрагменти закривавленого Настиного тіла, її напіврозплющені, нерухомі очі... я прокидався мокрий від поту, знову йшов курити... і так без кінця... Ця ніч остаточно переконала мене в тому, що живу не так, як слід, що це наслідок багатьох помилок, які роблю щодня, і, що найстрашніше, не помічаю цього. Втрачаю спокій і стаю схожим на розладнаний рояль, із якого намагаюся вичавлювати гармонійну мелодію. Щоб відволіктися від думок, розпаковую речі й розкладаю їх по кімнаті, куди лише щойно перебрався з кімнати Ковінька. Не забути в нього поприбирати, бо коли приїде з дружиною з Луцька, то від тієї конюшні, що я залишив, певно, здуріє. Я дуже переживав, щоб мене часом не поселили в іншу кімнату, як це часто люблять робити розумники зі студентського комітету. Дякувати Богу, все обійшлося: я отримав ордер на свій рідний закапелок, де на вікні замість фіранок висить політична карта світу, а на стінах — мої малюнки відомих людей, виконані олівцем; як-не-як — було би прикро з цим усім розпрощатися: з виглядом на університет і пішохідну доріжку, яка веде до нового корпусу і по якій щодня ходять симпатичні довгоногі дівчата.

Не знаю, як далі бути. За дверима в блоці гамір, чути знайомі голоси сусідок. Радію, що їх теж поселили в ті ж самі кімнати. Так звик до них, що важко собі уявити інших мешканців на їхньому місці. Виходжу в блок і вітаюся з ними, вони радісно накидаються на мене, ми обіймаємося й тішимося, що знову разом. Сусідки здивовано розглядають мою засмагу і запитують, чи не був я часом на морях. Був, у липні на Азовському.

Ми розходимося по кімнатах; від згадки про море й Ліду находить такий депресняк, що хочеться вовком вити. Вже понад місяць не можу повірити, що вона порвала зі мною стосунки, а все через мою кляту прозу. Навіщо я це писав? Навіщо давав їй читати? Ліду шокувала єдина фраза: «він цілував її ще поки не старе тіло». Одна-єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й до чого так прагнули. Я ще ніколи не страждав через таку непримітну дрібничку: кілька слів кардинально змінили мою долю. «Поки не старе тіло... дякую тобі, — кисло посміхнулася Ліда, — дякую за правдивий діагноз». Від сорому й відчаю я не знав куди подітися. Ліда швидко взяла себе в руки й попросила більше ніколи її не тривожити. Згадую нашу останню зустріч, як знічено стояв перед нею і не міг вимовити жодного слова, бляха, як переляканий шмаркач, я не зважився вимовити жодного слова; в горлянці пересохло; згадую, як так само мовчки й слухняно пішов у общагу і в кімнаті Ковінька, де так-сяк дотягував це нестерпне, довге та самотнє літо, зарився у подушки й ридав. Я картаю себе, бо не боровся за Ліду, не виявив наполегливості, впертості, можливо, треба було на неї натиснути, щоб ми зараз жили разом. Натомість мене здолала апатія, яка невідомо де взялася, пустила холодні щупальця в серце, розум, у душу, підкрила їх, позбавила волі. Досі не можу пробачити собі слабкості, якій так фатально піддався. Дека, коли я приїхав до нього зайцем першою ранковою електричкою в Чернігів і з розпачем розповідав про весь ідіотизм ситуації, сказав, що, може, це на краще, адже наші вчинки інколи — попри те, що не піддаються жодній логіці, — можуть змінити майбутнє. Я дивився на нього, як на божевільного, й не розумів, що він має на увазі. Дека лише спокійно відповів: значить, так було треба — щоб ви розійшлися, значить, ви з Лідою не повинні одне одному належати, а те, що мріяли жити разом, — це лише наївні ілюзії, що насправді нічого не здатні змінити, бо все, що з нами діється, має відбуватися саме так, а не інакше. Я йому тоді не вірив і давився на нього, як на наївного дивака, який начитався розумних книжок із абстрактними істинами, книжок, які такі далекі від реального життя і щоденних проблем. Лише після цього я з жахом зрозумів, наскільки велика прірва лежить між мною і Декою, наскільки ми різні. Мабуть, Настя правду казала, що моє захоплення Тибетом рано чи пізно минеться, як минулося захоплення анархізмом, фашизмом та іншими речами.

Розкладаю постіль, яку щойно приніс від кастелянші: на подушку одягаю пошівку, на ковдру напинало, на матрац стелю простирадло. Розпаковую речі: передусім на письмовий стіл ставлю портативну друкарську машинку (її вигляд гріє душу), потім папки з записами, рисунками, фрагментами прози, на полицю складаю два десятки книжок — усі набутки за три роки навчання. Сідаю на ліжко й думаю, що не все так погано, я знову тут — у своєму маленькому, рідному світикові, де найбільше благо — нічого не робити, бо тоді жодним речам не надаєш вагомого значення і не прив'язуєшся до них. Заплющую очі й слухаю себе: як мені добре, спокійно та затишно. Я подолав депресняк, який смоктав із мене соки, я подолав його, відмовившись думати про погане, відмовившись думати про все довкола. Як там у Сковороди: «Світ носить лише суєтну машкару». То що ж робити? — запитує мій голос, і я дивуюся його зміненій (веселій) інтонації.

Підводжуся, відчиняю вікно й дивлюся на університет. Біля 3-ї общаги купа народу: одні заходять, інші виходять. Батьки, з набитими продуктами й дахами торбами, ведуть поселяти жовторотих новобранців-першокурсників. Ласкаво просимо до нормального життя, усміхаюся їм. Через рік вони стануть розкутими, почнуть курити, попивати винце, через два — багато з них пустяться берега — дівчата підуть по руках, а гаврики будуть глушити водку, матюкатися і грати в карти, а ще попереду венеричні хвороби та інші підводні рифи общаги. Як-не-як, але це гарний світ, у ньому є свій шарм. А поки що першокурсники знічені, насторожені, переляканими оченятами дивляться навколо і не розуміють, куди потрапили. В нормальний дурдом, дітки, в нормальний дурдом. Швидко попустить, чекати залишилося недовго. Я втішений, що незабаром почнеться навчання, бо зможу ходити в гості до дівчат, знайомих, друзів, і вони не дадуть пропасти. Коли після моря жив у Ковінька, то від голоду думав, що звар'юю. Гречку, рис і картоплю, які мені залишив Ігор, за два тижні з'їв, і тоді... почалося найгірше. Був період, коли я чотири дні нічого не хавав, лише пив чай. У малій кімнаті Ковінька, яку він використовував як кухню, в тумбочці стояло кілька банок варення й маринованих огірків. Він дозволив брати все, що треба, але... я не наважувався їх відкрити. Голод рано чи пізно бере своє, і тоді... неможливо вистояти. Врешті я взявся за варення. На чаєві з варенням протягнув ще три дні. На щастя, з общаги на літо не виїхав знайомий аспірант, який добивав дисертацію чи то з психології, чи то з педагогіки. Він, наївний, мав необережність запросити мене в гості, я не відмовився. А хулі, я завжди готовий задарма потриндіти про Фройда, Макаренка, Муньє та інших серйозних хлопців, тільки б дали поїсти. Я його розумію: цілий день сидіти над розумними книжками... від цього ж може дашок поїхати. Кілька вечорів ми киряли, і я повертався в кімнату Ковінька, дякувати Богу, неголодний. А ще — багато згадую. Нема чого так перейматися минулим, воно дане лише для того, щоб його інколи згадувати у вигляді випадкових фрагментів, клаптів картинок, вирваних із невідомої цілісності, що несподівано відійшла і яку ніколи не побачиш навіть у довгому сні. Більшість людей зациклені на своєму минулому та майбутньому, значно менше звертають увагу на теперішнє, відтак самі себе пригнічують турботами і всякими дурницями. У хвилини слабкості я також належу до таких людей, стаю однією з сіреньких, непримітних одиниць цієї безликої маси, чия психіка приречена на розподіл світу за принципом: «гідне — негідне», «добро — зло», «користь — шкода». Звідки мені знати про все це? Бо ж той, хто знає, не говорить, а той, хто говорить, не знає. Ця генієва фраза колись переполошила весь Стародавній Китай. Така проста, і така глибока. Що я можу сказати про ці речі, покладаючись на власний жалюгідний досвід? і чи може він бути підставою для вироблення поглядів і суджень про те, що навколо мене? Хочу курити. Я так хочу курити, що аж трусяться руки. Коли я жив у кімнаті Ковінька (чого я так згадую минуле?), в одній із шухляд на його кухні знайшов пачку сухої, давньої «ватри», про яку господар, певно, й забув. Яка насолода курити цигарки з добре висушеним тютюном! Тоді дим ніби живий, гострий, запашний, він густо клубочиться й легко наповнює легені. Внизу по доріжці в бік університету йде чоловік із портфелем, він час від часу потягує цигарку і з-за його спини виривається легкий димок, що одразу розчиняється в повітрі. Я ще нікого не бачив із друзів, мабуть вони приїдуть завтра. В кімнаті сидіти ліньки, виходжу в коридор, іду в рекреацію на перекур. Приємно чути, як общага після літнього затишшя знову перетворюється на вулик, її непривітні стіни, пофарбовані у дурнуватий синій колір, наповнюють звуки балачок, сміху, музики, скрипіння дверей, цокання підборів по бетонних сходинках. Общага знову повертається до нормального життя, тут, як і раніше, відбуватимуться події — погані, хороші, щасливі, прикрі, буденні, урочисті.

Після розлуки з Лідою вирішую більше нічого серйозного з жінками не мати, бо від цього стаєш зомбі, ходиш, ніби мішком прибитий, і з найменшого приводу страждаєш, як ненормальний, мовчки скавулиш через важку долю. Нехай цей семестр буде багатим на читання і творчість, подумки усміхаюся й дивлюся з вікна на двох студенток, які щойно вийшли з 3-ї общаги. Господи, я ж щойно сказав — жодних жінок! чого вони привертають мою увагу? Думаю про друзів, уявляю їхні відкриті і дорогі обличчя. Не знаю, чи вже прибули зі своїх міст Юля, Таня, Хо-хо, Дека... я й забув, що Деку відрахували... Він обіцяв приїхати в гості, коли я нещодавно зависав у нього в Чернігові. Вахтерка Петрівна сказала, що кілька днів тому про мене запитувала дівчина. Петрівна жувала бутерброд із білого хліба й велетенського шматка вареної ковбаси, запивала його гарячим чаєм і, ковтаючи, додала: харошенька дєвочка. А то! Але хто ж це може бути? Настя? Тома? Навряд чи вона сама прийшла б. Хто ж це був? Яке це має значення? Це ж міг бути хто завгодно. Якщо це мене тривожить, значить, я хочу, щоб до мене прийшли в гості і щоб це була неодмінно дівчина. Як не крути, я не готовий до самотності і до тієї внутрішньої рівноваги, яку вона здатна подарувати. Тепер я мушу зізнатися собі, що живу фальшиво, ніби штучно, всі мої кроки ніби наперед заплановані і відбуваються з певною послідовністю. Заради цієї послідовності я, мабуть, і борюся помилково зі своїми почуттями, кидаюся врізнобіч, а потім шукаю собі виправдання чи постійно себе картаю. Емерсон сказав би, що це і є саме життя, яке триває в думках; а вони щодня переслідують тебе, напливають відчаєм, радістю, надією, страхом, ваганням, постійно змінюються, і ти перетворюєшся на беззахисну рибину в їхніх бурхливих водах. Хочеться інколи сказати, що все це лайно собаче, що все це дурнуваті й безпідставні міркування на важливі теми, для яких не маю елементарного досвіду. Молоді люди, такі, як я, під час депресії часом люблять оплакувати важку долю. Ха, яка в дупі важка доля? Живий, здоровий, не каліка, розумом, здається, не обділений, здоров'ям також... у мене ж нема церебрального паралічу, енурезу, цукрового діабету чи іншої біди... Чого ж скиглити? Дівки інколи пристають, забігають у гості, а я тут розводжуся, бляха, про буддизм і сенс існування. Мені ж не сімдесят років. Ось візьму зараз і почитаю Тракля чи Даріо — все забудеться. Найважливіше — не піддатися нікчемній буденності та її жалюгідним дрібницям, бо вони поступово перетворять свідомість у смітник. Треба випрати шкарпетки й труси, а ще футболку, штани й сорочку, все це потім випрасувати, треба поприбирати в кімнаті, бо в ній чорт голову скрутить, треба подумати, що сьогодні й завтра їсти, з чого зварити собі бодай примітивну юшку, треба дістати гроші, аби купити літнє й зимове взуття, нові труси й шкарпетки, бо старе все розлазиться, а ще теплу куртку (на крайняк осінню, в ній можна чудово проходити зиму), такі-сякі крупи, олію, нову зубну щітку та пасту (вже задовбався чистити зуби поташем), шампунь, мило, крем і станок для гоління (розмріявся!), не кажучи про пиво, горілку й вино, книги, квіти, презервативи й подарунки для дівчат. Пауза. Все це нереально, не варто цими дрібними проблемами перейматися. Краще послухаю «Аукцион» чи «The Pogues» і про все забуду. Краще сяду за стіл писати чи малювати і заспокоюся. Одна моя знайома з філфаку каже, що стан депресняка, відчаю чи ностальгії можна легко контролювати — варто лише поставити власне бачення цього ніби з боку — ніби перенести свідомість за «рамки» таких почуттів, і тоді вона перестане бачити лише в непривабливих тонах. Легко їй казати, але ж я не дощовий хробак, якому все одно, де і з ким повзати, яку музику слухати і яке небо бачити. Дощовим хробакам усе до одного місця. А ми — люди — так не вміємо, тому й страждаємо як ненормальні, і нас це пригнічує й тішить.

Під вечір заходить Юля. Вона засмучена й сіра на лиці. Розпитую, що сталося. Юля неговірка, я наполягаю; і враз — її прориває. Сльози горошинами скочуються по щоках, через важкі схлипи ледве вимовляє слова: мене, здається, кинув мій мальчік, а я його так любила, так любила, це не найстрашніше — в мене вже шостий день затримка, плаче Юля, такого ніколи не було, я не знаю, що робити. Ти йому сказала? Він навіть слухати не хоче, каже, що це я в общазі нагуляла. Віталя, але ж у мене, коли я була з ним, нікого не було! Ми ж цілий серпень провели удвох! Юля сидить на кріслі, склавши руки на колінах, дивиться по боках, ніби сполохане, загнане в кут звіря. Вона настільки пригнічена, що в неї змінений, приглушений і притишений голос. Не знаю, як їй допомогти.

«Математик — і в Африці математик», — роздратовано кажу про її студентика.

«Все було так добре, так добре, — схлипує Юля, — я вже думала, що знайшла того, кого шукала...»

Не можу повірити, не вкладається в голові, що можлива така жорстокість до того, кого ніби любив і був довший час поруч. Що його злякало? перспектива невдовзі стати батьком? одруження і сімейне життя? Раптом мені здається, що я подібний на того ідіота математика, на якого Юля покладала такі надії. Вона каже, що страшенно болить голова, і йде до себе. Можна було б довго розводитися, який цей математик (Слава, чи як його там?) закінчений лох і нікчема. Я нічого не сказав їй втішного. Від голоду так болить голова, що я ні про що більше не можу думати так ретельно, настирливо, детально, як про їжу. Про це, здається, писав ще старенький Генрі Міллер у «Плексусі». Їжа, бляха, — це страшний двигун прогресу, мас і нашого обміну речовин. Хай би там що презирливе не виголошували про їжу святі аскети та інші адепти духовного зростання, я ніколи не відмовлюся добре поїсти, особливо тоді, коли протягом дня моя внутрішня інквізиція голоду намотувала мої кишки на свої диявольські інструменти. Хоча, дивлячись на себе в дзеркальце, зауважую, що виглядаю не найгірше (порівняно з в'язнем Майданека чи іншої неприємної установи). Пригадую, як у Тернополі кілька років тому від зони змушений був закосити на дурку мій приятель Колобок, інколи я провідував його у психлікарні (щотижня приносив по блоку «Marlboro»), куди він попав за рішенням міського суду, і бачив, як з кожним днем він повільно й безжально худне. Колобок нарікав не на оточення психів різного штибу, які, наколені всілякою хріновиною, або швидко марширували на місці, або ж ходили, як механічні роботи, і не на медперсонал, який репрезентували іронічна медсестра і кілька кремезних дядьків у білих халатах; звісно ж, і не на ліки, якими його зранку до вечора фарширували. Він нарікав на жахливе харчування. Йому в голові не вкладалося, що люди інколи змушені так мало їсти. Ясна річ, це не в тернопільських кабаках зависати і спускати на щедрі поляни бабло, відібране в місцевих бариг. Колобок за два місяці втратив до двадцяти кілограмів ваги, і в його очах, мов у релігійного фанатика, з'явився хворобливий блиск. Може, це була його карма: страждати через те, що найбільше любиш, — через їжу? Кращого покарання не придумати.

А від чого страждаю я? Ха, хороше запитання... Для таких жовторотих шмаркачів, як я, що не нюхали серйозного пороху, найдрібніші невдачі сприймаються як незворотні й трагічні, порівняно з дійсними стражданнями, які коли-небудь переживали люди і від яких насправді стають сильнішими, це все видається дитячим рюмсанням. Добре, що я це розумію і знаю — до крайньої межі ще далеко. А отже, не треба про це стільки розводитися, як це полюбляють робити шмаркачі, які, щойно вирвавшись із-під маминої спідниці й отримавши від жизні легкого, випадкового стусана по яйцях, починають робити з цього катастрофу і скиглити на кожному кроці. Згадую, як підлітками ми виловлювали цих «домашніх» сопляків біля шкіл чи на вулицях Тернополя і били — просто так, без причини; зупиняли першого-ліпшого (по одному виглядові визначали, чи це слухняний хлопчик-відмінник) й запитували «ти звідки? з ким ходиш?», у нього одразу змінювалося обличчя, блідло й покривалося червоними плямами, губи тремтіли, очі перелякано шастали по боках, а голос надривався, ставав тремтливим і невпевненим. Особливу втіху приносило виловлювати тих, кого тепер називають «денді», а в наші радянські часи звали «піжонами» й «хіпарями». Чмо, ти чого штани вузькі носиш? Може, ти в попу трахаєшся? правда, трахаєшся? а чого в тебе волосся перекиснем водню пофарбоване, ти що, дівчинка? розмазня? дай поносити кроси, гарні кроси, скидай. А потім було традиційно: пару прямих у диню, пробивання кишень. Особливо подобалося роздивлятися комсомольські квитки, я брав джіджю і підпалював їх, «корка» спершу чорніла, не піддавалася вогню, але потім займалася. От тоді би мені Тибет і буддизм, ха, мозгів ще до цього не вистачало. Навіть не віриться, що це був я. Гнила була карма, зовсім несерйозна. Не дивно, що кількох моїх сімнадцятилітніх знайомих закрили. Ах, що там думати, пора спати.




Не знаю, скільки днів усе це триває. Певно, достатньо, щоб відчути себе покинутим і непотрібним. Вересень ще не минув, а я все не можу оговтатися від літа, що повертається через спогади, коли дрімаю, сиджу на лекціях чи коли блукаю, ніби відморожений, вулицями Ніжина і не знаю, що робити далі. Не можу думати, не можу зосередитися. Дивлюся навколо і не знаходжу всьому, що діється в цьому великому, химерному світові, жодних пояснень. Дивний стан: це такий собі «страйк» свідомості, що відмовляється бути у звичному режимі свого думання, натомість перебуває у своєрідному «автопілоті». Я зустрічаюся зі знайомими, але не переживаю цього так буквально, як раніше, коли тягнуло поговорити про справи, здоров'я, погоду, навчання чи прочитані книжки; я розмовляю з дівчатами, які мені подобаються, але не відчуваю того мисливського запалу, який раніше підштовхував залицятися до них, весело триндіти, вішати їм лапшу на вуха. Я ходжу по красивих місцях у Ніжині, які мені страшенно подобаються і з якими пов'язані ті чи ті любовні походеньки, але сприймаю їх радше як німі фотографії з химерного минулого, до якого більше немає жодного інтересу. Деки нема — і це також позначається на моїй апатії. Я з нетерпінням чекаю, коли він приїде в гості, але в нього в Чернігові справи: знайшов роботу... сторожем (непоганий фах для буддиста-похуїста: ввечері втикнув у медитацію, а під ранок очуняв).

Учора бухали в Ковінька (у нього запій триває вже тиждень). Скаржився, що на кафедрі, де він працює, за алкоголізм йому зробили догану і погрожують вигнати з університету. На днях в одному з пивбарів місцеві алкаші підбили йому праве око (красивий рожево-фіолетовий біляш) і він ходить у моїх чорних окулярах, не знімає їх навіть на лекціях; студентки лукаво хихикають і тихо перешіптуються. Ми гарно посиділи. Ковінько чим більше п'янів, тим більше пшехав і цитував польську класику. Його трирічний син грався на підлозі порожніми пляшками з-під горілки, а захмелілий Ігор, дивлячись на нього, казав, що мій малий розмовлятиме трьома мовами — українською, польською та російською. Ми пили за здоров'я його сина і за його дружину, яка три дні як не розмовляє з чоловіком; вона лише мовчки подавала нам смажену яєчню і поглядала на мене так, ніби вишу їй сто баксів. Ковінько наїхав на мене за те, що не телефоную батькам. Сьогодні вирішив піти на переговорний пункт і дзвякнути в Тернопіль: не розмовляв із матір'ю майже два місяці. Батько, певно, не схоче мене чути, не те що бачити; він вважає, що мої проблеми (через які я в бігах) — це дитячі ігри порівняно з серйозними проблемами, що бувають у людей. Можливо, я про це поки не думав. Його не переконала навіть смерть Бритого, він лише зневажливо кинув, що самі на свої юні задниці з нічого зробили біду, і роздратовано додав: ідіоти. Це була наша остання розмова, коли я телефонував батькові ще на першому курсі й повідомив, що вступив до університету. Схоже, він тоді не здивувався цій новині, лише недобре згадував минуле. Чому він так непокоївся моїм минулим, а не майбутнім? Мабуть, батько і не здогадується, що я вже зовсім інша людина, що мені немає діла до того химерного й, напевно, вже й не реального світу, який покинув понад три роки тому. Єдиний момент — згадується багато недоброго, від цього настрій псується. Сьогодні обов'язково треба зателефонувати додому. Досить матері непокоїтися, мабуть, думає про мене і не знаходить собі місця.

Після третьої пари, на яку я — попри жахливий бодун — змусив себе піти, на мене находить марудний настрій, у якому зазвичай нічого путнього не спадає на думку, лише хочеться бити байдики. Сідаю на лавці перед факультетом, стріляю цигарку в незнайомого студента, певно, першокурсника, і шукаю очима знайомих. Моє улюблене місце — на цій лавці. Важко пояснити, чому. Тут можна розглядати дівчат, їхню легку ходу, розкішні форми й думати про багато приємних речей, із цим пов'язаних. Недарма ж біля гоголівського корпусу товчеться ціла зграя ексгібіціоністів, які ховаються в навколишніх кущах і чекають слушної нагоди показати першій-ліпшій самотній дівчині свою пуцьку. В мене, певно, також поволі починаються збочення, оскільки я так обожнюю цю місцевість. Я буквально уявляю, як це — бути ексгібіціоністом. Як це — стояти протягом кількох годин напоготові, ховаючись у кущах і тримаючи руку на своєму «агрегаті»; мені здається, що це навіть страшенно цікаво: валить якась краля, а ти полюєш за одним лише її поглядом, зафіксувати його — бодай на жалюгідну секунду — на своєму соромі. Недавно читав у філософа, що сором близький до провини. Ексгібіціонізм — це подолання меж та інших умовностей. Да, гарна місцевість. Вочевидь, тут особлива енергетика, просякнута сексуальністю та іншими хріновинами, пов'язаними з розпустою, насолодою, потаємними бажаннями. Тут я вперше побачив Настю — навесні першого курсу, вона швидко вибігла з гоголівського корпусу, кинула два-три коротких і швидких погляди на лавки, де сидів я і ще кілька студентів, потім у бік пошти і 10-го магазину, і швидко задріботіла підборами в напрямку адміністративного корпусу. Я дивився на її рівну, струнку фігуру, на підняту голову й випрямлені плечі, і мені страшенно закортіло з нею познайомитися і замутити роман. Я тоді думав, навряд чи така розкішна дівчина захоче зацікавитися мною — коротко-стриженим чужинцем у потертих катонах і в футболці з трафаретом Лі. Настя тоді була такою недосяжною, навіть не віриться. Майже рік ми приглядалися одне до одного, але й це бувало рідко, оскільки групи, де ми навчалися, зустрічалися лише на лекціях для груп різних спеціальностей. Уже пізніше, на другому курсі, коли я крутив Ніну з її групи, дізнався від неї, що Настя на одній дівочій гулянці зізналася, що їй для життя потрібна така людина, як я. Інколи думаю, що якби я цього не знав, то навряд чи наважився б підійти й познайомитися з Настею; її божевільно-красивий, неприступний вигляд, певно, мене б обезволив і зробив нерішучим. Зараз можу зізнатися, що це найкрасивіша дівчина, з якою я коли-небудь зустрічався. Її мізинця не вартують мої колишні тернопільські хвойди й випадкові подруги з общаги, які на одну-дві ночі неждано з'являлися і так само неждано зникали. Раптом зізнаюся собі, що мені без Насті важко, що її не вистачає і що з нею все таки було добре. Цікаво, як вона зараз. Мабуть, має іншого. Хай їй щастить, вона заслуговує на краще. Господи, я остаточно заплутався. Настя... Ліда... Я втратив їх обох, і це конкретно мене гнітить. Підсвідомо здогадуюся, що це страждає в мені жлобський комплекс власника, який притаманний майже всім чоловікам; навіть приємно, що я відчуваю біль через подібні страждання — значить, я ще не настільки безнадійний, як мені інколи здається. Я міг би залишитися з однією з них.

З роздумів мене вириває веселий голос Тані, якої я не бачив уже кілька місяців (навіть не знаю, чи вона поселилася в общазі). Таня підходить до мене в легких рожевих штанах і в білій блузці зі звисаючими рукавами, які носили в епоху Відродження, й сідає поруч. У Тані гарний смак, вона вміє одягатися, завжди шукає незвичайні речі, які тут не носять.

«Рада тебе бачити, ти так засмаг», — оглядає мене й усміхається.

«Був на морі».

«Серйозно? Розкажи. З Лідою?»

«Да».

«Чого такий сумний? — насторожується Таня. — Посварилися?»

«Гірше».

Пауза.

«Як Бера?» — розпитую, щоб урвати мовчанку.

«Вісім років дали», — Таня замовкає, обличчя сіріє. Дістає пачку тонких жіночих цигарок, прикурює одну від золотої запальнички. Вдихаю запашний дим і хочу курити. Таня раптом змінюється: награно усміхається, розпитує, як поживаю, чи їздив додому. Нікуди я не їздив. На Азовському морі був, а потім тулився тут, де тільки міг: спершу в Ковінька, а в серпні — у Деки в Чернігові. Одразу собі не подобаюся за сказане, бо в ньому є те, що викликає співчуття чи оте специфічне ставлення до людини, в якому вона мимоволі стає жалюгідною та нещасною. Таня, певно, відчуває мою внутрішню напруженість і змінює тему, захоплено розповідає, як їздила до родичів у Санкт-Петербург, місто — повний відпад, там жити — за милу душу; ми мали туди поїхати з Вовою... Вона замовкає і стає сумною, мабуть, думає про Беру. Я кладу руку їй на плече і кажу: Таня, все буде добре, треба тільки вірити. Вона розгублено дивиться на мене, я бачу, що секунда-друга — і заплаче. Таня каже, ще побачимося, і йде в адміністративний корпус. Я знову нудьгую і розглядаю студентів, які снують туди-сюди. Кілька знайомих облич, але з друзів — нікого. За останні роки я трішки постаршав — мимоволі думаю — все це від гострого відчуття самотності. Через рік я скажу, мабуть, те саме, і через два, і через три... Якщо так піде далі, то у тридцять почуватимуся шістдесятилітнім пердуном і нарікатиму на життя через найменші невдачі, а в сорок стану прикрим на язик. Непогана перспектива. Думаю про матір і батька. Обов'язково до них зателефонувати. Згадую свою рідну квартиру, кімнату, речі в ній. Кортить повернутися, мало не плачу. Я вже три роки з білою заздрістю дивлюся на студентів, які їздять додому на канікули, свята й вихідні. Вони можуть у будь-який час повернутися до рідних, де в них, мабуть, усе гаразд (спілкуються з батьками, друзями по школі й вулиці, прогулюються рідним містом). Це так просто і прекрасно, нічого кращого не придумати.

З корпусу виходить заступник декана Іван Максимович, ліниво обводить поглядом людей, чіпляється за ті чи ті обличчя й зупиняється на мені. Його очі спалахують приязню, він погрожує мені вказівним пальцем, ніби хоче сказати, чого швендяєш і прогулюєш пари, потім імітує удари різкою по моїй дупі, я на мигах показую, що каюся і більше не буду. Я вже підводжуся, але раптом із-за спини Максимовича з'являються Настині одногрупниці, які щойно вийшли з факультету, я шукаю очима малу і раптом помічаю. Від зустрічі з Настею поглядами по моїй спині бігають мурашки, тіло моментально напружується, трусяться руки. Невже вона й досі панує наді мною, як виснажлива хвороба? Настя тримає фіолетовий пакет із конспектами, акуратно спускається сходинками з корпусу й підходить. Я розглядаю її суворе, трохи втомлене обличчя й намагаюся уявити, про що вона думає, певно, гнівається, бо уникаю зустрічей із нею. Байдуже вітається і сідає поруч на лавці. «Сьогодні ти гарно виглядаєш», — кажу їй, але вона уриває мене: «Припини». Мабуть, буде важка й неприємна розмова. Вирішую відмовчуватися і говорити про наші стосунки лише в крайньому разі. «Тобі добре?» — запитує і прискіпливо дивиться. В неї трохи войовничий і водночас ніби правдивий вираз обличчя, тому не наважуюся жартувати. Настя не відводить очей.

«Не зрозумів».

«Ти знаєш».

«Я завжди хочу, щоби було добре».

«Тільки для себе».

«Настя...» Як мені її заспокоїти?

«Тобі все до лампочки. Навіть те, що я тебе ціную. Тобі все, — розгублено і невпевнено підіймає руки й розводить ними, ніби показує все навколо, — все до одного місця. Навіщо мене обманюєш? Навіщо підпускаєш до себе, пестиш, як кімнатну собачку, а потім проганяєш? Ти думаєш, що можеш будь-якої миті покликати і я прибіжу? Що я нікуди не дінуся? Я схожа на таку малолітню дурочку, яка завжди готова слухняно чекати? Віталік, ти рано чи пізно програєш».

«Настя, ти мені дуже дорога...» — кажу й одразу прикушую язика, бо не зовсім вірю собі.

Вона замовкає і здивовано зиркає, перепитує «правда?» і починає з неприємною посмішкою сміятися. Обережно обіймаю її голову й занурююся губами у волосся. Настя тремтить у моїх руках і просить припинити, можуть побачити, а тоді знову почнуться плітки, чуєш, припини, не треба, ну, я ж тебе прошу. Я підводжуся, беру її за руку й веду в бік Графського саду. Мовчки прямуємо до пам'ятника князеві Голобородьку й завертаємо за ріг гегелівського корпусу, невеликою алеєю наближаємося до підсобних приміщень і через невелику хвіртку у металевій огорожі заходимо під густі крони дерев парку. Не знаю, навіщо веду Настю в парк. Раніше все це так само починалося з прогулянки стежкою, що веде до озера й моєї общаги, а закінчувалося в моєму ліжку. Ми знову на цій стежці. Я знову втрачаю голову. Раптом усвідомлюю, що я просто не в змозі дати Насті спокій і відмовитися від неї. По шкірі бігають мурашки. Господи, невже я все ще люблю? Різко розвертаю її та цілую. Настя не пручається, відповідає мені. Дуже її хочу і кажу про це. Настя відмовляє: в парку — в жодному разі. Мовчки йдемо в общагу. Краєм ока стежу за її обличчям, воно сіре й відсторонене, ніби в Насті сталася біда. На мої запитання майже не реагує, відповідає мляво. Ми підіймаємося до мене, Настя з відчаєм дивиться на інтер'єри общаги, на облуплені стіни, їх підозрілий синій колір, на відірвані від бетонної підлоги квадратні плити з лінолеуму. Настя дозволяє себе роздягнути, при цьому її настрій не змінюється. Шепочу всілякі ніжні слова і розумію, наскільки вони банальні й штучні. Мене насторожує її сполоханий погляд, укритий вологою плівкою. Я знаю, що Настя зараз страшенно страждає і вирішує, як їй бути. Все буде о'кей, шепочу на вушко й осипаю її тіло поцілунками, уздовж якого лежать нерухомі руки. Лише пізніше, коли губами опиняюся в неї між ногами, руки повільно оживають і гладять мою голову. Потім ми мовчки одягаємося і так само мовчки йдемо до Насті додому. Вона ніби відморожена, і це мене дратує. Я ділюся з нею, що хочу зателефонувати своїм батькам, і взагалі — страшенно скучив за Тернополем, але Настя не підтримує розмови, лише байдуже дивиться навколо, так, ніби ці облуплені будинки та паркани їй дуже цікаві. Зізнаюся їй: я перед тобою винний, мені нема виправдання за те, що не помічаю, як завдаю страждань. Настя перебиває і з кислою посмішкою каже: досить, ти і так не змінишся. Прикушую язика і не знаю, про що далі говорити. Весь мій буддизм і Тибет разом з ним, усі мої зусилля на шляху до просвітлення за одну секунду летять котові під хвіст. Я почуваюся останнім нікчемою, покидьком, гнилою, жалюгідною людинкою.

«Тобі було добре?» — намагаюся змінити тему.

«Хіба це має значення?»

Мабуть — ні. Хочу чимшвидше попрощатися з Настею і піти швендяти вулицями (я без причини волочуся, коли не можу зрозуміти, що зі мною діється). Зараз доведу її додому, вона зникне за хвірткою, і я належатиму тільки собі. По Московській вийду до центрального ринку, а там зверну до центру. Настя виглядає чужою, мабуть, напружено думає. Не заважаю. Вона каже, що має зізнатися переді мною в одній серйозній справі. Я уважно слухаю. Настя мнеться, не знає, з чого почати. Підштовхую її: кажи як є, я все зрозумію. Настя сполохано зиркає, опускає очі, знову зиркає і несміливо, посміхом говорить, у неї такий тон, ніби відчуває провину. Мене кидає в мороз, бо я раптово здогадуюся, до чого вона веде. Раптом тихо вичавлює: я зустрічаюся з іншим. Пауза. Я знищений. У мені все обривається, що раніше дозволяло впевнено поводитися. До горла підкочується важкий кавалок болю, я вдихаю повітря на повні груди, аби... Не можу навіть уважно слухати її зляканого белькотіння...

«Віталік, — сполохано дивиться на мене, — зрозумій, це сталося саме по собі, зрозумій, чорт, що я плету, Віталік, просто... як би це сказати... ти до мене останнім часом так байдуже ставився, що я... я... Господи, за що мені все це... що я не знала, як далі жити...»

«Не буду вам заважати», — обрубую її.

У Насті злісно спалахують очі:

«А що мені, по-твоєму, залишалося? ти на мене більше не звертаєш уваги, ніби ми незнайомі, а ще ці плітки про твої шури-мури з викладачкою англійської... постав себе на моє місце: я мусила бути наївною ідіоткою і на щось сподіватися? чекати, коли твоя милість удостоїть мене своєю увагою? по-моєму — це лише знущання над ближнім, ти про таке не читав? ні?»

З нею говорити — нема сенсу, будь-які докази чи аргументи будуть просто даремними та наївними. Господи, заспокой неспокійних жінок. Я торкаюся долонею до її обличчя, легко цілую і йду. Настя мені не вірить, але я справді хочу, аби в неї все вийшло; прикро, що я вже не зможу цього довести. Деколи люди розходяться, так і не знаючи справжнього ставлення одне до одного. Прощавай, моя ніжна дівчинко, я тебе чесно любив. Пройшовши метрів тридцять, обертаюся, Настя стоїть на місці, але, заскочена тим, що спостерігала за мною, миттю зникає за хвірткою. Трішки драматично все це відбулося, аж ніяково від цього. Треба зізнатися, що її зізнання я сприйняв як жорстокість: у мені все запротестувало, обурилося, сказилося, знахабніло, я ледве це подолав. Хіба подолав? Бляха, мені ніколи не позбутися мого «внутрішнього» жлобства! Цю внутрішню, потворну, агресивну личину людини Юнг називає «тінню»; яка там тінь — це звичайнісіньке жлобство! Йду в бік центрального ринку, проходячи мостом через Остер, на іншому боці дороги помічаю Тому, яка зустрічається (?) з А, а з нею вайлуватого гаврика з кримінальною зовнішністю. Він до неї говорить, а вона тримає його під руку і заходиться гучним сміхом. Тома мене не бачить, або вдає. Може, вона кинула АР. Бо що він їй може дати, крім яблук і прустівської прози? У неї, певно, темперамент — ого-го! Не хавати ж їй балачки про літературу. В небі народжується гул реактивного літака, я здивовано підводжу голову й шукаю білу смугу польоту. Давненько ніжинські льотчики не літали, мабуть, Міністерство оборони підкинуло бабки на пальне. Наскільки мені відомо, офіцерство за роки незалежності конкретно підсіло на стакан, а хулі роботи? — спирту валом. А ще п'ять-сім років тому своїми польотами військові встигли добряче набриднути місцевим жителям, особливо тим, які живуть на вулиці Космонавтів поблизу аеродрому. А за совєтів, подейкують, через постійні польоти стратегічних бомбардувальників жити в місті було просто нестерпно.

Біля ресторану «Полісся» стоїть з десяток іномарок, місцеві бандюки, певно, повернувшись із вдалої роботи у Польщі (щороку їздять цілими паланками обробляти місцеве населення), гуляють на всю котушку. Мабуть, пора телефонувати до матері в Тернопіль, о шостій вона має повернутися додому. На переговорному пункті черга студентів, які беруть жетони і займають вільні кабінки. Є трішки грошей — на розмову вистачить. У випадкової дівчини запитую, котра година; 17.45. Виходжу на вулицю. В сивого дядька у пожмаканому і брудному коричневому костюмі, який щойно поставив велосипед біля телеграфу, стріляю цигарку без фільтру і закурюю. Він сам до себе лається через якісь дубові дошки, що вони намокли і їх покрутило, гнівно спльовує на асфальт і заходить у приміщення телеграфу. Я думаю про Тернопіль, і в мене починається депресняк. Хвилин за десять беру жетон на кабінку. Набираю домашній номер. Довгі гудки. Голос матері. На моє привітання вона реагує кволою, кислою радістю і тихим, приглушеним голосом. Певно, вдома проблеми. Розпитую, що сталося, і мати каже, що батько худне, втратив сім кілограмів, синочку, приїдь. Неживим, сухим голосом вичавлюю, що неодмінно вирвуся. Мати розпитує, як даю собі раду, чи маю що їсти, вдягнутися, Віталічку, як подумаю, що ти бідуєш... Господи... в слухавці народжується ридання. Я заспокоюю, що все добре, навчання не кинув і таке інше.

«Ти приїдеш? Коли ти приїдеш?»

«Приїду. Скоро».

Мати розповідає про хатні проблеми, що під ванною прорвало трубу, затопило сусідів, а ті як ворота повідкривали, знаєш, які вони нарвані, почали погрожувати судами, ох, синочку, довелося відшкодовувати, а ще на дачі злодії зломили будку і покрали лопати й сапи, я мало не здуріла, коли побачила, що нема чим обробляти землю. Раптом усе обривається — через малий завдаток грошей на переговори. Я ще кілька секунд заціпеніло стою зі слухавкою біля вуха і чую короткі гудки. Не відчуваю ні суму, ні радості, ні болю, ні горя... лише безмовна, тиха порожнеча наповнює мене, ні про що не хочеться думати. Виходжу з переговорного, бреду до центральної площі, хочеться пива. Бляха, з бабками — голяк.




Я би міг усе зробити навпаки. Я би міг відійти від тієї звичної лінії, котрої дотримуюся, і моє подальше життя змогло би стати альтернативним до того, в якому я перебуваю, борсаюся, страждаю. Може, саме так люди впливають на власну долю? Це ніби інженерія карми, коли на певному відрізку ти керуєш потоком подій, що стосуються тебе, і змінюєш їхню можливість відбуватися. Дека сказав би, що це повна туфта, що це думки невпевненої в собі людини, яка не здатна створити внутрішню рівновагу, а тому вигадує всіляку маячню.

Який важкий цей світанок: він виповзає з чорноти ночі, мов велетенська густо-синя брила олова, і причавлює крони дерев Графського парку та дахи навколишніх будинків. Майже цілу ніч — через кляте безсоння — думаю. Майже цілу ніч мучуся не з власної волі. Таке враження, ніби думки — це безмежна внутрішня країна, яку не можу підкорити і через це все більше стаю безсилим і виснаженим. Подумки я встиг переговорити з Настею, Лідою, Декою, Юлею, А., з купою знайомих, особливо важко було розмовляти з батьками... з батьком; я не міг уявити його обличчя, лише бачив погляд — гострий, пронизливий, холодний, що засуджує і дивиться на тебе, як на нікчему. Я уявляв своє повернення в Тернопіль, як сумну подію, що не принесе радості.

Думав: про те, що постійно хочу їсти; оскільки можливостей харчуватися за власний кошт у мене нема, то я багато думав про те, що хочу їсти за чужий рахунок, так воно в більшості випадків і виходить. Це знову мене гнітило, принижувало, і я сушив голову, як поправити ситуацію. Через тотальне безробіття в Ніжині роботу знайти неможливо. Ми з Хо-хо та ще з кількома студентами ходили на залізничний вокзал, щоб влаштуватися на розвантаження товарних вагонів, але місцеві мужики мало нас не побили, бо і їм бракувало підзаробітків. Багато з моїх знайомих влаштувалися працювати на ринок, їхнім інтелектуальним намаганням настав повільний, але незворотній кінець: спершу вони трохи сумували і гризлися, що не можуть багато читати чи писати, але невдовзі в них з'явилася байдужість і навіть агресивність до таких, як я; про мене вони й зараз висловлюються, що я невдаха, який «не вміє добре заробляти» чи якому «начхати на майбутнє». No future — як казали старенькі й добрі панкоші. Бариги, ви хоча би понімаєте, що Сід Вішелс срав на ваші ґешефтні проблеми, на весь ваш бізнес і на ваше майбутнє. Барити, ви хоча би понімаєте, що і я — скромний, голодний студентик — також скромно срав на всі ваші проблеми, ну, хіба я винен, що народився на цій землі і опинився в цьому містечку торгашів? Ну, хіба я винен, що опинився серед таких самих напівбожевільних (а через це в чомусь і шляхетних) юних майже-інтелектуалів, які все віддають заради серйозної книги і заради ідіотських, поверхневих балачок про трансцендентальність і деконструкцію. Звісно, я волів би жити краще: ірландські широти чи — на крайняк — шотландські, туманні гори й глибокі озера, над якими сидів би зранку до вечора зі спінінгом і кидав на блешню. Кидати на блешню значно приємніше, ніж щодня парити себе дилетантськими балачками про літературу, філософію, творчість, живопис, скульптуру, архітектуру, релігію та історію. Мені навіть цікавіше було б з ескімосами, бо я страшенно обожнюю сніги, їхнє безмежжя нагадує безмовну містику (тільки приємну на колір), в якій усе зливається, засинає; інколи я думаю, що сніги ескімосів — це ніщо, в якому зустрілися всі початки і завершення, абсолютний мінімум і абсолютний максимум (якщо за кардиналом Казанським), вочевидь, це настільки спокійне видовище, що звільняєшся від будь-якої тривоги. Бляха, я всього цього не знаю, але мені так думається зараз, у цьому містечку торгашів. Бариги, я краще стану останнім жебраком, але не покину думати про сніги ескімосів, Тибет, Кузанського, Вішелса та інше.

Общага повільно прокидається, гуде, гримають двері, лунають голоси сусідів. Я беру чайника, набираю в блоці воду і йду на кухню. Там натикаюся на п'яненького Хо-хо з першокурсницею з дев'ятого поверху. Хо-хо помішує ложкою у сковорідці квасолю з м'ясом і каже, що це найсмачніша західноукраїнська страва. Потім він наказує це робити своїй малій, помічаю, що вона також добряче вгашена, час від часу гикає і кривиться. Хо-хо бере з підвіконника недопиту пляшку «Закарпатського» коньяку і наливає в пластикові стаканчики, одного простягає мені. Пригублюю, бо зранку пити спиртне не можу. Хо-хо перехиляє, кривиться, важко видихає і зізнається, що бухає ще з вечора, Віталя, ми навіть не лягали, друган приїхав із Коломиї, два роки не бачилися, ми цілу ніч манячили, ну, ти ж знаєш — що таке Коломия — це наше! Його обличчя виглядає блідим і виснаженим, під очима темні кола.

«Хо-хо, — співчуваю йому, — так пити — можна ж коні двинути». Він недбало відмахується рукою, і їсть зі сковорідки квасолю з м'ясом.

«Бери жери, чого вилупився?» — каже з повним ротом.

«Ти такий добрий, ну просто сама благодать. Може, ти в секту вступив?»

«Ага, став таким же придурком-буддистом, як ви із Декою. Віталя, ну признайся, коли в тебе стоїть — ти ж думаєш про бабу, а коли від голоду підсос — певно, і від м'ясця не відмовився би, правда? Це і є твій гівняний Тибет».

«Можливо».

«Та не «можливо», а так і є».

Я настільки втомлений, що не можу з ним сперечатися. Тьолка Хо-хо сідає на підлогу, опирається на стіну і втикає. Я відчуваю, що здаюся, що в мене опускаються руки, що більше ні в чому не впевнений, що мої ілюзії, які я тривалий час виразно бачив і в які непохитно вірив, зраджують і покидають мене, залишаючи самого в реальному світі з усіма його вадами й перевагами. Хо-хо несподівано регоче і розповідає, як учора в адміністративному корпусі до нього чіплявся гомік; його називають Леніним, він косить під вождя пролетаріату — восени носить кашкета й одяг індустріальної доби, а ще відрощує борідку. Кажуть, Ленін любить таких, як ти, високих і чорнявих, сміюся і плескаю Хо-хо по плечах. Хо-хо знову наливає у пластикові склянки і гигикає: а правда, я симпатичний? «Яйця повідриваю», — озивається мала з заплющеними очима, в неї настільки бліде та кепське обличчя, ніби зараз буде стругати. Хо-хо випиває, важко кривиться, і каже: всьо. Я лише пригублюю і ставлю стаканчик на підвіконня. Діваха починає хрипіти, плечі здригаються, йо — її зараз прорве. Хо-хо швидко кидається до неї, підіймає з підлоги й веде до себе в блок. «Не вмієш пити — не берися», — чути його важкий від ноші голос. Потім він кричить мені, щоб я доїв квасолю з м'ясом і помив сковорідку. На кухню заходять заспані сусіди зі своїми чайниками. Я забираю свій і повертаюся до кімнати.

Їм квасолю і дивлюся через горизонтальну шпарину вікна, яка видніється під політичною картою світу, на вулицю. Бачу асфальтну доріжку, що тягнеться повз третю общагу до адміністративного корпусу університету. Невдовзі на пару поповзуть перші студенти, заспані й мовчазні. А я залишуся вдома, бо не люблю ходити на першу пару, як і на другу. Багато з моїх знайомих закидають мені, що я страшенно лінива людина, що лінивство інколи мене так долає, що я лише пливу за його течією і нічого не змінюю на краще. Кисло усміхаюся, бо не можу второпати, що ж це означає «на краще». Зрештою, хто сьогодні має право встановлювати, що таке «краще» чи «гірше»? Таке здатна сказати або вперта, як віслюк, людина, або ж ідіот, який прагне усіх повчати. Не буду кривити душею, бо знаю, що живу не так, як слід, але це радше моє звичайнісіньке вагання, що ніколи мене не покидає. Якщо сумніваюся — значить, я існую. Гарно сказано. Чому ці інтелектуальні козли нині не читають Декарта? Натомість квакають в унісон про модні речі, вони живуть, як мошки, тільки «сьогодні». Був я разом із Ковіньком на їхній одній тусовці, здається, у Будинку вчених у Києві, Ігорева знайома інтелектуалка нас туди потягнула. Спершу Ковінько сказав, що мусить піти в гастроном на Пушкінську й випити, бо там колись пив каву Василь Стус, але вона йому сказала: зануда, часи змінилися, ходи зі мною, там буде фуршет. І Ковінько повівся, а мені підморгнув, що до останньої електрички і так купа вільного часу. Ми прийшли в Будинок учених, і Ковінько надувся, як сич. При вигляді кількох десятків відомих столичних інтелектуалів його аж пересмикнуло і... прорвало: зграйка папуг із однаковими голосами й поглядами, сексоти кегебістські, мразі недоношені, вафлєглоти смердючі, запам'ятай, Віталя, це найпродажніша наволоч, яка тільки існує на світі, вона виживе за будь-якого режиму, за будь-яких обставин, такі самі шнурки дуже комфортно почувались у 70-х, коли людей садили, у 80-х, коли ще нічого не було ясно, і в 90-х, коли поміняли риторику; жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує, запам'ятай це, Віталя; он ту пизду бачиш? — показує на худющу у вишневому платті, — у 79-му через неї чоловіка з університету вигнали, а потім запроторили у психлікарню, а он того високого гондона зі світлою кучмою? найдорожчий стукач був, багатьом життя покалічив, а тепер, гнида, самий модний аналітик, по ящику їбальник частіше показують, ніж Папу Римського. Раптом я також почав їх усіх ненавидіти. Я бачив цих неживих людей, які стояли купками по п'ять-шість осіб із келихами вина й мляво розмовляли. Всі виховані, підстрижені, тверезі, випрасуваний одяг, начищене взуття, серйозні обличчя, мляві жести, вгодовані мордочки, які не знають, що таке голод і справжня житуха (не та, що в книжках і бездарних балачках). Кумедно за ними було спостерігати. А Ковінько після трьох-чотирьох келихів (це після двох наших чекушок), сичав далі: підарасики, сказав би Вєня Єрофеєв, а Рембо посцяв би перед ними на килим або обригав дорогий костюм шановного професора, а Жаррі харкнув би шляхетній дамі на спідницю (звісно ж, ненароком), жива людина! а що зробив би Аполлінер? ха! Під впливом Ігоревого пафосу я дивився на інтелектуальний салон і уявляв усіх цих пристаркуватих, юних і зовсім юних дам, елегантних політологів, філософів, літераторів голими й п'яними на вечірньому Дніпрі; тільки тоді в мене до них виникла б симпатія, якби вони казилися, вилазили одне одному на голову, ганялися одні за одними в прибережних кущах, тільки тоді... Ковінько продовжував: шлюс, ну що ці кабінетні нікчеми здатні написати? і про що їм писати? вони навіть не знають реального життя, як дохнуть зубожілі люди в провінції від недоїдання та хвороб; Віталя, ці салонні козли існують лише у світі прочитаних творів, у світі власної хирлявої уяви, напханої чужими цитатами, ідеями, іменами, творами, біографіями, якими кривляються одне перед одним у своїх нікчемних салонних балачках і пантуються, хто з них кращий інтелектуал; шлюс, підарасики.

Я дуже погано думаю про людей. Прикро. Мабуть, накрився мій Тибет. Пауза. Це не страшно. Можна буде зайнятися мусульманством, історією Візантії, стародавнім Китаєм, Африкою або кельтами на крайняк. Життя триває. Я триваю. І мої думки про світ також тривають. А ще триває мій голод, моє бажання не знати кого натягнути (Настю? Ліду? Тому? — всіх їх нада трахати, як казав один знайомий доцент), моє роздратування, відчай, утома, ностальгія за домівкою та прикрі спогади про минуле. Так прагнув усе це врівноважити, заспокоїти, приборкати, щоб не заважало ясно дивитися на світ, щоб через це не дратуватися з найменшого приводу; так праглося від цього дистанціюватися, відгородитися скляною огорожею, через яку міг би дивитися на власні пристрасті, ніби на акваріумні рибки; так праглося... Не знаю причини своєї поразки. Може, коли приїде Дека, стане краще? Може, все це через те, що я залишився сам і не знаю, як далі бути? Може, все це через голод?

Відгортаю з вікна політичну карту світу, і кімната наливається денним світлом. Від сліпучого сонця мружуся і відчуваю, як моїй шкірі стає тепло. Стукають. Не обертаюся і гукаю: заходьте. Двері відчиняються, до мене наближаються легкі кроки. Руки заплющують мені очі, не знаю, хто це може бути. Руки м'які, трішки спітнілі, від них тхне цигарками. Юля. Я обіймаю її і цілую. Вона розгублено усміхається і виглядає не так сумно, як минулого разу.

«Хотіла тебе побачити. Скоро Дека приїде».

«Правда?» — пожвавлююся і радію.

«Він по телефону сказав, що всі мої проблеми вирішить, — каже вона задумано. — Як він це зробить — не розумію».

«Як твій математик?»

«Нікчема, це така нікчема... Ви тоді мені правду казали, я сама винна, дурочка-снігурочка... І чого до мене всяка погань липне? Я ж його так любила, думала, він це зрозуміє, а він...» Вона бере себе в руки, втирає очі, усміхається і каже, що все вже минуло, скоро приїде Дека, мені тільки з вами добре, давайте на вихідні будемо разом, як у старі прекрасні часи, підемо тинятися Графським парком. Добре. Вона цілує мене і йде.

Збираюся на другу пару, пхатися туди ліньки. Тільки на виході з общаги я раптом згадую про вагітність Юлі й картаю себе за тебе, що не поцікавився, як у неї справи. Невже я стаю байдужим до своїх близьких? Юля ж, певно, через це не спить ночами, а вдень знервована й доведена до ручки. Треба відвішати тому мудакові, сучарі-математику, тупо й просто відвішати: прийти в університет, виловити його на коридорі, затягнути в туалет і настріляти по каністрі. Я посміхаюся, бо коли все це уявляю, по тілу швидше пульсує кров, нагадуючи давні тернопільські діла, коли ще був живий Бритий і коли ще не розлетілися по світу інші пацани. Хочу завдати серію ударів по математичній мордочці того нікчеми, через якого страждає Юля, схопити його за жбари і — таблом об коліно, а коли він сповзе по стіні на підлогу, підняти і так само коліном — по помідорах, а на завершення — по вухах «хлопушку»... так хочу його зробити, що в мене аж трусяться руки. Які там Тибет і Далай-лама, які там Лао-цзи і просвітлення... У цього чувака гнила карма, і її треба виправити. Дати йому таких піздюлєй, щоб, курва, запам'ятав на все життя. Біля центрального корпусу я зливаюся з іншими студентами, які прямують до факультету. Мене завжди дратує йти цією алеєю зранку, треба постійно маневрувати серед купи людей, одні з яких сунуть надто повільно, а інші надто швидко. Переді мною повзе студентка-ідіотка з пакетом, і я не можу її обігнати, бо з лівого боку заважають густі кущі, а з правого — троє викладачів, які так само повільно сунуть, поважно розмахують чорними пластмасовими дипломатами й триндять про школу Анналів. Яка в дупі школа Анналів? Я не знаю, як мені далі жити! Я змушений стишити крок і вичекати зручну мить, щоб прослизнути між студенткою і кущами. Дорогенька, якщо ти так по-черепашому пересуватимешся, то в житті багато чого досягнеш. Ексгібіціоністів у кущах не видно, певно, відсипаються після вчорашнього трудного дня; цілий день трясти пулькою — це психологічно, мабуть, важко, так само, як і рибалити, коли щомиті зосереджено чекаєш на гарну покльовку. Ексгібіціоністи — такі самі рибалки, тільки відтягуються по-своєму, їх, бідолашних, просто ніхто не розуміє.

Пара на третьому поверсі, де знаходиться факультет іноземних мов. Я піднімаюся на гору і проходжу повз кафедру англійської мови, згадую про Ліду, хочу її побачити, вагаюся, чи заглянути до кабінету. Від однієї думки, що побачуся з нею, по тілу бігають мурашки. Я беруся за дверну ручку і не знаю, чи відчиняти. «Ви заходите?» — запитує в мене за спиною чоловічий голос, отямлююся, на мене дивиться молодий невисокий викладач у світлому костюмі; відступаюся від дверей кафедри і швидко йду до своєї аудиторії. Треба побачитися з Лідою. Хочу їй багато сказати. Це безглуздя — через мою ідіотську писанину («поки не старе тіло» — згадую її гіркі слова) — так довго тривати не може, це просто смішно, хіба це вагома причина для розриву? Треба повернутися до Ліди, її мусить попустити, мусить, адже у нас було не просто так. Пауза. Бляха, я ні хріна не можу писати, не можу слухати хрипкий, нудний голос лектора, не можу за ним записувати, не можу тут бути. У крайньому ряді, біля вікна, від конспекту відривається студентка, на мить кидає на мене божевільний погляд (показую їй язика) і знову втикає у свою писанину; згорблена від навчання, вона має такий зосереджений вигляд, що, певно, й не збагнула, що я показав їй язика. З нудьги розглядаю дівчат серед лекційного потоку з трьох-чотирьох груп: деякі мене страшенно заводять, на другому курсі одній я навіть писав несерйозні любовні записки, на які вона інколи відгукувалася, але в нас так нічого й не вийшло, бо я... не маю грошей; дякую їй, що вона хоча б відкрито про це натякнула. Наше знайомство почалося, здається, з того, що я сказав їй на вушко, коли вона сиділа на лекції переді мною: маєш гарну, рівну спинку. Пригадую, тоді в мене страшенно встав від цього спостереження. Через годину ми вже разом стояли в черзі у буфеті, і я втирав їй про Кропоткіна, а потім про Муссоліні та д'Анунціо, а ще через кілька годин ми цілувалися в Графському парку; нас помітив старенький викладач економіки, він лише усміхнувся і неоднозначно покивав головою, а через тиждень-другий сказав, що в мене, кхи, гарний смак. Інколи думаю, куди покотився б клубочок мого життя, якби я був із нею? Он вона зараз сидить майже в перших рядах, здається, заміжня, і в неї все добре. Підозрюю, я страшенно нарікав би на себе, якби був із нею, якби став заручником власної любові до симпатичної і рівної спинки. Скільки ще таких симпатичних та рівних спинок буде! Скільки ще разів через них вагатимуся «так чи ні?», «мати чи не мати?», «час чи буття?» і таке інше. Бляха, того, кому на все насрати, називають брахманом. Через те, що цілу ніч мучився від безсоння, почуваюся паршиво, інколи неприємним поколюванням нагадує про себе шлунок. Не можу більше тут бути.

На перерві в натовпі студентів помічаю Настю. Її очі плавно оглядають присутніх і зупиняються на мені. Це відбувається так раптово, що кілька секунд не можу вимовити й слова, лише непевно киваю на її привітання. Вона виглядає просто розкішно: нова зачіска, легка, світла, коротка сукня, що облягає її витончену талію. В Настиному погляді читаю щось нове й незрозуміле: і сумну іронію, і кислу радість, і ностальгію. Від кількох знайомих чув, що вона зустрічається з іншим, здається, місцевим бізнесменом, який має іномарку. Ми перекидаємося про те про се, і я дивуюся з її поведінки. Настя змінилася, і це помітно навіть у голосі. Говорить не так завзято, як раніше, не рефлексує з приводу наших стосунків (раніше цим страшенно втомлювала), слова вимовляє ніби ліниво й неохоче. Невже я в минулому? Вона каже, що я кепсько виглядаю.

«Вночі не спав».

«Думав про Тибет?»

«Про ескімосів».

Чого вона глузує? Хіба можна глузувати зі страждань? Адже безсоння — це страждання. Раптом відчуваю, що в мені народжується агресія до Насті, хочеться показати їй це, хочеться бути жорстоким. Водночас я розумію, що якщо переступлю цю межу, то виявлю свою слабкість і ницість. Я не маю права погано думати про Настю (і про будь-кого), бо все те, що я мрію в собі створити, помре ненародженим; від цього стає моторошно, не хочу повертатися туди, звідки з такими зусиллями вирвався.

«Ти щасливий?» — іронічно дивиться, а губи злегка надуваються, ніби для поцілунку. Відчуваю, що страшенно її хочу.

«Майже».

«Ну хоча би знайшов себе?»

Не відповідаю, бо розумію, що Настя кепкує. Пропоную їй пройтися, поговорити, як у старі добрі часи. Вона криво посміхається й каже: добре, але не так, як у старі добрі часи. Як скажеш. Ми виходимо на свіже повітря, зупиняємося між білими колонами перед входом до факультету. Думаю, куди піти. Біля мене курять і розмовляють двоє викладачів-істориків. Від диму їхніх цигарок болить шлунок. Вони замовкають, оглядають Настю, від цього почуваюся незручно. Пішли, беру її за руку. Певний час ідемо мовчки, лише вітаємося зі знайомими, які сунуть нам назустріч. Біля центрального корпусу із дивним виразом обличчя Настя каже: «Може, запросиш до себе?» Від цих слів мене кидає в жар, я розумію, що вона також мене хоче. Значить — не забула! Господи, знову все починається, знову все летить під три чорти. Я втрачаю рівновагу, материк під ногами здригається, все перемішалося, все втратило свої обриси, і я не знаю, куди мене ця ріка відносить. Нехай все буде, як є, нехай карма веде мою неспокійну душу невідомими дорогами. Бляха, це вже якась проповідь пішла...




Нарешті з'являється Дека, з'являється тоді, коли я вже перестав вірити, що він приїде. По його добрій усмішці бачу, що він не змінився. Ми обіймаємося і йдемо до Юлі, яка з цієї нагоди відшила своїх дурненьких сусідок і чекає нас у кімнаті. В неї смачно пахне, певно, ретельно готувалася прийняти гостя. Юля виглядає змученою, бліде, ніби виснажене обличчя, напухлі, почервонілі очі (знову ридала), але погляд налитий теплом і радістю. Дека ніжно пригортає її, бере обличчя в долоні й легко цілує в оченята, лоб і губи. Юля притискається до нього, кладе голову на плече.

«Мені було так погано».

«Дурненька».

«Справді погано», — каже приглушеним голосом, але одразу приходить до тями й запрошує до столу.

Як завжди — відчуваю дикий голод. На днях був у знайомої аспірантки-філоложки (в нас із нею жодних понтів, лише патякаємо про психоаналіз та іншу пургу) і важився на кімнатній вазі: ступив на неї босими ногами, показало 71,5 кг. Нормально, до дистрофії ще далеко. Юля насипає нам горохового супу й сідає поруч. Потім говоримо, сміємося, згадуємо колишнє. Спостерігаю за малою, вона поводиться так, ніби їй докучає внутрішнє вагання, через яке не може зосередитися на розмові, лише розгублено усміхається і так само розгублено дивиться крізь стіни, у власну задуму. Дека цього не помічає і далі розповідає про свої нещодавні чернігівські пригоди, я зупиняю його поглядом і показую на Юлю, мовляв, у малої проблеми. Дека замовкає і переводить на неї погляд. Вона розгублено підводить очі, через силу відповідає йому усмішкою, говорить кілька фраз і враз — її пробиває на важке ридання. Ми настільки приголомшені, що аж підводимося. Те, що Дека випитує, його шокує: Юля вагітна від дебіла-математика і той після цього її не хоче знати. «Я не знаю, що мені робити, як далі бути, — плаче вона, — якщо батько дізнається, він мене... Господи, він мене приб'є... я... я не можу так далі...» Дека заспокоює її, що все буде нормально, поглянь мені в очі, ти віриш мені? Юля, віриш? я тебе хоча б колись обманював? Вона замовкає і мовчки дивиться з-під лоба. Дека усміхається, гладить її вказівним пальцем по щоці і повторює: у тебе все буде нормально, довірся мені.

Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.

«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.

«Думаю, як правильно вчинити».

«Нема що думати».

«Треба поговорити з цим математиком».

«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».

«Що пропонуєш?»

«Валити мутанта. Конкретно валити».

Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:

«А як же Тибет?»

Пауза.

«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».

Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку, я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.

«У Шопенгауера є тема в «Афоризмах»: якщо честь середньовічного лицаря бодай раз переступити, то її доведеться переступати завжди».

«До чого ти це?» — не розумію його.

«Я про твій Тибет».

Пауза.

Не маю сили з ним сперечатися. Хай думає що хоче. Ковінько правильно каже: святому легко, він може голодним і босим ходити по снігові, а я так не можу, мені важко. А я хочу більш-менш їсти (в цьому ж, звісно, нема нічого поганого), тепло одягатися і не страждати (хоча це не виходить). А ще я хотів би не парити собі мізки всілякими дрібничками. Взагалі хотів би нічого не хотіти, лише сидіти з Буддою за столом, курити кальян, бухати, споглядати буття. Але те, в чому ми живемо, більше схоже на велику купу лайна, яку доводиться розгрібати, щоб у ній не потонути. Я завжди ставився до релігії, етики та іншої моральної пурги з побожною шаною, але бувають речі, які нас брутально змушують забути про цю пошану й відчувати зовсім інше — щось дике, агресивне, глибоко внутрішнє, те, що здатне одного чудового дня вилізти з нутра й показати свої гострі ікла. Дека, я ніколи не зможу бути бездоганною, вихованою, шляхетною людиною, хоча така роль інколи мені й удається. Бути інакшим — значить бути неприродним. Коли ти одягнеш мавпу в смокінг, її манери не зміняться. Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є, мене ж не виховували в умовах принца Валійського, я ріс у панельно-пролетарському середовищі й, між іншим, цього ніколи не заперечував; люди, які зраджують своє походження, — найнікчемніші істоти на землі. Змінюватися на краще потрібно, але не треба забувати того світу, якому ти зобов'язаний багатьма своїми роками, навіть якби це була в'язниця чи концтабір, вулиця чи полонини, на яких ти випасав худобу.

І раптом усміхнений Дека каже: добре, хай буде по-твоєму. Його згода завтра настріляти по балді математикові на хвильку розвіює мій депресняк, залишок дороги до общаги ми жартуємо, згадуємо колишнє. Підіймаємося до мене, знаходжу в тумбочці третину пакету гречки, набираю в каструлю воду і несу на кухню варити гречку, зі столу згрібаю книжки й папери в одну купу, ставлю пляшки, дві кружки. Дека нарізає плавлені сирки, ліверну ковбасу та хліб. Нормально, не здохнемо, сміється він. Випиваємо по одній, закурюємо. Дека зізнається, що шкодує за університетом, як-не-як — тут було веселіше, більше друзів, більше цікавих людей і розмов, у Чернігові цього немає. Він виглядає таким розгубленим і беззахисним, що я лише можу собі уявити, як йому весь цей час було паршиво й самотньо. Зникла спокійна, врівноважена безтурботність, якою Дека завжди мене надихав не зважати на проблеми, ставитися до них байдуже, його обличчя помітно посіріло, певно, від довгих роздумів про те, що він зробив помилку, відмовившись від навчання. Ми випиваємо ще по одній, настрій у нас не змінюється. Згадую, що на кухні вариться гречка й біжу по неї. Трішки підгоріла. Фігня, канає. Забираю з електроплити каструлю і повертаюся у блок, стукаю до сусідок, щоб хлюпнули до гречки хоча б ложку олії, так легше полізе в пельку. Одна з них відчиняє, в напівтемряві видно невдоволений вираз обличчя і насуплені губки, вибачаюся, що потурбував (такими дрібничками я, певно, їх уже дістав), вона мовчки бере пляшку олії і наливає мені в каструлю. О, тепер повний ніштяк, обіймаю малу (під халатом відчуваю — вся гаряча й голенька; певно трахалася, а я відірвав від процесу), цілую її в губи, але вона з кислою усмішкою відхиляється і кидає: да ну тебе. Дека несподівано згадує Ліду, каже, що за день ні разу про неї не обмовився. Від згадки її імені знову стає хріново, і, як інколи каже Юля, «тоска давить конкретно». Про себе зізнаюся: я остаточно заплутався, сам не знаю, що зі мною діється і як цьому зарадити. Дека спостерігає за мною і ніби чекає моєї реакції; важко зізнаюся, що Ліда порвала зі мною, хоч я хотів із нею одружитися. Ловлю себе на думці, що від моєї здорової, пихатої самовпевненості не лишилося й сліду, а все, можливо, тому, що я віч-на-віч зустрівся з проблемами (порівняно зі світовою революцією — які це, в біса, проблеми? я ще не бачив справжніх проблем).

«Може, нічого не втрачено?»

«Пізно, — кажу йому, — такі жінки якщо вирішують, то це назавжди. Це ж не соска нашого віку, якій можна на вушко почесати, і вона поведеться».

«Як це сталося?»

Що йому відповісти? Що це через дурнувате словосполучення в моїй прозі: поки не старе тіло? Дека уважно слухає і по здивованих очах бачу, що йому це не вкладається в голові. Пауза. «Вона дуже мудра жінка, — каже згодом, — давай за неї вип'ємо».

Давай. Дека дістає «п'ятку» з травою, розпаковує її. І поки він висипає коноплю на аркуш паперу і забиває в порожню цигарку, я згадую Селінові слова, що зректися кохання набагато важче, ніж зректися життя. На мене несподівано находить прозріння, що мої стосунки з Настею, Лідою та іншими, які були до них, — це... якась дешева пародія на великі почуття, якась жалюгідна гра, в якій я — найнікчемніший і найбездарніший актор. Актор, який не вірить у свою гру. Бо якби я любив, то ніколи так не жив би, не думав, не карався, не був. Але це, мабуть, не тільки мене стосується; час такий — суцільної хирлявості, безликості й нікчемності. Хирлява правда й хирлява брехня, жалюгідна радість і жалюгідні страждання, примітивні дурні та йолопи інтелектуали, безликі герої і невиразна маса, банальні жертви й банальні кати. Що тут ще можна сказати? Тотальний даунізм різноманітного розливу.

«Мені треба визначитися», — мимоволі кажу вголос.

«Нам постійно треба визначатися», — вставляє Дека, який, певно, думає про своє. Він затягується, передає мені, каже, зараз трохи попустить, після водочки приємно підгрібає. Ми докурюємо й допиваємо пляшку. Депресняк не покидає.

«Дека, мені сьогодні треба свиня, якщо я не відпердолю свиню — буде хріново».

«Так в чому проблема? — сміється він. — Цілий дев'ятий, восьмий і сьомий поверхи, за тобою ще півроку тому стогнала Даша з музпеду. Чого дивишся? Не можеш згадати? Біла й висока, ляхи в неї, скажу тобі, вищий сорт, сам їх кусав, вона зараз живе у 922-й, це розкішна женщина, а щедра, як справжня християнка, ніколи не відмовить, добра душа».

«Я вже її хочу, цю суку безпородну», — кажу йому.

«Ти не догнав, — перебиває мене, — вона справді добра людина, лише на передок слабенька, але в цьому нічого поганого нема — гарні дівахи всі на передок слабенькі».

Коли общага поволі засинає, я намилююся до Даші. Заходжу, але сусідки кажуть, що вона вийшла. Заходжу через годину, знову нема: в душовій париться. Це харашо. Підходжу до дверей душової й прошу, щоб відчинила. Даша, певно, лякається, постійно перепитує: хто? Кінь у пальто; бляха, відчиняй, це я — Віталік. Даша лопоче, що в мене дашок поїхав, але я знову наполягаю. Врешті вона відчиняє, закутана в жовтий махровий рушник, я завалюю в душову й накидаюся на неї. Від несподіванки Даша аж відкриває рота, я беру її обличчя в долоні й шепочу, що можеш кричати «ґвалтують!». Даша каже, що кричатиме, й усміхається. Я розмотую її з рушника, починаю обціловувати тепле, вологе тіло, падаю на коліна, а руками масажую розпашілі, м'які груди, які під доторками слухняно коливаються. Даша шепоче «не тут», але я знаю, що поки всі не поснули — гнилий номер. Пропоную їй піти до себе на восьмий. Даша заперечливо киває, каже: потім будуть говорити. Уроди завжди будуть говорити. Дістаю з трусів свій інструмент і передаю в її надійні долоні. В душовій так тісно, що вона не може нормально присісти, щоб з ним побалакати. Вже пізніше, після цього всього, коли Даша одягнулася і вийшла зі мною в рекреацію покурити, ми певний час облизуємося (не піду ж я від неї відразу) і говоримо. Ти ж нікому не скажеш, правда? — дивиться на мене. Правда, нікому. Ми знову цілуємося, це вже трохи набридає. Даша каже, що дівчата називають мене монахом. Я дивуюся, а Даша продовжує: все тому, що я маю можливість (бо один у кімнаті) жити з коханкою, але цього не роблю, лише інколи воджу на кілька годин. Уважно слухаю і пальцем тарабаню по лівому соску, оголивши груди з-під домашнього халата. Сосок твердне, помітно видовжується, і я знову заводжуся. Але в мені народжується лінь і я не знаю, чим вона викликана. Мабуть, це все через духи, якими Даша побризкалася після душу: запах надто солодкий і різкий. Даша схожа на велику ґумову ляльку. Вона липне до мене, треться об живіт і ноги. Я масажую її пухкі сідниці, Даші це подобається, і вона лепече, що зустрічається з одним гавриком, але він їй не в тягу, ти будеш до мене приходити? будеш? Може, у нас почнеться роман — закочує очі. Може. Це набридає, хочеться піти. Втім, я не проти її ще раз натягнути. Прийди вночі, шепочу й кусаю мочку її вуха, двері будуть не зачинені. Даша каже: да. Я легко б'ю її по дупці й повертаюся до себе. Думаю про свої стосунки з жінками й нічого не доганяю. Хулі мізки собі парити, трахати їх треба — як любить казати один мій знайомий доцент-філолог, який часто бухає з Ковіньком. Уявляю обличчя тих, кого страшенно хочу: Настя, Ліда, Тома (про неї останнім часом забув). Трахати їх всіх нада.

Опівночі приходить Дека, вгашений — просто дрова. Розповідає, що познайомився з двома симпатичними першокурсницями-філоложками, уявляєш, Віталя, вони хочуть, аж пищать, але поки перелякані. Він падає на сусіднє ліжко і наспівує пісеньку з мультфільму про Петрика та слоненяток: «скільки я не намагався». Я вимикаю світло й лягаю. Не знаю, скільки часу минає, коли обережно оживає клямка, двері піддаються і до кімнати вливається смуга світла з блоку. Даша. Вона тихо заходить, зачиняє двері, замок двічі перекручується (розумна дівчинка) і напомацки підходить до мене. Дека, здається, заснув. Даша сідає на ліжко, яке під її вагою дико скрипить, пошепки запитує, де можна кинути халат. Залазить до мене. Морить на сон, але я пересилюю себе й гладжу її під ковдрою. Вона ще більш темпераментна, ніж у душовій. Це страшенно подобається і заводить. Руками показую, щоб мене посмоктала. Даша підкорюється, від її рухів ліжко ще більше скрипить, і я боюся, аби не прокинувся Дека. Вона сидить напівобертом і відчуває незручності. Беру її за таз і тягну до себе. Даша перекидає ногу через мою голову, всім тілом підтягується до моєї голови й легко опускається на мій рот. Губами занурююся в гарячу, вологу нірку, волосяна шубка поколює мені підборіддя. Кілька разів вона намагається затиснути мене в собі, від чого моє обличчя вкривається її соками. Даша сильно й пристрасно його ковтає, облизує, міцно стискає в руці, а іншою бавиться з помідорами. Даша, Даша, не проста ти дівчинка. Жодна з них мені ще не робила це так здорово. Я починаю шкодувати, що не під'їхав до малої раніше. Дека кашляє, Даша перелякано зривається і швидко залазить під ковдру. «Це Дека», — усміхаюся на її запитання. Дашу попускає, і вона також тихо сміється. Більше на нього не зважаємо й займаємося своїм, ліжко так скрипить, що Дека, певно, прокинувся. Потім ми розмовляємо, і я не знаю, котра година. Даша погладжує мене під ковдрою, але я страшенно хочу спати. Вона муркотить мені на вушко, запускає в нього свого язика, думаю, як її позбавитися, о, придумав: Даша, кажу їй, займися Декою, йому буде приємно. Вона замовкає, в темряві відчуваю, як напружено думає.

«Даша, не бійся», — шепочу й цілую в губи.

«Ти серйозно?»

«Серйозно, тобі сподобається, у нас із Декою завжди так — і жінкам подобається, ну, сміливіше».

Відчуваю, як Дека тамує дихання, певно, не спить. Даша підводиться, ліжко оживає диким скрипом, і переходить до Деки. Дякувати Богу, я так хочу спати, що вже мало розрізняю їхні голоси та сміх. Вони вовтузяться, а я вже бачу свій прекрасний і далекий Тибет, я хочу, аби мені приснилися його монастирі, монахи, селяни, їхня їжа, гірське повітря, засніжені гори, холодні потоки, а ще — мордяки клятих китайських окупантів. У мої мрії проривається голос Даші: Дека, не треба. Але голос мого друга одразу його підкорює: треба, Даша, треба. Нарешті — вона заспокоїться, а я зможу солодко заснути. І який ідіот тягнув мене за язика, щоб вона прийшла...




Уже другий день, як ми полюємо на підара-математика, вчора нам сказали, що він не ходить на пари, захворів. Я його вилікую, хай тільки мені попадеться. Дека каже, що я занадто збуджений. Ми заходимо в корпус математичного факультету, підходимо до розкладу і шукаємо аудиторію, де зараз може бути група математика. Несподівано ми бачимо його, він також стоїть біля розкладу й засмученим поглядом вивчає. Підрулюю, відтягую його вбік на кілька слів, але той лох одразу поводиться агресивно. Чуєш, вівця, не блатуй, попустися, перетремо і я тебе відпущу — кажу йому на вухо, але це мудило пручається, як дівчинка, і повторює: нам нема про що говорити. Ах ти, підар вошивий! Мене це настільки дістає, що я хапаю його під руку, а Дека під іншу, й ми волочимо козла в найближчий туалет. Він пручається і голосно вигукує, щоб йому дали спокій. В мене падає планка, і я починаю товкти його вільною рукою в коридорі на очах купи студентів. Нам вдається дотягнути дурбелика в парашу, закриняємо двері, і Дека тримає за ручку, аби ніхто не ввійшов. Математика попускає, він стає тихим і переляканим. Я відразу завдаю прямий у харю, і він вдаряється балдою об кахельну плитку, якою обкладено туалет.

«Недоношений, ти чьо малу мучиш?» — гуп, б'ю під дихало. Він сповзає, але я ставлю його на ноги. У двері туалету ламаються, Дека нікого не пускає і кричить: технічна перерва. Бліде обличчя математика вкривається червоними плямами, губи напружуються і тоншають, він нерозбірливо белькоче. З коліна даю йому по помідорах, він замовкає, застигає і знову сповзає по стіні. «Гнида, ти знаєш, що Юля від тебе вагітна?»

«Не від мене».

«Шо ти сказав?!» — даю боковий із правої. В нього починається істерика, в паніці він вигукує, що не може з нею бути, бо вона йому все розповіла, все про своє життя, що коли зустрічалася з ним, то спала і з нами, що вона просто ненормальна, що їй треба лікуватися, а залетіти вона могла від кого завгодно; пауза...

«До чого тут я? До чого? Я ж її любив. Хіба я винен, що вона така...» — плаче він і захлинається слізьми.

Ми з Декою оторопіло зиркаємо один на одного, не маємо жодних слів. Я кажу математику: вали звідси; він вибігає з туалету, як ошпарений. Повертаємося в общагу, мовчимо. Все набагато складніше, ніж думалося. Кажу, треба поговорити з Юлею, але Дека мене трохи роздратовано перебиває: «Досить про це». Ми завалюємо до мене, закурюємо. На магнітофон ставлю касету Doors. Дека виглядає страшенно потухлим. Не можу догнати — чого він гризеться. Юлі ми так і не допомогли, говорю ніби ненароком, але Дека на мої слова не реагує. Намагаюся жартувати й говорити на іншу тему, бо дратує парити себе тим, що не здатний змінити, бо це перетворюється на дешеву, хирляву скорботу, яку сам собі нагнітаєш. Я розповідаю Деці, як марудно тут живеться після того, як він виїхав до Чернігова, що Хо-хо став зовсім лінивим, зрідка проводить у рекреації гулянки, що дівчата стали менш розпущеними, а пиятики не такими гарячими й веселими, як були раніше. Може, бляха, ми дорослішаємо й стаємо занудними? як думаєш, старенький? Дека знову мовчить і це починає мене харити, бо я, врешті-решт, не з мумією розмовляю, а зі своїм другом. Обурююся з приводу цього, кажу: ти виглядаєш так, ніби у твоїй дупі гниє член, розслабся, ти й так нічого не змі...

«Я заберу її».

Від почутого я мало не випадаю в осад. Не до кінця доганяю сказане. Перепитую, що він мав на увазі. Дека кидає на мене замислений, осудливий погляд, каже, що Юлі так жити не можна, вона заслуговує на краще. Дивлюся на стіну над своїм ліжком, де написані слова чотирнадцятого Далай-лами: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причини, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Улюблений вислів Деки, раніше він його часто цитував, а зараз, бачу, не до цього.

«Що означає — я заберу її?» — запитую в нього.

Дека одразу змінюється, стає несподівано веселим, підводиться з крісла, Підходить до вікна, відхиляє політичну карту світу, від чого приміщення наповнюється денним світлом. Я розглядаю його профіль, здається, він ні про що не думає, ніби його цікавить лише те, що вдалині перед очима.

«Вона буде моє дружиною», — говорить він твердим і впевненим голосом, немов сподівається, що його волі перечитимуть. У когось із нас поїхав дашок — думаю про себе. Дека, мабуть, відчуває мою внутрішню недовіру та збентеженість, бо поривається піти. Не затримую його, бо день сьогодні й так вийшов трохи дурнуватий. Коли залишаюся сам, падаю на ліжко і довго думаю. Ніяк не можу зрозуміти, що означає цей жертовний жест Деки щодо бідолашної Юлі: милосердя? любов? відданість дружбі, яка зобов'язує його ось так її порятувати? Йому видніше; зрештою, Дека давно знає Юлю, відчуває її глибше від будь-кого. Я беру том Карпентьєра й намагаюся читати, але на першій же сторінці ніяк не можу второпати, що читаю, оскільки думки зайняті іншим. Дека приїхав зовсім іншою людиною, ніж був раніше, минуло небагато — лише кілька місяців, і за цей час він помітно віддалився. Згадую наші прекрасні минулі дні й кисло усміхаюся: раніше ми нічим особливо не переймалися, могли бути несерйозними, або ж надто серйозними, але це одразу розвіювалось, ми робили все, що нам заманеться, і наша спокійна байдужість, наша дитяча віра у власний, дилетантський, нафантазований Тибет благословляли на це й надихали нашу безтурботність.

Друга година дня, пора обіду. Страшенно не люблю цей час, бо все ніби зупиняється, застигає, а ще — як на зло — поволі подає голос дикий голод, хоча на нього навчився не зважати. Через годину, якщо нічого не поїм, болітиме голова. На електроплиту ставлю надійного друга — чайник, окріп, як завжди, трохи допоможе. Можна було би пройтися по сусідах, знайомих і в одній із кімнат на шару поїсти, але цю думку проганяю — зроблю це тоді, коли жити стане зовсім нестерпно. Попиваю окріп і читаю Карпентьєра. У скронях болить, не знаю, як цьому зарадити. Відкладаю книгу, хочу заснути. Дрімати заважають звуки не знати, якого походження, які то приглушуються, то сильнішають; все це народжується і зливається в ціле від балачок, гримання дверей, магнітофонної музики, якими наповнені стіни общаги, від того, що в блоці вовтузяться мої сусідки, які миють посуд; гримлять тарілки, шумить вода в крані.

Як усе це набридло. Щодня одне й те саме: монотонні обличчя, усмішки, кислі міни незадоволення, ті самі звуки, ті самі думки та бажання, ті самі запахи з кухні, той самий інтер'єр. А хочеться мандрувати, відвідувати інші міста й країни, розмовляти з іншими людьми (спостерігати за ними, за їхніми турботами, роботою, радощами), хочеться нових вражень, аби не зациклюватися на минулому й теперішньому. Тепер я розумію, чому американці (на відміну від нас, українців) такі безтурботні, бо багато подорожують і пхають носа в різні куточки світу; тому не мають часу надто довго перейматися історією та іншими хріновинами, що пов'язані з минулим. А ми, дурні та нещасні, завжди копирсаємося, ніби кури на смітнику, у своєму минулому, скиглимо, що нам влаштовують голодомори, масові репресії, геноцид, переслідування, трахають по повній програмі. Так що це притаманно не тільки мені одному — заспокоююся — це притаманне цілій нашій задрипаній спільноті: власним минулим вводити себе в депресію.

Увечері мене забирають до себе на вечерю Юля та Дека. Ми жартуємо, говоримо, але в нашій радості криється смуток, який, складається враження, пройняв нас, немов радіація. Смуток дивиться нашими очима, говорить нашими словами, керує нашими жестами. Втім, Юля виглядає спокійною, хоча виснажене обличчя ще нагадує про її нещодавній відчай. Дека бере гітару й бринькає, він робить це настільки нестерпно та довго, що я дратуюся, пихчу, як чайник, і прошу його краще зіграти одну зі старих речей. Дека не чує і далі робить своє. Дивлюся на його видовжені музичні пальці, як вони лягають на гриф і як народжуються звуки. Обличчя Деки морщиться від найменшого фальшу, і він починає знову. Бляха, від цього може дашок поїхати. Юля також просить його зіграти, а не псувати нам нерви, ти ніби знущаєшся, скільки можна ґвалтувати інструмент, зіграй, як раніше. Дека зупиняється, відкладає гітару й каже, що не має сил.

«Тоска», — каже Юля і всідається на ліжко, прибравши ноги під себе.

«Повна жопа», — позіхаю я.

«Може, напрягнути Хо-хо, щоб зробив скачки? Я так хочу потанцювати, я так давно не танцювала. Пацани, ви будете зі мною танцювати?»

Я відхрещуюся, бо велике збіговисько людей мені зараз не до душі, кажу, піду поблукаю вечірнім містом, та й голова болить, ніби в ній лупить по барабанах Ларс Ульріх. Покидаю їх. Виходжу з общаги. Прямую до центральної площі, але раптово спадає думка пройтися ассирійськими кварталами, що туляться вузькими провулками між Гоголівською і набережною дорогою вздовж річки. Мене не бентежать страшні розповіді про звірства місцевої ассирійської мафії; біля їхніх будинків стоять дорогі іномарки: «мерси», «форди», навіть один «ягуар». На одному з подвір'їв неподалік від аптеки минулого року я бачив красиву молоду ассирійку. Завжди, коли проходжу повз її помешкання, зирю у вікна, щоб знову побачити милу мордочку. Намагаюся уявити кохання з ассирійкою, її рухи, доторки ласкавих долонь до моєї шкіри, запах волосся... це заняття так подобається, що я не помічаю, як опиняюся біля Всіхсвятської церкви. Раптом думаю, а що, якби я цієї миті потрапив під ніж ассирійця... удар у печінку або нирку. Уявляю: смерть була би легкою, млосною, я би недовго корчився, спокійно дивився б на нічне, чисте небо, намагаючись зрозуміти його глибину; ні за чим не шкодував би. Повертаючись до общаги, помічаю «швидку допомогу», що під'їхала до входу. На першому поверсі стоїть вахтерка, а навколо неї сполохані викладачі та студенти. Шушукаються, перепитують одне в одного, що сталося. Санітари й студенти виносять на носилках людину, не можу розгледіти її обличчя, бачу лише, що це чоловік. Підіймаюся до себе на восьмий і розпитую, кого госпіталізували. Хо-хо хихикає, що це одного викладача з третього поверху забрали, він був у душовій і задовольняв свою дупу саморобним пристроєм із двох пробок з-під шампуню, котрі трималися одна за одною на довгому металевому штирі, словом, одна з пробок ненароком злетіла і залишилася глибоко в дупі, так що тепер його змушений буде задовольняти хірург. Кажу йому: старий, ти це розповідаєш із таким детальним знанням справи. Хо-хо насуплюється, а я пирскаю зі сміху і йду до себе, він гукає услід мені: мудак. Не оглядаючись, махаю йому рукою, що все нормально, попустися.

Общага повільно, ліниво засинає, звуки приглушуються, довго вмощуються за стінами. Я залишаюся наодинці зі своєю тишею, за мотузку вмикаю лампу, сідаю за стіл. Кортить писати, малювати, читати, хочеться займатися серйозною і приємною справою, а не дрихнути без задніх ніг. Хвилин за десять-п'ятнадцять у неймовірному збудженні на папір лягає густа сторінка моєї незрозумілої прози, в якій нема ні сюжету, ні героїв, а є лише відчуття своєї внутрішньої тривоги. Завтра треба буде показати Деці. У хвилини творчості страшенно хочеться курити. Я шукаю цигарки, які навмисне перед тим заникую в різноманітних місцях: запихаю за книги на полиці, між течки й папери, в шафу під одяг. Це велика приємність натрапити на випадкову давню цигарку, яка дивним чином збереглася до скрутної хвилини і принесе тобі значно більшу радість, аніж тоді, коли цигарок було удосталь. І я знаходжу таку дивну цигарку в шухляді серед зошитів і паперів. Вона суха, гарно крутиться в пальцях, тютюн хрускотить, і я нюхаю його, ніби це найприємніше, що зараз існує. Виходжу в рекреацію на перекур і в темряві біля вікна помічаю дві фігури, мабуть, знову закохані не мають де провести час, але з голосів чую, що це чоловіки. Одного впізнаю — це Вічний Студент, який інколи, як подейкують, уже років сім-вісім швендяє по університетських общагах, ніхто не знає, де він мешкає. Закурюю, від сірникового вогника обличчя моє, певно, освітлюється, бо Вічний Студент відразу мене гукає. Підходжу до них, вітаюся, розглядаю обличчя іншого, воно здається мені знайомим, але не можу згадати, де його бачив раніше. На підвіконні розгорнута газета з величенькою купою трави. Вічний Студент каже мені: пригощайся; забиває цигарку, закурює, глибоко затягуючись, довгі секунди тримає дим у легенях і видихає:

«Віталя, це твій зємєля з Тернополя. Ви не знайомі?»

«Я не з Тернополя, а з Франківська».

«З Франківська? — здивовано дивиться на мене незнайомець, його обличчя морщиться, ніби він переварює почуте. — Я ж тебе бачив з Сєрьогою Бритим, ви часто зависали в «Нічлаві»... Це правда, шо його завалили?»

...торба; я, здається, попав. Розводжу руками. Він починає називати інших штемпів, яких я знаю, але роблю вигляд, що про них чую вперше. Ця розмова починає харити.

«Віталя, — усміхається Вічний Студент, — ти розслабся, тут всі свої, потягни нормально». Він простягає мені нову забиту цигарку, і я закурюю. Тернопільський штемп починає чірікати про літній відпочинок у Судаку, а Вічний Студент без причини гигикає і каже: класно.

«Там, карочє, такі кабили, на, шо просто ховайся, наш номер гудів, на, як вулик, а Паспарту тільки гнив, на, дайте, уроди, поспати, а то загнуся».

«Класно», — знову гигикає Вічний Студент.

Від згадки про Паспарту в мене починається мандраж. Я не можу повірити, що мене так випадково й просто знайшли; його ж відморозки як дізнаються — відразу приїдуть.

«Зємєля, а ти знаєш Паспарту?»

«Нє».

«Серйозний пацан. Таких мало лишилося».

Да, думаю про себе, таких недоношених, дякувати Богу, і справді сьогодні мало. Потім він розпитує в мене, що тут роблю; він глибоко затягується і знову пристає; ти, тіпа, вчитися приїхав? да? так далеко? я би ніколи... Потім він мовчки час від часу зиркає, повільно оглядає мій одяг. Мені здається, що в його очах народжується недовіра. Значить, скоро все припиниться і стане на свої місця? Паспарту (і його папа — Патра) рано чи пізно про мене дізнається. Скільки в мене є ще часу? Три дні, тиждень, місяць? Одна думка, що той даун припхається з мого минулого аж у Ніжин — у реальність, в якій я хочу розпочати нове життя, — мене просто вбиває. У цьому криється дика несправедливість: страждати від власного минулого у власному майбутньому. Мені треба їхати додому, щоб усе, що має статися, трапилося там і більше ніде; минуле треба повернути минулому. Залишилося дочекатися слушної нагоди, дістати гроші й купити квиток на потяг «Москва—Львів».

«Чьо потух, зємєля?» — здригаюся від неприємного голосу, кисло усміхаюся, все нормально. Вічний Студент каже, що пора йти, вони прощаються зі мною і підіймаються на дев'ятий поверх, де, мабуть, залишаться в дівчат на ніч. Повертаюся в рідну кімнату і лише тепер відчуваю, як сильно тремтять руки, вони ніби перестають мене слухати і діють за власною волею.




«Тобі на нас насрати!»

«З чого ти взяв?»

Батько обурюється ще більше, матюкає мене як тільки вміє, від його збудженого, грімкого голосу в слухавці страшенно тріщить. Не хочу сваритися, бо йому залишилося недовго. Кажу, що скоро прищу, але він різко відрубує: поки я живий — не хочу тебе бачити; кидає слухавку. Байдуже дивлюся на купу студентів, які стовбичать у черзі по номерки до кабінок із телефонними автоматами. З пункту переговорів повертаюся виснажений і пригнічений. Не ображаюся, зрештою, ображатися має моя безсилість, яка настільки в'їлася в моє нутро, що її не відчуваю. Згадую батькові слова: я у твоєму віці гори перевертав. Усміхаюся, нині, мабуть, не існує гір, які хотілося б перевертати. Зрештою, я і досі не знаю, що мені треба від життя. Тепер все так заплутано й непевно, що я не уявляю, чим скінчаться ці переживання; хотів би мріяти про приємне й добре, але уява — під впливом ідіотських передчуттів — ніби в комі. Бреду повз ринок униз до Остра, біля ресторану «Полісся» помічаю знайому машину, яка повільно під'їжджає до входу. З неї виходить Валєра, який підбивав копита до Ліди. Згадую, як він тримав мене за горлянку й сичав, щоб я не переходив йому дорогу. Невже це чудо горохове з Лідою? Завтра знайду її на роботі й запитаю, чи можу повернутися. Які дурниці — ображатися через випадкові непевні писання, а через задрипану фразу навіть рвати стосунки! Ліда зробила це спересердя, її вже мало би попустити. Валєра зачиняє машину і підіймається по сходах до ресторану, він так упевнено почувається, ніби вважає себе господарем світу. Мабуть, я займуся тобою. Оглядаю його машину, особливо кришку бака (вона без замка — це добре), запам'ятовую номер. Тепер лише

знайти потрібне місце і потрібний час. Знаю, де ця колимага може стояти допізна — у Лідиному провулку. Зараз я не можу втримати своїх позицій, але й здати їх без бою не можу. Чи краще сюди не влазити? Я так не можу. Так що Тибет доведеться запхати в одне місце; пробач мені, Дека, це така блядська карма. Я настільки перейнятий тим, аби підпалити машину Валєри, що цілу дорогу до общаги думаю, де дістати селітру, порох, сірку, двісті грамів бензину, презерватив і два-три метри плетеної мотузки. Все це без особливих зусиль можна знайти. Сукин скот, я тобі покажу, що таке адське пекло!

В общазі розпочинаю пошуки необхідних матеріалів. Ділюся з Декою думками, він кривиться і зневажливо кидає, що горбатого могила виправить. Нічого не зробиш, хай кожен іде своїм шляхом і робить те, що йому призначено. Після п'ятнадцяти хвилин непотрібних моральних дискусій Дека зітхає і каже, що допоможе мені дістати патрони, з яких витрусимо порох; пачки «макарівських» вистачить? Да, усміхаюся і дружньо штовхаю його плечем. Увечері я обрізаю на балконі п'ятого поверху зо три метри плетеної мотузки для білизни, вона трішки вогка, підсушую її на обігрівачеві. Розплітаю мотузку на чотири менших; це заняття трохи нудне, але мені нема куди поспішати, карму неможливо пришвидшити чи сповільнити. Моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся. Коли з мотузкою майже завершую, чую несміливий стук у двері. Гукаю: заходьте. На порозі стоїть Даша. Серденько, підводжуся і цілую її в губи, завалюй, я за тобою скучив. Вона страшенно тішиться, і каже, що хоче мене забрати на вечерю. Відчуваю безмежну радість, хоча слово «забрати» кидає легку тінь агресії на мою свободу, але я списую це на випадковість. Даша здивовано дивиться на мотузку й розпитує, навіщо вона мені. Навіщо? Труси сушити. Відкладаю своє заняття, і ми йдемо до неї. За столом у кімнаті сидять дві її сусідки й мовчки спостерігають за мною, в їхніх очах товчуться всілякі цікаві бісики; от шельми, матимуть про що базікати. Ми вечеряємо картоплею-пюре з грибною підливкою. П'ємо самогонку новгород-сіверського приготування. Кажу, що Лазар Баранович був ще той жук, знав, де зробити свою резиденцію. Дівчата розгублено кліпають очима, мабуть, не розуміють, про що я. Розповідаю їм про монастир над Десною і про Лазаря Барановича, там дуже гарні місця, якщо захочете віддати Богу душу — кращого місця не знайти. Даша сидить поруч і треться об мене ногами, закидає одну на мою, ну геть розпущена дівка, навіть поїсти нормально не дасть. Вона шепоче, що сьогодні буде сама, бо Ніна йде до тітки, а Галя — до пацана в 2-гу общагу. О'кей. У кімнаті на світло-коричневій тумбочці помічаю старий програвач, а біля нього купу платівок. Розглядаю їх, більшість іноземних: чеські, польські, одна французька, є навіть одна англійська. Більшість із платівок із камерною класичною музикою, а одна — з бюргерською музикою XVII століття. Ставлю її на програвач. Даша каже, що це рідкісна платівка, з нею треба обережно поводитися.

За півгодини, коли її сусідки ідуть у справах, залишаємося самі. Я кажу Даші, що наші стосунки не слід перебільшувати і надавати їм особливого значення, що я ні від кого нічого не вимагаю, а тому... Даша перебиває мене своїм хитрим «так, так» і просить відсунути стіл до шафи, щоб було місце постелити на підлозі. Вона скидає з ліжок два матраци, кладе їх один біля одного і вкриває простирадлом. Не люблю залишатися на ніч у чужих кімнатах, але тут буде зручніше. Даша, гладжу її по голові, я не хочу, щоб ти себе обманювала. Вона усміхається, прикладає вказівного пальця до моїх губ, ніби мої слова їй набридають, і цілує. Я знову намагаюся говорити їй про свої «принципи», але Даша злегка розгнівано кидає: ти можеш замовкнути; опиняється на мені. Після опівночі шукаю в темряві свої труси, штани та футболку, виходжу в рекреацію на перекур, я довго думаю про випадкового земляка, якого зустрів із Вічним Студентом учора ввечері, згадую підступну харю Паспарту, його примружений, слизький погляд, згадую ще багато іншого, приємного і неприємного, докурюю і повертаюся до Даші. Лягаю, чую її притишене дихання, але сам ніяк не можу зімкнути очей, думки рояться, немов рій розгніваних ос.

«Не можеш заснути? Про що думаєш?»

«Про ескімосів».

Про що я думаю? Якби ж я знав. Кажу: в мене часто буває безсоння, це все через читання цілої купи книжок, у нас, на історико-філологічному, знаєш, як запрягають... ого-го, тільки з зарубіжної літератури — до двадцяти-тридцяти романів на семестр. Цілую її в плече, спи, маленька, Даша нерозбірливо бурчить, перевертається на інший бік і, здається, засинає. Я дивлюся в стелю і не можу зімкнути очей. У пам'яті зринає ціла лавина фрагментів розмов та картин спілкування. Згадую нахабну, а проте щиру усмішку Бритого, від якої так приємно дуріли тернопільські дівки... потім на коротку мить бачу насуплене й насторожене обличчя Насті, але не маю до неї жодних почуттів, так, ніби її життя мене ніколи не стосувалося... заплющую очі й до мене приходить Ліда, вона дивиться спокійно і трохи втомлено, в очах стоять гарячі сльози; хочу поцілувати в сльози, хочу торкнутися до них губами, відчути солоний і рідний смак. Раптом я розумію, що опускаюся на самісіньке дно власного відчаю, породженого втратою. Мене скоро знайдуть, залишилося недовго. Перш, ніж їхати додому, треба повернути Ліду, за будь-яку ціну повернути Ліду, просити, благати її, щоб ми знову були разом. Я готовий стати перед нею на коліна й цілувати їй ноги, я готовий любити цю жінку до кінця життя, бляха, я готовий запхати глибоко в дупу всі свої принципи разом із Тибетом, аби тільки Ліда була зі мною. Боже, як усе це патетично... Підозрюю, що Валєра й досі до неї шари підкочує. Завтра — поговорити з Лідою. Здається, я починаю дрімати, хоча насправді думаю із заплющеними очима. Даша пригортається до мене, скручується калачиком. За вікнами й досі темно, не знаю, котра година і коли настане клятий світанок. Страшенно хочеться, щоб почався новий день, щоб усе це припинилося. Мені здається, що завтра все буде зовсім по-іншому, я побачу теплі та чесні очі друзів, побачу Деку, Юлю, Таню, Хо-хо, почую їхні рідні слова... і мене попустить, як попускало раніше. Мені здається, що я буду не самотнім у своєму відчаї, що своїми співчуттями друзі розберуть його, як крупинки, аби я не переймався невдачами. Один із великих християн казав: якщо дозволяєш відкритися серцю, значить, мусиш і ділити всі його радощі та страждання. Заплющую очі, хочу вірити, що все минеться. Ліда торкається мого обличчя пальцями, ніжно водить ними по моїх губах, її волосся лоскоче мені щоки, я шепочу їй: люблю тебе, тільки тебе. Мене раптом цілують, я здригаюся, прокидаюся і бачу біля себе Дашу. Вона каже, що я вночі так гарно розмовляю, і запускає свою руку мені між ноги. Беру її агресивно, зі злобою, я такий немилосердний, що прагну розірвати це гаряче, ненаситне тіло надвоє. Пальцями до болю мну її за боки, ніби тісто для вареників, і заганяю себе якомога глибше. Хочу, щоб ця стерва здохла на ньому, щоб він їй дістав зсередини аж до горла. Я б туди заліз би ще з ногами, але можливості нашої блядської фізіології страшенно обмежені. Єдине, за що переживаю — щоб не порвати собі уздечку. Коли ми відштовхуємося одне від одного мокрі, захекані, збуджені, Даша скавулить про себе: господи, що це було? я вся горю; в тиші я чую, як вона шкребе нігтями подушку. Певний час лежимо мовчки, вона — спиною до мене. Даша шепоче, що на боках будуть синці й, узагалі, ти зробив мені боляче. В неї такий тон, ніби я мушу давати пояснення. Настільки ліньки відкривати рота, що я лише позіхаю, а моя втома волає за сном.

Зранку повертаюся до себе. Не треба більше з нею бачитися, бо такі стосунки затягують. Обов'язково зустрітися з Лідою. В університет приходжу на другу пару, але записувати за лектором — ломи, тому розгортаю том класичної прози Далекого Сходу й читаю. На перерві біжу на третій поверх, де знаходиться Лідина кафедра, але її в кабінеті немає. В розкладі факультету іноземних мов бачу, що в неї буде третя пара. Чекаю під аудиторією, хоча раніше вона просила, аби в університеті нас разом менше бачили. Студентки заходять в аудиторію, я розглядаю їх, є кілька симпатичних курвег, можна було би до них під'їхати, познайомитися, а якщо вони з общаги — прийти в гості або запросити до себе (щоправда, нема чим їх пригощати). Якщо вони люблять літературу, я готовий триндіти з ними про літературу допізна, якщо філософію чи іншу хріновину — також (з обов'язковими цитатами з Августина чи Гуґо де Сен-Віктора). Боже, який я наївний! Судячи з їхнього вдоволеного, самовпевненого вигляду — навряд чи цих кобил цікавить теологія і містика (зрештою, мене це також мало цікавить). Дзвінок на пару. Коридори поволі порожніють, лише викладачі з хвилинним запізненням поважно повзуть до своїх аудиторій. Нарешті я помічаю Ліду, це навіть добре, що ми розмовлятимемо без зайвих очей, які потім пускатимуть плітки. Вона йде по коридору й дивиться на мене. Погляд твердий, безжальний, непорушний. Ніяковію перед нею такою. Вітаюся. Ліда легко киває головою, але не спиняється. Гукаю її, підходжу. Вона обертається і запитливо дивиться. Говорю, але замість голосу з мене виповзає перелякана, невпевнена хрипота, я кажу їй, що не можу без тебе, що я пропадаю, Ліда, я люблю тебе, лише тепер це розумію, коли втрачаю ґрунт під ногами, Ліда, подивись на мене, я ніколи не хотів для нас нічого поганого, я, я, Господи, Ліда, допоможи мені. Вона враз стає роздратованою, обличчя напружується, губи стискаються і випалюють, щоб я дав їй спокій, що я дешевий і дурненький шмаркач, який ще нічого в житті не розуміє, що, врешті-решт, її чекають студенти. Вона йде до аудиторії, і з відчаєм у голосі я гукаю, що на днях прийду. Ліда спиняється, її чорні брови легко підіймаються, і вона робить крок назустріч. Т-так, каже владним, педагогічним тоном, щоб я тебе більше не бачила, якщо прийдеш — боюся, що пошкодуєш. Вона покидає мене, я повільно сідаю на підлогу під стіною. Невже — кранти? Материк дрижить під ногами, голова крутиться, кров завмирає, падає небо. Мені настільки хріново, що я не хочу нікого бачити і чути, на всіх парах чемчекую додому, щоб упасти на ліжко і все забути, бо мені більше нема куди подітися. Сьогодні я піду до неї. Якщо біля її подвір'я стоятиме машина Валєри — спалю її нах... В общазі знаходжу Деку, він давить на масу в кімнаті у Юлі, кліпає сонними, як у кролика, очима, і цим ще більше роздратовує мене.

«Дека, мені треба селітру, порох, бензин і купу сірників».

«Ти задовбав».

«Дека, я в натурі. Сьогодні».

«Ну...»

«Без «ну». Сьогодні».

Він підводиться з ліжка, солодко потягується, повільно одягає штани і врешті погоджується, але не обіцяє, що все необхідне знайде до вечора, можливо, прийдеться один-два дні почекати. Я почекаю, якщо така біда. Після того, як умивається, чистить зуби і ставить чайник на електроплиту, каже, що бачив Таню, вона ображається — давно до неї не заходимо. Добре, на днях провідаємо, але ти мені знайди те, що треба. За вікном похмурішає, захмарюється, зривається вітер, небо прориває важкий, шквальний дощ. З безнадією дивлюся на це, бо така раптова зміна погоди й похолодання мені не на руку. Дека каже, що ось і гаплик теплу, така осінь буде аж до зими. По підвіконні прискореним темпом тарабанить дощ, нині навряд чи висуну з общаги носа, не маю парасолі. Ми п'ємо чай, триндимо, так минає година. Дека каже, що кілька пачок патронів від «макара» бачив удома в знайомого студента-баяніста, він живе недалеко, у хрущовці відразу за музпедом, його старий — капітан у місцевій військовій частині, а патрони, мабуть, запаси з радянських часів, так от, той баяніст умні книги збирає, дипломну пише з музичної естетики чи іншої туфти, можна буде йому потрібну книгу підкинути. Я кажу, що подарую йому «Філософію мистецтва» Шеллінга, бо кращого поки нічого не маю, за дві пачки патронів — канає? Дека позіхає, що з ним перетре. Пауза. Баяніст хрєновий; і чого в баяністів, бляха, є патрони, а в мене нема? І на фіга баяністам патрони? Його ж баян від них краще не гратиме. Дека запитує, чи буду хряцати. Звичайно, що буду, зранку ні хріна на кишку не кинув, від голоду — дикий підсос, а ти думав, чайочком відмажешся? Дека усміхається, висипає на сковорідку вчорашню варену картоплю, ложкою згрібає її в одну купу і збоку вибиває два яйця, які одразу починають смачно шкварчати.

«Старий, — усміхаюся до нього, — я так люблю шару, що навіть не уявляю, як без неї житиму; нічим себе не париш, живеш — як дихаєш, а що буде колись — боюся про це навіть думати».

«Да, — каже він із задумою, — цей час ми будемо згадувати як найщасливіший період нашого життя, Віталя, згадаєш мої слова, ми цього поки не розуміємо, але минуть роки, тільки тоді...»

«Як я люблю їсти, — беруся за картоплю зі смаженим яйцем — до речі, тобі за це воздасться». Потім ідемо до мене, він бере з полиці запилений томик Шеллінга, який я навіть не розкривав і до якого останнім часом торкалися своїми лапками тільки таргани. «Пензлюй вже до свого баяніста, бо я хочу спати. Хай мені присниться Марлен Дітріх у молодості або Жульєт Бінош на крайняк».

«І будеш дрочити?»

«Після Даші не маю сили».

«Дивися, щоб не загнала тебе».

Певно, думає, що я безнадійний, але ж сам нічим не кращий: бухає, займається розпустою, допомагає здійснитися моєму злу (знає, що я хочу підпалити колимагу Валєри). Я можу йому про все це сказати, але тоді наша розмова затягнеться на годину-другу, погрузне у глибинах людської мудрості й дурості, з обов'язковим згадуванням великих імен... яка нудьга, спати, спати і ще раз спати. Найголовніше, що Дека мене любить. Він іде шукати баяніста. Пауза. Бляха, чого людям так подобається, коли їх люблять? Вони тоді ладні крутити хвостом, як гарний песик за шмат ковбаси, і забувати про все на світі. Відчувати насолоду від любові ближнього до себе або нав'язувати свою любов ближньому — це споживацька стратегія. Інколи межа між щирими любовними почуттями і цим шкурництвом така ілюзорна, що стає страшно, особливо тоді, коли матиме у плітках людей подвійне трактування. Раптом я розумію Ліду, чого вона так прохолодно поводиться зі мною. Невже їй накапали, що я нікчема й покидьок? Кому це потрібно? Не вірю, що наш розрив відбувся через мою дурнувату писанину та банальну фразу «поки не старе тіло». Вона ж розумна жінка і сама повинна думати про ці речі. Зрештою, це трапилося тоді, коли я гостював у Деки в Чернігові. Хто з нею міг говорити про мене? Валєра? Настя? Навряд чи Ліда з нею знайома. А може це на краще, що я залишаюся сам? Ні від кого нічого не чекаєш, ні з ким нічого не ділиш, усе — страхи, мрії, бажання — носиш у собі, з усім злом і добром.




Уже дві години, як сидимо з Декою за моїм столом: він розбирає патрони — витягує плоскогубцями кулі з гільз і висипає порох на аркуш паперу (баяніст, мудило рідкісне, на Шеллінга поміняв лише одну пачку). Поруч нього я — на інший папір акуратно зчищаю із сірників сірку. Боюся, що пороху буде мало. Закінчивши з патронами, Дека допомагає мені. П'ємо пиво «Губернатор» і продовжуємо. Він ніяк не може вкурити, на хріна мені робити цей «бікфордів шнур»; пояснюю, що це дасть змогу відбігти метрів на сімдесят-сто від машини й загубитися, якщо дасть Бог, в інших вуличках.

«Ти доганяєш, що таке знаходитися від місця злочину на відстані ста метрів? ти зможеш розчинитися і заникатися, щоб тебе не побачили ніяка мішком прибита бабуся чи випадковий алкаш-приблуда».

«Ну прямо тобі голівудівський бойовик», — сміється Дека. Він кепкує, що підготовка цієї «штуки» надто розумацька, — «а не можна якось простіше, по-іншому?»

«Можна. Але як?»

«Вимочувати мотузку, потім її сушити, — кисло зиркає на мене, — це якісь дешеві панти з претензією на агента 007».

«Дека, що ти від мене хочеш? Можна зробити інакше. Не заперечую. Можна обережно підрізати йому гальмівні трубки, вони з ґуми, тільки легко надрізати, біля одного-двох коліс, коли він летітиме на шаленій швидкості й раптово гальмуватиме під диким тиском, їх просто розірве, йому кранти забезпечені. Але я не хочу чужу смерть брати на себе; а що, коли в машині сидітиме Ліда? чи, не доведи Боже, її мала? Це відпадає. Можна залізти під машину й перерізати ґумову трубку з бензином, дочекатися, коли він достатньо витече, і кинути недопалок, — і це можна зробити. Але в іномарки дуже низька посадка, і я не знаю, де саме та трубка тягнеться. Хіба це простіший спосіб? А завдяки цій мотузці я виграю секунд двадцять-тридцять і встигну відбігти».

Коли ми завершуємо, я беру порожню літрову банку, розчавлюю і розкачую нею сірку, яка відразу дробиться. Більшу частину пороху та сірки висипаю в банку, перемішую і заливаю бензином, порох і сірка злипаються, виделкою довго калатаю, щоб усе це розчинилося. Дістаю мотузку, яку виокремив із товстого плетеного шнурка для білизни, і кидаю її в банку. У двері стукають, я здригаюся і ховаю банку під ліжко. Заходить Даша, трішки морщиться.

«Що це ви робите? Смердить бензином».

«Штани замастив у фарбу, відчищав», — кажу їй.

«Може, треба випрати? Дай мені».

«Дякую, не треба».

Чорт, чого її принесло! Дека сміється і каже, не слухай його, він обманює тебе, він пив бензин, це така мода зараз пішла — бухати бензин. Да ну вас, каже Даша й запитує, чи прийду до неї сьогодні. Як скажеш, маленька, але після опівночі. Дякувати Богу, вона звалює до себе. Дістаю банку з-під ліжка й пальцями вимочую мотузку, занурюю в речовину, викручую, і так разів десять, потім лишаю її в розчині на день настоятися. Дека запитує, що робитиму далі. Я усміхаюся, головне вже зроблене, завтра висушу мотузку, один кінець запхаю в презерватив із начинкою селітри, пороху й сірки, а потім найскладніше... це треба буде кинути в бензобак, підпалити мотузку і... ноги на плечі. Селітру обіцяла привезти з дому Юля, яка зранку поїхала з Ніжина, а завтра, в неділю, повернеться. Через два дні можна буде полювати на машину Валєри. Виходжу в блок, господарським милом вимиваю руки від бензину. Дека стоїть на порозі моєї кімнати й запитує, чи все добре зважив, можна ж обійтися без цього, розумієш, ти не виграєш, не розумію, навіщо ці дешеві й марні зусилля. Хай кожен робить те, що йому призначено, відповідаю зі сміхом. Ага, ти ще займися медитацією перед боєм, самурай засушений. Чому Дека не розуміє, що в таких вилупків, як Валєра, гнила карма і що їм протягом їхнього гівняного життя треба більше страждати? Я виб'ю з нього впевненість — знищу його машину, бо для таких даунів тільки машина є показником їхнього становища у світі. В Ніжині бандюки часто підпалюють машини одне одного, тому для Валєри пережити це буде природно, от коли б йому запхали в дупу вила — це навряд чи впишеться у міський контекст. Витираю брудненьким рушником руки і кажу Деці, що я нічого оригінального не вигадую, а лише стилізую під те, що може трапитися і без моєї участі. Дека каже, що сьогодні ввечері нас чекає Таня. Обов'язково прийдемо. Мені не подобається понура погода, що триває вже другий день. Добре, що хоча би не дощить, не знати в яких умовах доведеться підпалювати Валєрину іномарку. Дека запитує, чого я скис. «Не знаю», — розводжу руками. Він позіхає, що скоро з пар прийде Юля, треба начистити картоплі й поставити варити суп. Дивно слухати такі речі, таке враження, що його вже з головою накрило сімейне життя; супчик, картопелька, що далі? — брудні труси, шкарпетки, посуд? Раптом мені здається, що Дека зі своєю лагідною вдачею, зі своїм поверхневим, неперетравленим буддизмом і «добрими» переконаннями бути завжди етичним... стане найсумліннішим слухняним чоловічком, яких коли-небудь приручали жіночки. Хочу крикнути йому в саме вухо: «сос!», «полундра!», «клони атакують!»... але в мені все позіхає, обм'якає, заспокоюється, бо йому вже нічим не допоможеш, вічна пам'ять героям, амінь. Він іде, а я йому так нічого й не кажу. Мабуть, це нечесно з мого боку.

Близько сьомої вечора заходжу до Тані, Деки поки нема. Вона порається за столом, нарізає квадратиками сир, складає їх на тарілку з порізаною копченою ковбасою і запрягає мене відкоркувати пляшку червоного вина. Я дивуюся й запитую, яке сьогодні свято.

«Мені сьогодні дуже паршиво».

«Що сталося?»

«А, — махає рукою, у неї настільки бліде й розгублене обличчя, що ось-ось потечуть сльози, — потім скажу. Хочу посидіти з вами, як у старі, добрі часи, побалакати про що завгодно».

«Таня...»

«Вова написав, щоб його не чекала».

Пауза.

Закручую штопор у корок і повільно тягну на себе, в мене нічого не виходить, ставлю пляшку на підлогу, затискаю ногами і пробую ще раз. Ледве-ледве справляюся, сміюся із себе, мабуть, це дистрофія. Таня кисло усміхається, на мить відірвавшись від своїх сумних думок. Не знаю, як їй зарадити. Коли западає тривала мовчанка, я кажу, що все, Танюша, минеться, Вова Бера — серйозний пацан і, думаю, з тобою хоче поступити тільки чесно (раз таке написав), він розуміє, що ти молода і в тебе все попереду, що твоя молодість не заслуговує на довгі роки чекання, поки він не відбуде свій термін; пауза; Таня, якщо він сказав, щоб ти його не чекала, значить, він тебе справді любить, і це, як на мене, якась найвища стадія любові — без поневолення всілякими зобов'язаннями того, кого любиш, ти мусиш це розуміти саме так; пауза; думаю, він би з цим погодився. «Віталя, я не уявляю, як мені без нього жити! Розумієш?!»

Заходить Дека, кидає на Таню уважний погляд, придивляється і розпитує, що сталося. Вона відразу бере себе в руки, усміхається, ніби нічого не бувало, і запрошує до столу. Таня одягнута в тонкий бежевий светр, що облягає її гарні груди, руки та спину, тримається рівно, впевнено, іронічним, наказним тоном примушує вечеряти, і тільки в синіх очах ще не гаснуть тривога і смуток. Розливаю в горнятка червоне вино, відчуваю його добрий запах, ми п'ємо за те, щоб у нас усіх було все добре. Банально і просто. Таня каже, що має прийти ще й Хо-хо, але цей завжди запізнюється. Ми їмо, а вона спостерігає за нами і сміється. Я запитую, чого їй весело.

«Так люблю дивитися, коли мужики хавають, вони тоді схожі трохи на псів — їдять швидко, і трохи на дітей — бо такі незахищені».

«Я буду псом» — вигукує Дека, починає гавкати й накидається на мене, аби вкусити.

«Ану пішов, ану пішов звідси!» — кричу на нього, і Дека залазить під стіл, скавулить. Таня, певно, шокована побаченим, оторопіло дивиться на мене й каже, що ми придурками були і придурками помремо.

«Ату її, ату!» — Дека хапає Таню за ногу, і вона з вереском вискакує з-за столу. В кімнату заходить Хо-хо, але незграбно, задом. Ми здивовано стежимо за ним, кожен, завмерши на своєму місті, і лише тоді, коли він зачиняє ногою двері й розвертається до нас, тримаючи перед собою програвач на платівках, починаємо сміятися. Хо-хо також недоумкувато зиркає на кожного з нас, особливо на Деку, який так і не вибрався з-під столу.

«В нього що, температура?»

Ми з Танею регочемо, а Дека насуплено бурмоче, що це в тебе, шланг заштопаний, температура. Хо-хо ставить програвач на підлогу, вмикає в розетку, дістає з коробки платівку.

«Ану, ну, що він там притарабанив, — кажу я, — маестро, музику».

«Польські народні, катят?» — запитує він.

Таня пропонує сідати за стіл і менше патякати. Після кількох чарок ми з Танею виходимо на перекур у рекреацію, але оскільки там курить п'яненька компанія, йдемо на балкон.

«Ну, а як у тебе справи?» — запитує в мене, вітер розвіює її волосся, і вона зараз надзвичайно красива. Навіть не знаю, що на це відповісти, Таня ніби читає мої думки і говорить: кажи, як є. Таня розпитує про батьків, коли планую їхати додому. З жаром у грудях виливаю їй душу, що, певно, скоро повернуся в Тернопіль, можливо, що навіть через тиждень, батько доживає останні місяці, треба встигнути, він і так злиться.

«А як на особистому фронті?»

«Таня, я, здається, втратив усе, що тільки міг втратити».

«І нічого неможливо повернути?»

«Не знаю».

Таня затягується і дивиться вдалину, де місто поволі поглинають вечірні сутінки. Я думаю про своє. Краєм ока стежу за її обличчям. Таня бліда й схожа на воскову фігуру, навіть тонка цигарка в її завмерлих пальцях виглядає несправжньою. Вона повертає до мене голову з дивним виразом обличчя, ніби згадує важливе і хоче про це сказати, розпитує про Ліду, не вірить, що у нас усе так повернулося. Глухим голосом кажу, що сьогодні піду до неї. Да-да, підбадьорює мене, ти маєш це зробити, треба боротися, навіть коли здається, що все. Ми докурюємо, але йти ще не хочеться. Думаю: скоро почнеться дикий дубак, а в мене нема нічого з теплого одягу, не знаю, як пережити зиму, особливо непокоїть взуття: старі зимові черевики тріснули в лівій підошві й подерлися на носі, навіть нема що ремонтувати. Дека казав, що в Чернігові на гуманітарні знайде мені теплу куртку, а ось взуття доведеться купувати нове та якісне, збирати гроші — і купувати; не візьмеш же, сміявся він, недоноски після якогось тупого араба чи американця, в якого на ногах був грибок та інші неприємні речі. Да, всі ці ескімоси, араби, апачі, зулуси... всі вони нечистоплотні. Тому взуття після них краще не брати; куртку, піджак — ще куди не йшло, а взуття — в жодному разі. Таня несподівано запитує, чи вирішилися мої проблеми; пауза; в Тернополі... Думаю, скоро вирішаться. Вона здивовано дивиться на мене, ніби не розуміє, що я маю на увазі.

«Таня, — кажу їй чесно, — я не знаю, чи мені треба туди їхати, розумієш — як би це пояснити переконливіше? — мені там можуть відірвати...»

«Віталя, — перебиває мене, — тобі треба їхати, ти сам це знаєш, відклади зараз усе, батько — найголовніше».

Повертаємося до наших, Хо-хо й Дека сидять один навпроти одного, гаряче сперечаються, хто найкращий викладач на факультеті. Дека каже, що його круто вставляє тільки теорія музики. А Хо-хо триндить, що потрібна також і майстерність, бо який ти музикант без майстерності? ніякий, сам подумай: ну кому нада крейзі-інтелектуал із дерев'яними пальцями, який не здатний зіграти свою партію? музикант має бути віртуозом, і нас не повинно хвилювати, що він думає про Мерло-Понті чи Адорно. Ти задрав мене зі своєю блядською майстерністю, не погоджується з ним Дека, я не хочу бути механічною мавпою, треба мати й серйозні уявлення про музику. Ми з Танею перебиваємо їх, що закінчується вино, треба змотатися в магазин, у вас є прекрасна нагода договорити по дорозі. Вони підводяться, бурчать і виходять. Я думаю про Таню і Беру.

«Що робитимеш?» — дивлюся на неї. Її обличчя здригається, очі стають заляканими, вологими, втомлено каже:

«Я не можу стільки про це думати. А ти що будеш робити?» — несподівано відчайдушно сміється. 

«Піду до Ліди, хоча мені Валєра заборонив».

Таня каже, що знає цього Валєру, він із багатьма пересварився, в нього чимало ворогів. Це мені на руку — думаю про себе. Я все одно піду до неї. Коли приходять Дека та Хо-хо, я випиваю з ними і збираюся до Ліди. Таня каже: бережи себе; я цілую її в щоку й виходжу.

Біля Лідиних воріт перш аніж відчинити хвіртку, я кілька хвилин вагаюся, чи заходити. Мені раптом здається, що наш зв'язок — це вже давня історія, яка навряд чи по-справжньому й існувала, ніби з того часу минув не місяць-другий, а кілька довгих і безжальних років, що приборкали наші серця, пригасили почуття, і в пам'яті все покрилося пеленою байдужості. Думка про те, що невідомо, чи вдасться коли-небудь побачити Ліду, ніби сама підштовхує моє безвольне тіло до дверей, підіймає в'ялу руку і змушує натиснути на кнопку дзвінка. Мене трусить, ніби в лихоманці, я так хвилююся, що боюся втратити рівновагу і не звалитися на землю. Ліда відчиняє, на мене ллється коридорне світло, в її прохолодних, байдужих очах на якусь мить спалахує вогник зацікавленості, але одразу гасне, і я розумію, що, прийшовши сюди, зробив дурницю. Нічого не говорю, лише невпевнено дивлюся на неї. Які тут ще потрібні слова? Я прийшов просити прощення, щоб залишитися з цією жінкою, або по зневагу, яка мене прожене. Хочеться плакати, гостро відчуваю жалюгідність, яка мені інколи притаманна.

«Чого тобі?» — запитує втомленим голосом.

«Ліда, прости».

Раніше думав, що скажу їй при цій зустрічі значно більше, а вичавив тільки два слова. Ліда каже, щоб я ішов додому, тут не треба залишатися. Стою, ніби вкопаний, вона не проганяє. Насторожують її останні слова, таке враження, що на мене чекає небезпека. І раптом я вибухаю запитаннями: що ти хотіла цим сказати? мені загрожує небезпека? від кого? у тебе є інший? це Валєра, скажи, Валєра? ти зламалася перед цим гівнюком? що він тобі наобіцяв, бидлувате бандіцкоє щастя? чого ти мовчиш, як мумія? тобі до вподоби ті, хто живе за принципом «кто дєвушку абєдаєт — тот дєвушку танцуєт»? да? скажи, чого мовчиш? Пауза. Обличчя Ліди незмінне, вона лише свердлить мене холодним, колючим поглядом, у якому немає ні краплини жалю.

«Ти божевільний, — каже вона, — йди з Богом». У мені спершу все завмирає, обм'якає, почуваюся виснаженим і спустошеним. Вагаюся, бо не знаю, що робити далі. Тягнуся до неї рукою, торкаюся лівого ліктя: Ліда... «Відчепися! — несподівано вибухає вона, — краще розберися зі своїми дівчатками, яких ти міняєш, як шкарпетки! Дай мені спокій!» Ліда... «Ти маленький, зіпсутий негідник! У тебе ще молоко на губах не обсохло, щоб планувати щось серйозне й змушувати інших це робити! Ти просто живеш одним днем! Я не хочу тебе більше бачити! Іди в гуртожиток до своїх підстилок! Мені огидно, що ти мене торкався!»

Перед носом грюкає дверима, відразу спрацьовує двома обертами замок. Кілька секунд стою на місці, такого... не чекав. Коли доходжу до старого універмагу, на думку спадає, що їй на мене накапали, завжди існують такі підступні язички, які бажають іншим зла. Не можу зрозуміти, хто б це міг бути. Хоча що тут розуміти? Це мала би бути дуже зацікавлена особа. Подруга або суперниця Ліди. Щодо подруг, то я тут безсилий. Пауза; невже Настя? Вона, наскільки пригадую, одного разу навіть запитувала про Ліду.

Наприкінці Гоголівської, де вулиця вливається в центральну площу, стоїть п'ятеро гавриків мого віку, коли наближаюся, вони замовкають, лише потягують цигарки і уважно за мною стежать. Вони так ретельно не зводять із мене поглядів, що я починаю тривожитися, ніби мені загрожує небезпека. Не уявляю, чого їм треба, чого вони вилупилися. Може, хочуть до мене доєднатися, пробити на бабки чи цигарки? Я не проти, хоча й знаю — не справлюся. Страшенно кортить побитися, помахати руками; прикро, що від постійних недоїдань мої кулаки не такі вправні, як до університету. Я вперто шурую, ніби внагляк, і не відводжу очей. Один гаврик, якого я буквально свердлю непорушним поглядом, здається і відводить очі. Проходжу повз них, спокійно завертаю за ріг будинку з ювелірним магазином і йду до общаги. Не знаю, як правильно повестися з Настею. І що мені дасть таке з'ясовування стосунків? нічого. В кімнату заходжу настільки пригнічений, що не хочу нікого бачити. Зачиняюся на замок. Ставлю касету з Вівальді, бо тільки його музика розуміє мене в подібних станах; особливо під «Зиму» концерту в F мінорі я би хотів навіки від'їхати, якщо в цьому буде необхідність. Падаю на ліжко, заплющую очі й уявляю, що було б, якби все сталося не так. Намагаюся створити в уяві прекрасну конструкцію альтернативного життя, якби в мене з Лідою все налагодилося, натомість натикаюся на власне безсилля, уява просто відмовляється мене слухати й дихає німою, безбарвною порожнечею, на поверхні якої час від часу зринають образи, обличчя тієї, за якою сумую і страждаю, але за куцу мить усе це знову поринає в невідомому. Стукають у двері. Голос Даші. Вона просить відчинити, але я на неї не зважаю. Голосніше підкручую музику. «Віталік, пусти мене! чому ти так поводишся! відчини, чуєш, я знаю, що ти вдома! я знаю, що ти сам! відчини мені! чуєш, відчини!» Пауза. Слухаю Вівальді, мені здається, що більше нема нічого суттєвого. Даша знову волає: чому ти зі мною так поводишся? що я тобі поганого зробила? чуєш, відчини! Шкода, що нема навушників, можливо, лише вони врятували б мене від галасу цього світу. Чому він такий брутальний і нав'язливий?

Мотузка, яку я вчора витягнув із розчину бензину, пороху і розтертої сірки, ще вогка; через неї в кімнаті стоїть запах бензину, і всі, хто до мене приходить, про це запитують, а я змушений брехати, що бензином відчищав фарбу з одягу. Певно й справді треба буде трохи вимазати котони у фарбу — на всяк випадок. Ще нічого не сталося — дратуюся про себе, — а смороду на цілий Ніжин. Юля привезла селітру, я перемішав її з залишками пороху та розтертої сірки, засипав усе це в презерватив. Дека додав до суміші трохи марганцівки. Залишилося чекати, коли припиняться дощі та висохне мотузка. На третю пару — дві попередні я паснув — іти, як завжди, ломи. Все через те, що надворі понура, дощова погода; важке сіре небо, пориви вітру, які зривають перші втомлені листочки з дерев, удари краплин по блясі підвіконня ще більше змушують мене ховатися в кімнаті, ніби креветка в затишній мушлі. Гіркота від останньої розмови з Лідою поволі минає, я вже не пускаю шмарклі й не даю почуттям розгулятися, як це було вчора. Тоді я зумисне здимів із общаги, щоб нікого не бачити, особливо Дашу, яка ще зранку припхалася і запрошувала на сніданок. Я блукав Графським парком, потім пішов на Магерки, де зустрівся зі знайомою і трохи розвіявся балачками з нею, потім подався на Березанку і вулицею Льва Толстого вийшов до Остра, потім мене понесло в центр до Миколаївського собору та кінотеатру, а звідти — на бульвар Шевченка і вулицею Богуна аж до стін жіночого монастиря. Я страшенно люблю руїни та давні будівлі, бо згадки про минуле змушують замовкнути — бодай на мить — сучасне, яке волає в тобі, намагається підпорядкувати розум і від проблем якого розколюється голова. Дехто (особливо люди, зациклені на матеріальних речах) ніяк не можуть вкурити, що захоплення історією, літературою, музикою, космосом, навіть математикою чи хімією (Господи, та на крайняк і розведенням рідкісних кактусів заканає) для свідомості й душі потрібне, перш за все, як унікальна нагода сховатися від маразмів теперішнього, від усіх отих ідіотських турбувань нашого спокою, який під впливом лавини дрібних і непримітних обставин здатний розсипатися, мов легка сірникова конструкція. Мене ще більше пробило на умняки. Цей безмежний і прекрасний світ уяви якраз і постає тією можливістю нашої свободи, що не здатна відбутися і розкритися в реальному. Я довго стояв і уявляв, як червоноармійці Крапив'янського грабували монастир, ґвалтували монахинь і розкрадали майно. Накрапав легкий, сліпий дощ, але я не зважав на те, що голова поволі мокла. Я довго намагався уявити погром у деталях, ніби збирався написати про це книгу. Біля монастиря про себе нагадав голод, я змушений був повернутися в общагу. Вдома, коли до мене прийшли Дека, Юля, Хо-хо, а згодом Таня, бо їм здалося, що я після розриву з Лідою почуваюся відчайдушно і здатний наробити дурниць, усі так усміхалися, були настільки уважними, дотепними, як ніколи цікавими й радісними... я відчув себе несамотнім і щасливим. Давно ми так гарно не збиралися. Сьогодні мені здається, що вчорашній день був одним із найкращих за останні довгі місяці: тоді я повністю належав тільки собі, і якби писав поезію, то такий мій стан лише сприяв би цьому; я дивився на незнайомих дівчат і усміхався їх, а на старших симпатичних жінок кидав чіпкі захоплені погляди, деякі це помічали і також ледь помітно усміхалися; якби мене одна з них покликала, — не вагаючись, пішов би, і, думаю, нам було би добре; так хотілося любити невідоме, повністю йому віддавшися... мені здається, що любов саме так і має зароджуватися — несподівано і нізвідки, без жодних причин, без жодних планувань.

Приємні спогади обриває стук у двері. Заходять А. і Настя. Я спантеличений, бо ніколи не міг би подумати, що вони прийдуть до мене вдвох. Першим говорить А. — як завжди тихо, несміливо й повільно, ніби йому ліньки вимовляти слова. Він каже, що ось, випадково зустрілися з Настею в коридорі університету і розговорилися, потім занепокоїлися, бо давно тебе, Віталік, не бачили, вирішили провідати, чи ти, бува, не захворів. Я настільки зворушений, що шкодую, чому не хворий, ну хоча би незначна застуда, легкий нежить чи чхання. Цілую Настю в холодну щоку, вона сідає на крісло біля столу, відразу під політичною картою світу, що прикриває вікно, А. вмощується на ліжку навпроти мене. Аби стало світліше, я відсуваю карту-штору вбік, і в кімнату вливається день із легкими сонячними променями. Певно, випогоджується, це добре. Настя виглядає спантеличеною, кидає на мене розгублені погляди, її очі метушаться, а руки сумирно лежать на колінах і постійно поправляють тканину спідниці. Розглядаю її пильніше. Чому вона прийшла в темних кольорах, ніби вибралася на похорон? Чорна спідниця, темно-синій светр, чорні колготки і туфлі. Це страшенно підкреслює блідість її обличчя, яке до того ж надто напудрене. Вона подібна на молоду жалібницю, єдине, що не плаче. Розпитую в А., як його справи, творчість, кохання та інше. Він дістає з торби кілька яблук і роздає нам, одне сильно кусає, повільно жує і хвалиться, що написав аж тридцять сторінок «прустівської прози», уявляєш, аж тридцять сторінок, зі мною такого ще не було, в мені наче відкрився невідомий шлюз. Настя неуважно його слухає, замислена в своє, безнадійним поглядом обводить кімнату, на якусь мить спиняючись очима на тих чи тих предметах, дивиться на невимитий посуд на тумбочці біля себе, на брудні шкарпетки під моїм ліжком, потім на потемнілі й обдерті шпалери з підозрілими чорними та масними плямами... і від цього очі її ще більше киснуть і наповнюються безнадією. Я прекрасно усвідомлюю, що вона прийшла говорити не про «прустівську прозу» та літературу. А. розповідає, що прочитав дуже крутого сучасного британського романіста, але ми його не чуємо, бо дивимося одне на одного. Як він мене задовбав своєю «прустівською прозою», своїми яблуками, своєю спокійною поведінкою, так, ніби в нього ніколи нічого не трапляється: не болить голова, нема срачки, розчарування, кохання. Хочеться над ним познущатися і зумисне запитати про Тому, сказати, що вона волочиться з одним крутим гавриком, певно, дівчинку тягне трахатися, її ж треба трахати, як Сидорову козу, а не парити їй мізки літературою та іншою мурою. Але настільки ліньки це робити, що терпляче вислуховую те, що говорить А. Потім він каже, почуваючись, мабуть, незручно, що прийшов позичити книжку, просить її, я даю, і він прощається.

...пауза; чого вона прийшла? чого їй треба? вона ж має нового друга. За вікном, на вулиці, чути радісні голоси дівчат, певно, вилізли з сусідньої общаги прогулятися під останнім осіннім сонцем. Настя дивиться на мене вологими очима й запитує, чого мовчу. Складне запитання. Вона бере зі столу кілька моїх малюнків олівцем, на яких бачить Дашу (нещодавня робота) і Ковінька, кисло посміхається, тремтливим голосом каже, що часу даремно я не витрачаю. В неї злегка тремтить нижня губа й підборіддя, але я не реагую. Пропоную їй чай, вона здригається, немов її вжалила оса: чаю? тобі хочеться чаю? Раптом відчуваю, що в мене нема ні сил, ні бажання з нею розмовляти і тягнути, мов ґуму, цей час; бо неодмінно розболиться голова від цих постійних археологічних розкопок у власній душі, які тобі нав'язуються не знати, заради чого; бляха, це ж так неприємно, коли в тебе запихають саперну лопатку й копирсаються нею в нутрощах свідомості, виправдовуючи це тим, що тобі вкрай необхідно. Настю можна обірвати на півслові, лише запитати, як почувається її новий друг. Але я не маю права так чинити, бо пам'ять про наші прекрасні минулі стосунки й те добро, яке вона мені зробила, не дозволяють до такого опуститися. Я зобов'язаний бути ввічливим, навіть коли все моє нутро прагне над нею познущатися.

«Віталік, чому ти зараз чужий?»

«?»

«Те, що я в тобі любила, тепер померло. Да?»

...пауза; мушу запитати про Ліду, бо я не зможу залишитися толерантним, коли ми говоритимемо про нас, просто не зможу, це буде занадто.

«Навіщо ти їй усе розповіла?»

Настя оторопіло на мене зиркає. Трохи роздратовано я повторюю запитання. Настя не встигає вимовити й слова, як я нападаюся на неї лавиною звинувачень, що вона зробила непоправну помилку, зруйнувала наші стосунки з Лідою, які могли би вирости в щось значно більше, ніж прості зустрічі; Настя, на що ти сподівалася? заради чого все це? таким диким способом ти хочеш мене повернути? але ж у тебе є друг? хіба тобі з ним погано? Вона злякано кліпає очима й белькоче: не розумію, про що ти? Аби не вибухнути остаточно, я беру чайник, виходжу в блок, набираю з крана води, на кухні ставлю його на електроплиту. Сусідка Катя, яка варить щавлевий борщ, на невеликій дошці нарізає варене яйце і висипає в баняк, розпитує: чого такий засмучений? нерадий, що прийшла дівчина? Тут, як завжди, всі все знають. Усміхаюся: маленька, я зовсім не засмучений, це просто осінь у мені оживає, улюблена пора, листя відмирає, мікроби замерзають, людей меншає на вулиці. Ну ти й добрий — каже вона і сьорбає з ложки борщ. Повертаюся в кімнату. Настя лежить на моєму ліжку, накрита покривалом, невинно усміхається і шепоче: йди до мене. Сідаю поруч, вона бере мою руку, кладе собі на обличчя і цілує. Уважно її розглядаю і не пручаюся. Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Кому на все насрати. Настя каже, давай усе погане забудемо. Я все погане забув. Вона намагається покласти мене поруч себе, але я легко забираю руку й запитую: Настя, чого ти прийшла? Її хитрі, хтиві очі відразу перетворюються на два холодних кристалики, вона відводить їх на стінку, і по виразу обличчя бачу, що напружено думає. Здогадуюся, що почнеться далі. Кілька хвилин Настя буде показувати «кому», обмірковуючи, яким чином краще на мене подіяти: тиском, суперечкою чи вдаваною жалісливістю. Якщо я піддамся і з нею пересплю, то себе не поважатиму. Тобі треба йти — кажу їй, і виходжу з кімнати. Тиняюся общагою, заходжу до знайомих, розпитую про справи, на півгодини зависаю в кімнаті Хо-хо, потім спускаюся на 4-й поверх і стукаю до Ковінька. Він позіхає, тримаючи підручник польською мовою із теорії літератури, запрошує до кімнати, яка служить йому за кухню. Настя довго не чекатиме й піде. В Ковінька п'ю чай із грінками, триндимо про літературу, Тувіма і Лєхоня. Він каже: от, Лєхонь, наприклад, за життя модний був шнурок, а тепер... скромний поетик середньої руки, бачиш, яка небезпечна і брехлива слава. Да, слава — для недоношених дешевок. Ковінько запрошує на вечір до себе пиячити, можна прийти з кобітою; хихикає, що жінка з малим іде в Київ до родичів, з'явиться аж через два-три дні. Я кажу йому, старий, виручай, треба терміново поїхати в Тернопіль, а з бабками — голий вася. Ковінько морщиться, чухає голову, неохоче йде в іншу кімнату і невдовзі повертається.

«Багато не дам, сам розумієш...»

«Мені тільки в один бік».

Я дякую, обіймаю, кажу, що страшенно виручив. Він перепитує, чи ввечері прийду. Да, обов'язково. Повертаюся до себе. Насті нема. Вона навіть застелила ліжко, значить, покидала кімнату у врівноваженому стані, хоча тут міг бути повний розгардіяш, якби в неї впала планка. Здається, цю історію закрито. Як і кілька інших буде закрито. Життя без історій — найкраще. Мотузка суха. Я готовий зайнятися Валєриною машиною. Після вечері з Юлею і Декою збираюся. Дека поривається йти зі мною: хоча би постою на стрьомі. Не заперечую. Я впевнений, що Валєра приїздить до Ліди й свою машину ставить біля її подвір'я. Дека каже, що Ліда здогадається, чиїх це рук робота. Так і буде, зітхаю, інакше я не можу. Він пропонує підпалити машину біля ресторану «Полісся», де ніхто нічого не запідозрить, оскільки крутелики між собою воюють. Це більш ризиковано, але можна спробувати. З общаги ми виходимо з інтервалом у п'ятнадцять хвилин, аби на вахті не привертати увагу. Мене не помітили, а Деці вахтерка вручила листа з Чернігова від однокласника. Спершу я хочу йти відразу до будинку Ліди, бо машина може стояти там. Ми пробираємося ассирійськими кварталами й виходимо на Гоголівську біля Всіхсвятської церкви. Дорогою я страшенно переживаю і швидко курю, в голову лізуть думки про найгірше. В Лідиному провулку машини немає. Ми прямуємо до «Полісся», але біля ресторану стоїть тільки «дев'ятка» і жодної іномарки. Я нервую, а Дека мене заспокоює, що терпіння винагороджує. Шукаю місце, де можна було би затаїтися і спостерігати за рестораном, але, як на зло, бути непримітним нема можливості, а зайвий раз світитися неохота. Хвилин десять ми стовбичимо в тіні будинку навпроти, куримо та розмовляємо, ніби двоє приятелів, які випадково зустрілися. Повітря холоднішає, в мене замерзає ніс. До ресторану під'їжджає світла іномарка, з неї виходить незнайомець із двома дівахами, вони регочуть на цілу вулицю і по сходах підіймаються до входу. «Сьогодні не пощастить, — кажу Деці, — повертаємося». В общагу бредемо мовчки. Мене гнітить передчуття, що пошуки машини того мудака триватимуть довго. Поки його не покараю, в Тернопіль не поїду. В кишені куртки пальцями кручу мотузку, відчуваю презерватив із селітрою, порохом і сіркою, так хочеться чимшвидше застосувати цю біду і подивитися, що з цього вийде. Коли заходимо до общаги, я кажу Деці, що погано почуваюся і піду спати. Він каже «ок» і прощається.

Тільки-но він підіймається на дев'ятий поверх до Юлі, я швидко біжу по сходах униз. Нікого не треба вплутувати у власні справи. Я знову виходжу з общаги, вахтерка каже, щоб до одинадцятої повернувся. Підвалюю до «Полісся», де машин побільшало, але Валєриної, здається, нема. Чуйка підказує, що він має бути в Ліди. Тихо заходжу в її провулок, очі спершу важко звикають до темряви, проходжу вглиб метрів двадцять і раптом помічаю темний силует машини. Сумнівів нема. Підкрадаюся, мацаю капот — гарячий, мабуть, тільки-но приїхав. На задньому лівому крилі знаходжу кришку, яка ховає доступ до баку, дякувати Богу — на ній нема замка, інакше б довелося зламувати викруткою, яку на всяк випадок я позичив у Ковінька; не знати, що б і з цього вийшло. Я одягаю на правицю целофановий пакет і відкручую кришку. Пахне бензином. З кишені дістаю свій «пристрій», розмотую мотузку і проштовхую кінець із презервативом у бак, відчуваю, як презерватив плюскається в бензин. Швидко розтягую мотузку на її довжину, клацаю запальничкою. Вогник спалахує, і я починаю так панікувати, що в мене аж трусяться руки, не можу запалити мотузку. Мій «бікфордів шнур» легко займається, потріскує і сичить. Я кидаю його і стрімголов біжу в напрямку Покровської церкви. Пробігаю метрів шістдесят, а може, й сто, але нічого не чути. Біжу далі, розчаровано нарікаючи на себе, що нічого не трапиться. Раптом лунає вибух. Навіть не оглядаюся, перебігаю дорогу й пірнаю у двори житлових будинків. Неподалік на лавочці грають на гітарі, я тримаюся затінку під самим будинком, оминаючи місця, освітлені ліхтарями. В мене так тремтять руки, що я змушений ними бгати одна одну. Головне — уникати великих вулиць. Треба чимшвидше перейти Остер через один із мостів.

Біля старого універмагу, поки нікого не видно, швидко перебігаю вулицю і ховаюся під тінями дерев із заднього входу Будинку культури. Раптом помічаю міліцейську машину, що їде до Покровської церкви. Мабуть, Ліда їх уже викликала. Підкрадаюся до Гоголівської, аби перейти її та повз Всіхсвятську церкву податися провулками приватного сектору в напрямку університету й общаги. Як на зло, з боку центральної площі котиться самотній велосипедист, і я змушений чекати, поки той не проїде. Перебігаю Гоголівську. Боюся оглянутися. До набережної добираюся перебіжками, від дикої задишки відхаркую мокроти, неприємно коле в боці. Тільки не панікувати. По вулиці іде кілька машин, я силкуюся ні про що не думати і не поспішати. Переходжу дорогу в напрямку моста, чути гул двигуна, який наближається. Пан або пропав. Тільки не зірватися. Намагаюся в той бік не дивитися, якщо машина спиниться — мене пов'яжуть. Я виходжу на міст і пришвидшую ходу. Звертаю на алею, яка веде в напрямку до адміністративного корпусу університету. Оглядаюся на набережну, здається, там усе спокійно. Вже біля общаги з'являється паніка, муляє підозра, що на мене чекають. Хоч би як там не було, виходу нема, хай станеться те, що має статися, і чимшвидше. Бритий за це мене похвалив би. Заходжу в общагу, вахтерка відривається на секунду від газети, зиркає на мене (я кажу їй: бачите, який слухняний, прийшов вчасно) і знову читає. Виходжу на сходи і підіймаюся нагору, звідки лине музика. Хо-хо, мабуть, влаштував дискотеку. На восьмому поверсі купа народу. На мене підозріло дивиться Дека, відтягує вбік і запитально підводить брови. Я легко киваю, він тягне за собою в рекреацію, де біля столика розливають воляру. Перехиляю стопку, закусую хлібом із шматком сала.

«Про тебе Даша питала, — каже Дека, — я сказав їй, що ти пішов по поверхах стріляти цигарки».

«А он і вона», — помічаю її з сусідкою по кімнаті, вони курять біля вікна й говорять. Я підходжу до неї ззаду і кладу руки на груди. Даша здригається, різко обертається та накидається, де це я волочуся. Музика гупає голосніше, Хо-хо додає на підсилювачі звук, і я не маю сил у цьому гаморі знаходитися. Пішли — тягну Дашу за руку. Вона здивовано запитує, куди ми йдемо. Побачиш. Спускаємося на четвертий. Заходимо в прокурений блок Ковінька. Я кілька разів стукаю в двері, за якими грає легка музика. Він відчиняє, морда в нього червона, як кетчуп. Я кажу йому про це й регочу. Ковінько дихає на мене перегаром «не пизди», і затягує нас із Дашею в кімнату. На розстеленому ліжку перед журнальним столиком, на якому горять кілька свічок, стоять тарілки з наїдками і пляшки. Бачу Тому у вишневому халаті дружини Ковінька. Опа! Навіть у напівтемряві помічаю, як вона змінюється на обличчі й почувається непевно.

«От, — каже захмелілий Ковінько, — я тут екзамен приймаю». Він садить нас на табуретки з іншого боку столика, а сам виходить по тарілки й чарки в іншу кімнату. Тома, певно, лише зараз оговтується і мовчки зиркає на мене.

«Здоров, рідна, — вітаюся, — як поживаєш?» Вона неохоче каже, що нормально. Пауза. Бідний А. — думаю про себе, — хоча, чого він бідний? У нього є «прустівська проза» і яблука. Я виходжу за Ковіньком, радісно плескаю його по плечу: ну ти й мудак, таку тьолку захомутав, я з неї вже кілька місяців очей не зводжу. Він задоволено хмикає і тицяє мені дві чисті тарілки. Старий, підбиваю його, давай махнемося: я тобі Дашу, а ти мені Тому, на один разочок. Ковінько завмирає, його почервонілі очі зацікавлено розширюються, але він підносить пальця до стуленого рота й заперечливо хитає головою, нічого не вийде. Чого не вийде? — насторожуюся. Він знову каже, що не вийде. Чого? Пауза. Ковінько набирає повітря і трішки надувається, мов ґумова кулька, довго дивиться мені в очі й каже: не ображай її, не ображай, Тома — нещасна людина. Ми повертаємося в кімнату. Ковінько ставить ще одну пляшку, здається, самогонку, поліська — сміється він — антирадіаційна. Ми куштуємо. Тома сидить, ніби обісрана, не наважується зі мною зустрітися поглядами. Дивлячись на неї, збуджуюся і хочу уявити, яка вона без цього ідіотського халата. Ковінько, який сидить між дівчатами, часто поглядає на Дашу, видно, що вона йому сподобалася. Він жартує, сюсюкає до неї на вушко, а ще після кількох чарок кладе руку їй на коліна. Даша наелектризовується і розгублено зиркає на мене. Це настільки кумедне видовище, що я мало не регочу. На якусь мить прокидаються думки про неприємності, які можуть на мене чекати. Я кажу Ковінькові: харош мацати литки Даші, давай наливай. Він хитається, тримаючи пляшку в руці, але наливає рівно та впевнено. Закуски майже нема: на тарілках лежать два-три малих огірочки, кілька шматків вареної ковбаси, надгризений сир і купа хліба. Ковінько каже, що треба добавити закуски, бере ножа і дробить усе це на малі частинки. Ми регочемо з цієї витівки, навіть Тома кисло усміхається. Даша дивиться на полиці з книжками, що над письмовим столом: стільки книжок, а що можна гарного почитати? Ковінько недоумкувато на неї зиркає, потім так само недоумкувато переводить погляд на мене.

«А цей хуй що, нічого тобі не дає читати? — показує на мене. — Що, тільки жере твої супи і котлети?»

«Вона не просила».

«Не виправдовуйся, — сміється п'яний Ковінько, — дай почитати щось із Міллера, я, коли читаю Міллера, завжди хочу когось вжучити, розумію, що він пише про банальне гівно, але ж як пише! Баби в нього просто гарно виходять, темпераментні, все як має бути».

Даша шокована, бо їй у голові не вкладається, що таким може бути викладач. Дурненька, Ковінько — нормальна жива людина. Пошепки запитую в неї, чи він подобається, Даша здригається, каже, що його боїться. Ясно, значить, подобається. Після ще однієї чарки Ковінька тягне на сон, він спирається на Тому, напомацки запускаючи руку їй під халат, від чого вивалюється розкішна грудь. Тома густо червоніє. В мене відразу встає, руки чешуться взяти її, міцно здавити талію, покусати всю від шиї до п'ят, ух, яка сучка! Я допомагаю Томі закинути ноги Ковінька на ліжко, і він одразу смачно хропе. Нам із Дашею більше нічого робити, ми прощаємося з розгубленою Томою, яка очима шукає свої лахи, щоб одягнутися і звалити додому, і йдемо до себе. Даша до мене ластиться, треться, запускає руку в труси, цілую її в розтулені, розслаблені губки, добре, добре, маленька, сьогодні я буду як ніколи до тебе уважний. Ми йдемо в мою кімнату, по дорозі кілька знайомих намагаються нас затягнути в рекреацію на дискотеку. Коли ми нарешті самі, і Даша зачиняє двері зсередини на замок, мовчки її оглядаю: вона надзвичайно вродлива й розкішна. Нам не заважає шум пиятики за стінкою у сусідок (до однієї з них, здається, приїхав із Прилук наречений), не заважає запах бензину, який повністю так і не вивітрився, не заважає холод, бо я, от повний бовдур, забув зачинити кватирку. Зараз я хочу любити Дашу як ніколи раніше: гаряче, ніжно, чесно, з повною віддачею. Хочу, щоб вона була аж на сьомому небі, щоби зранку сказала — я найщасливіша у світі; хочу, щоб вона мене запам'ятала безтурботним, спокійним і уважним, щоб мої очі, доторки пальців, жести лише випромінювали тепло. Вона чекає під ковдрою, а я дивлюся на свій Тибет, дивлюся, можливо, востаннє. Зриваю політичну карту з карнизних «жабок», на яких мають триматися штори, складаю і кидаю її на тумбочку. Даша здивовано запитує, навіщо я це зробив. Усміхаюся, сідаю поруч на ліжко, пальцями воджу по її обличчі. Розумієш, Даша, мені ця карта вже набридла. Вона цілує мої пальці, а я оглядаю предмети в кімнаті: друкарську машинку й купу паперів, папок на письмовому столі, мої малюнки олівцем на стіні, книжки на полиці, брудний посуд, недбайливо поскладаний на підлогу біля батареї. Завтра зранку я сідаю на потяг «Москва—Львів» і повертаюся в Тернопіль; завтра, можливо, в мене почнеться новий етап у житті; завтра я побачу матір і батька, якщо той ще не відійшов. Даша, — кажу вголос, — ти хоча б знаєш, що я люблю ще одну Дашу. Вона насторожується, погляд стає холодним і гострим. Я усміхаюся й кажу: ні, ні, ти не про те подумала, в мене є знайома маленька дівчинка, яку звуть, як тебе, чомусь вона мені згадалася... Очі її радісно загоряються, і вона муркоче, щоб швидше залазив під ковдру, бо холодно.




Жовтень 2003 — жовтень 2004, Київ


notes



Зноски





1


Caritas — Милість (лат.).